Лялька
Шрифт:
— Зроби шосту, — озвався доктор, не відриваючи очей від мікроскопа, — й оженися.
— Шосту?.. — спитав Вокульський, підводячись на канапі. — А де ж п’ята?
— П’яту ти вже зробив: закохався.
— Я?.. В мої літа?..
— Сорок п’ять років, — це пора останньої любові, иайнебезпечнішої, — відповів доктор.
— Знавці кажуть, що найнебезпечніша — перша любов, — тихо мовив Вокульський.
— Неправда. Після першої пас жде сто інших, але вже після сто першої — нічого. Женися. Це єдиний порятунок від твоєї хвороби.
— А
— Бо моя наречена вмерла, — відповів доктор, одхилившись на спинку крісла й дивлячись на стелю. — Але я зробив усе, що міг: отруївся хлороформом. Це було в провінції. Проте бог послав мені доброго колегу, який висадив двері і врятував мене. Найпідліший гатунок милосердності!.. Я заплатив за зіпсовані двері, а колега перебрав у свої руки мою практику, розголосивши, що я божевільний…
Він знову взявся до волосся і мікроскопа.
— А яка ж відціля мораль щодо останньої любові? — спитав Вокульський.
— Та, що самогубцям не треба перешкоджати, — відповів доктор.
Вокульський полежав ще хвилин з п’ятнадцять, устав з канапи, поставив люльку в куток і, нахилившись до доктора, поцілував його.
— Бувай здоров, Михайле.
Доктор одірвався від стола.
— Ну?..
— Їду в Болгарію.
— Чого?
— Мушу заробити великі гроші, буду робити поставки в армію!!. — відповів Вокульський.
— Або?..
— Або не повернусь зовсім.
Доктор подивився йому в очі й міцно потиснув руку.
— Sit tibi terra levis [34] , — спокійно мовив він, провів Вокульського до дверей і знову взявся до своєї роботи.
Вокульський був уже на сходах, коли доктор вибіг з кімнати за ним і, перехилившись через поручні, закричав:
— Якщо повернешся, то не забудь привезти мені волосся: болгарського, турецького і так далі, чоловічого й жіночого. Тільки пам’ятай: в окремих пакетиках, з написами.
Ну, ти ж знаєш, як це робиться…
…Вокульський опам’ятався від цих далеких спогадів.
34
Хай тобі земля буде пухом (лат.).
Він не був у доктора й не бачив його вже десять місяців.
Зараз перед ним була брудна вулиця Радна, а далі — Броварна. З-за голих дерев на горі виглядали жовті університетські корпуси; внизу виднілись одноповерхові будиночки, пустирі й паркани, а ще нижче — Вісла.
Коло нього стояв якийсь оброслий рудою щетиною чоловік у злинялому кубраку. Він зняв шапку й поцілував Вокульського в руку. Вокульський пильно подивився на нього.
— Висоцький?.. — сказав він. — Що ти тут робиш?
— Ми тут живемо, вельможний пане, он в отому домі, — відповів чоловік, показуючи на низеньку халупу.
— Чому ти
— А чим я приїду, мій пане, коли ще на Новий рік здох мій кінь…
— Що ж ти робиш?
— Та так — що й нічого. Перезимували у брата, він працює стрілочником на Варшавсько-Віденській залізниці.
Але й у нього біда — його перевели із Скерневиць під Ченстохов. У Скерневидях у нього три морги землі, і жив він багачем, а тепер і йому скрутно і земля без догляду пустошиться.
— Ну, а ви як тепер?
— Жінка потроху пере білизну, але таким людям, що не мають багато чим платити, а я — отак… Бідуємо, пане… та не ми перші, не ми останні. Ще оце поки піст, то цотішаєш себе: сьогодні буду постити за померлі душі, завтра, щоб пам’ятати, що Ісус Христос нічого не їв, а післязавтра задля того, щоб господь подолав зло. Але після посту не буде навіть причини дітям сказати, чому вони не їдять… Та й ви, вельможний пане, наче змарніли?
Такий уже, видно, час настав, що всім доводиться погибати, — зітхнув бідолаха.
Вокульський замислився.
— За квартиру у вас заплачено? — спитав він.
— Нема чого, пане, й платити, бо нас і так виганяють.
— А чому ти не прийшов у магазин, до пана Жецького?
— Не смів, пане. Кінь минувся, віз в заставі у єврея, кубрак на мені, як на старцеві… З чим же мені було йти, та ще й людям голову морочити?..
Вокульський вийняв гаманця.
— Ось тобі, — сказав він, — десять карбованців на святки. Завтра опівдні приходь у магазин, дістанеш записку на Прагу. Там у баришника вибереш собі коня, а після свят приїжджай на роботу. У мене зароблятимеш карбованців по три за день, потроху сплатиш борги. Ну, якось даси собі раду.
Відчувши в руках гроші, бідолаха затремтів. Він уважно слухав Вокульського, а сльози текли по його худющому обличчі.
— Чи вам, пане, хто-небудь сказав, що у нас… отак?..
Бо до нас уже з місяць тому хтось присилав сестру-жалібницю, — додав він пошепки. — Вона сказала, що я ледащо, і дала квиток на пуд вугілля в крамницю на Залізній вулиці. Чи це ви так, самі від себе?..
— Іди додому, а завтра приходь у магазин, — сказав Вокульський.
— Іду, паночку, — відповів бідолашний чоловік, кланяючись до землі.
Він пішов, але раз у раз зупинявся на дорозі — мабуть, думав про несподіване щастя.
У Вокульського зринула якась думка.
— Висоцький! — гукнув він. — А як звуть твого брата?
— Каспер, — відповів Висоцький, бігом повертаючись до нього.
— Коло якої станції він живе?
— Коло Ченстохова, пане.
— Іди додому, може, Каспера переведуть у Скерневиці.
Але Висоцький, замість іти додому, підійшов ближче.
— Перепрошаю, вельможний пане, — несміливо сказав він. — А якщо до мене хто-небудь причепиться: відкіля у мене стільки грошей?..