Lux perpetua
Шрифт:
— Я був їхнім останнім володарем, — сказав він уже спокійніше. — Останнім володарем Чехії. Після того, як мене ганебно прогнали, вони вже не знайшли нікого, кого могли б за такого визнати й проголосити. Вони могли мати королівство з добрим ладом і правлінням, яке було би в злагоді з християнським світом, але воліли потонути в хаосі.
— А все завдяки моїй родині, — гірко додав він. — Дядечко Йогайло хотів моїми руками тягати каштани з вогню. А дядечко Вітольд мене уміло використав. Весь час лякав мною Люксембуржця і водночас принаджував чехів. Але ж це він, Вітольд, сконтактував мене з Римом. За його настановою я клявся папі, що зроблю Чеське Королівство знову християнським, що все гуситство зведу до дрібнесеньких змін у літургії. Що забезпечу верховенство
Корибут заспокоїв себе глибоким вдихом, втупився в Рейневана.
— Доб'юся цього, — повторив він. — А ти мені в цьому допоможеш.
Рейневан стенув плечима. Він навіть не збирався вдавати покірливість. Добре знав, що, будучи під протекцією Прокопа, він стає недоторканним, що ніхто, навіть такий запальний, як Корибут, не посміє образити його — і навіть пальцем торкнутися.
— Ви, князю, зволите мене переоцінювати, — холодно сказав він. — Я не бачу, в який спосіб я міг би бути для вас корисним. Хіба шо ви, князю, нездужаєте. Я медик. Тож якщо у реалізації ваших планів, князю, вам заважає стан здоров'я, я готовий прислужитися.
— Ти прекрасно знаєш, якого типу послуги мені від тебе потрібні. Твоя слава йде поперед тебе. Усі знають, що ти чарівник, чаклун і звіздар. Заклинач, raganius, як ми говоримо на Жмуді.
— Чарівництво, згідно з празькими статтями, є злочином, який карається смертю. Ви, князю, бажаєте мені смерті?
— Навпаки, — Корибут встав, підійшов, прошив його поглядом. — Я бажаю тобі щастя, успіхів і всього найкращого. І навіть пропоную це. У вигляді моєї вдячності та милостей. До тебе дійшли вісті про Луцьк? Про конфлікт Вітольда з Йогайлом? Ти знаєш, що з цього буде? Я тобі скажу: поворот у польській політиці стосовно Чехії. А поворот у польській політиці — це я. Це моя особа. Ми знову в грі, медику, знову в грі. І варто, повір мені, ставити на нашу карту.
Я пропоную тобі вдячність і милість, Рейнмаре з Беляви. Зовсім іншу, ніж та, якої ти зазнав від чехів, від Неплаха і Прокопа, які посилали тебе на смерть, а коли ти був у скруті, відверталися від тебе. Якби ти мені зробив послуги, які зробив їм, твоя панна була би при тобі, вільна. Щоб урятувати дівчину чоловіка, який мені вірно служить, я спалив би Вроцлав або загинув би, намагаючись це зробити. Бачить Бог, так було би. Бо такий у нас звичай, у Литві та на Жмуді. Бо так вчинив би Ольгерд, так вчинив би Кейстут. А їхня плоть від плоті. Задумайся. Бо ще не пізно.
Рейневан довго мовчав.
— Що ви, — врешті-решт прохрипів він, — від мене хочете, князю?
Сигізмунд Корибутович усміхнувся. З князівською зверхністю.
— Для початку, — сказав він, — ти викличеш для мене декого з того світу.
На одерському ринку раптом залунали збуджені голоси, крики і прокльони. Кілька поляків штовхали там один одного, шарпали за куртки, кричали, погрожували один одному кулаками і взаємно титулувалися покидьками, кутасами і курвими синами. Їхні дружки старалися їх примирити і розвести, чим ще більше посилювали сум'яття. Зненацька шурхнули мечі в піхвах, зблиснули клинки. Пролунав високий крик, озброєні змішалися, зійшлися, відскочили і моментально розбіглися. На бруківці смикалося тіло і розтікалася калюжа крові.
— Дев'ятсот дев'яносто дев'ять, — сказав Рейневан.
