Lux perpetua
Шрифт:
Десь високо, на даху, нявкав кіт.
— Передай Прокопові… — Рейневан лезом ножа підняв підборіддя противника, який стояв навколішки. — Передай Прокопові, що я можу ще раз поклястися на розп'ятті. Можу поклястися навіть кілька разів. Але цього має вистачити. Я не хочу, щоби за мною стежили. Наступного шпика, якого застукаю, приб'ю. Передай це Прокопові…
— Пане…
— Що? Голосніше!
— Я не від Прокопа… Я з замку… За наказом…
— Чиїм? Хто наказав?
— Його вельможність князь.
Морок замкової каплиці розпорошувало тільки світло двох свічок, які горіли перед суворим вівтарем. Мерехтливе сяйво вигравало відблисками на позлітці фігури святого, либонь, апостола Матвія, бо з катівською сокирою. До чоловіка, який сидів на почесній лавці, світло майже не доходило. Воно видобувало з пітьми статуру, крій і деталі багатих шат. Але не виявляло обличчя. Та й не треба було. Рейневан знав, хто це.
— Здрастуй, медику. Гора з горою. Ось ми й знову зустрілися, через багато років. Скільки ж їх минуло від битви під Усті? Три? >1 правильно рахую?
— Правильно рахуєте, князю.
Чоловік на лавці випростався. Світло впало на його обличчя.
Це був Сигізмунд Корибутович, литовський князь Рюрикової крові, Мендогового племені, правнук Гедиміна, внук Ольгерда, народжений рязанською княжною Анастасією син Дмитра Корибута, молодшого брата Владислава Ягелла, прославлений — ще юнаком — у Грюнвальдській битві. Тепер трохи більш ніж тридцятирічний литвин, вихований поляками у Вавелі, він поєднував найгірші риси обох націй: відсталість, філістерство, облудність, нездорову амбіцію, пиху, дикість, нестримну жадобу влади і абсолютну відсутність самокритичності.
Князь з-під чуба, що спадав йому на очі, глипав на Рейневана, Рейневан дивився на князя. Це тривало кілька хвилин, протягом яких у Рейневановій голові у блискавичному темпі промайнули мальовничі образки з хоч і короткої, однак бурхливої князевої кар'єри.
Гуситська Чехія скинула Люксембуржця з престолу і тепер потребувала нового короля. Ягелло і Вітольд відмовили у проханні; у Чехію, як їх намісник, вирушив Корибутович. Він в'їхав до Золотої Праги в 1422 році, на святого Станіслава.
На столичних вулицях — вигуки радості, крики «віват!». Чарівна музика для пихи і марнославства. Раптом у музиці з'явилися дисонанси, фальшиві тони. У натовпі раптом залунало: «Приблуда! Геть! Не хочемо!» Розчарування і лють, коли замість королівського Граду резиденцією виявився палацик на Ринку Старого Міста. Потім — контакт із Табором. Жижка, його страхітливе єдине око і виціджене з-під настовбурчених вусів: «Вільним людям короля не треба». Прага, зла і грізна, що зачаїлася і гарчить, мов звір.
Це триває тільки півроку. Ягелло, на якого натиснув папа, наказує небожеві повернутися. Корибута, який покидає Прагу, ніхто не затримує, ніхто не прощається з ним зі сльозами на очах. Але політична гра триває далі. До Кракова їдуть чеські посли. З проханням, щоб Корибут повернувся, щоби повернувся у Чехію як postulatus гех. Ягелло категорично відмовляє. Але Корибут повертається. Проти волі короля. У 1424 році, у переддень Благовіщення Марії, він знову в'їжджає в Прагу. Там його титулують «паном». Не «королем». У Польщі він — проклятий і позбавлений честі. У Чехії — не знати хто. Але Корибут дуже хоче бути кимсь. Він планує змови. Шле послів і листи. Щоразу нових послів і нові листи. І в 1427 році стається катастрофа.
Рейневан, який був очевидцем празьких подій 1427 року, не розумів мотивів Корибута. Як і багато хто, він вбачав у молодому литвині кандидата на чеський престол. Тому він анітрохи не розумів, що спонукало майбутнього короля гуситської Чехії змовлятися з людьми, які бачили майбутнє Чехії зовсім інакше, людьми, готовими на будь-які поступки та угоди, аби лише мати можливість повернутися під крильце Апостольської Столиці та в лоно християнства. Потім, після розмов з Флютиком та Урбаном Горном, Рейневан помудрішав і зрозумів, що князьок був просто-напросто маріонеткою. Лялькою, за нитки якої смикали не угодовці, не католицькі пани, а Вітольд. Бо саме Вітольд Кейстутович, великий князь литовський, послав Корибута в Чехію. Вітольдові потрібна була гуситська Чехія рівно настільки, аби не допустити на трон Люксембуржця. Чехія, яка б визнавала верховенство Риму рівно настільки, щоб її монарх був помазаний папою. Іншими словами: Чехія, в якій Вітольд, син Кейстута, міг би стати королем. Коронованим володарем держави, котра сягає від Берліна до Брно, від Ковна до Києва, від Жмуді до Криму.
Змову викрив — перехоплюючи листи — Ян Рокицана, запеклий ворог угодовців. У Страсний Четвер 1427 року вдарили у дзвони, а нацькований Рокицаною натовп рушив на Старий Ринок. Схоплений у палаці Корибут міг говорити про щастя: хоча міський набрід ревів, прагнучи крові, його всього лише ув'язнили, а через кілька днів після Великодня вивезли з Праги. Уночі, замаскованого, щоб вберегти від упізнання і самосуду. У в'язниці в замку Вальдштайн він просидів до пізньої осені 1428 року. Коли його випустили, як подейкують, не без заступництва Ягелла, він не повернувся у Литву. Залишився в Чехії. В Одрах, у Пухали. Як… «Ото ж бо й воно, — подумав Рейневан. — Як хто?»
— Дивишся, — озвався Сигізмунд Корибут. — Я знаю, що ти думаєш.
— Прокоп зневажає мене, — продовжив він, помовчавши. — Після приїзду він перекинувся зі мною лише парою слів. Уся розмова не протривала й два отченаші. Навіть бургграфа він удостоїв тривалішої бесіди. Навіть конюших.
Рейневан мовчав.
— Не може мені забути Праги, — буркнув Корибут. — Але я вимагаю поваги, чорт забирай! Належної поваги! Я князь! В Одрах стоїть тисяча польських лицарів. Вони прибули сюди на мій виклик! Якщо я звідси піду, вони потягнуться за мною! Не залишаться в цій проклятій Богом країні, навіть якби Прокоп і благав їх навколішки!
— Пан Ян з Краваржа, — розпалювався князь, — прийняв причастя під обома видами і зараз є союзником Табора. Хто його до цього привів, якщо не я? Пан на їчині вів переговори зі мною, з князем. З Прокопом він би взагалі не говорив, не простягнув би руки до таборських головорізів і душогубів! А в бік неотесаних пражан навіть би не плюнув! Союз із Краваржем — моя заслуга! І що я за це маю? Подяку? Ні! Зневагу за зневагою!
Цілком спантеличений Рейневан спершу розвів руками, потім вклонився. Корибут шумно набрав повні груди повітря.