— Облиш, — зневажливо фиркнув Шарлей, якому Рейневан саме переказав учорашню розмову в замковій каплиці. — Корибут перебільшує. В Одрах на сьогодні стоїть не більше ніж п'ятсот поляків. І я сумніваюся, щоб хоч один потягнувся би за Корибутом, якби він справді образився і пішов. Цей жмудин забагато
— Ти знову дозволяєш себе використати, — покивав головою Самсон. — Ти що, так ніколи і не порозумнішаєш?
Рейневан глибоко зітхнув. І сказав про князеву ласку, про вдячність, про вигоди, які з цього можуть бути. Сказав про з'їзд у Луцьку і про те, що Луцьк наблизить короля Ягелла до гуситів, завдяки чому карта Корибута має великі шанси стати козирною. Говорив про те, що добрі зв'язки з Корибутом можуть бути порятунком для Ютти.
Шарлей і Самсон не дали себе переконати. Це було написано в них на лиці.
— Тебе це питання може здивувати, князю, але… Чи з тобою останнім часом не сталася якась неприємність? Рана, поранення залізом?
— Останнім часом? Ні. З давніх літ, ну, залишилося на шкірі з пару знаків. Але вже досить давно нічого не було, навіть подряпини. Бог береже. А чому ти питаєш?
— Та так собі.
— Так собі, нічого собі. Облиш дурниці, Рейневане, і зосередься. Я хочу тобі розповісти про віщуна Будриса.
Віщун Будрис, розповідав Корибут, насправді носив ім'я Ангус Дейрг Фейдлех, а походив він з Ірландії. У Литву він прибув як бард у свиті лицаря-англійця, одного з численних заморських гостей, які тяглися на схід, щоб під знаменами Тевтонського ордену прищепляти Христову віру литовським поганам. Усупереч обіцянкам мальборкських священиків, які гарантували цим місіонерам стовідсоткову божественну протекцію, вже в першій сутичці з воїнами Кейстута англієць від удару булавою забризкав власним мозком каміння над Німаном, а закутий у колоди Ангус, якого потягли до Трок, мав разом з іншими взятими в полон хрестоносцями згоріти живцем на жертовному вогнищі. Його врятував небачений, воістину неземний, вогненно-червоний колір волосся, який привернув увагу жерців Перкуна. Невдовзі також з'ясувалося, що прибулець з-за моря поклоняється Білій Трибогині, що віддає шану Мільде, Курко і Жверіне. Щоправда, називаючи богинь іменами Біргіт, Бадб і Морріган, але ж не в іменах справа, Богиня є Богиня. Під час перебування у Вільні, у святому гаю на Лукішках, ірландець виявив віщунські та пророчі здібності, тож без проблем асимілювався із середовищем жерців. Під іменем Будриса Важгайтіса, яке він собі взяв, прибулець з Зеленого острова швидко прославився як здібний вейдалотас, тобто ворожбит і віщун.
— Будрис, — розповідав Корибут, — влучно передбачив безліч подій, починаючи від результату битви на Куликовому полі і закінчуючи одруженням Йогайла з Ядвігою. Але була з ним проблема. Він віщував збіса заплутано і до чорта незрозуміло.
Син західної культури, ірландець вплітав у свої пророцтва численні посилання на цю культуру, приховані алюзії, закамуфльовані метафори, користувався латиною або іншими іноземними мовами. Литвинам це не подобалося. Вони віддавали перевагу менш витонченим методам ворожіння. Якщо священна змія висовувала на заклик голову з нори — щастя сприяло, якщо ж змія чхала собі на заклик та навіть і не думала потикати носа, це віщувало недобре. Ягелло і Вітольд, дещо більш західні, ніж їхні одноплемінники, ставилися до Будриса серйозніше і слухали його віщування, однак у питаннях державної ваги вони теж віддавали перевагу змії.
— А от я завжди його цінував і захоплювався ним, — зізнався Корибут. — Я хотів, щоб він мені ворожив, склав гороскоп і передбачав майбутнє. Я просив його про це багато разів, але проклятий дід відмовляв. Кар'єристом, старий хрін, мене називав, і щось там про ковальство власної долі триндів. І тільки дядько Вітольд його переконав, незадовго перед виїздом до Чехії. Гвіздар мав кинути жереби і скласти гороскоп для нас усіх: для Йогайла, для Вітольда і для мене. Але раптом, ні з того ні з сього, помер. Відкинув копита, і канька. Ти, Беляво, некромант і дивінатор. Виклич його з того світу. Хай вейдалотас як дух виконає те, чого не встиг виконати за життя.