Лялька
Шрифт:
За що?.. На кого?.. Байдуже. Головне — хто-небудь за це мусить поплатитися, перший, хто потрапить під руку.
О сьомій годині в магазині вже зовсім не було покупців.
Продавці розмовляли між собою, Вокульський робив свої підрахунки. І от він знову почув нестерпний голос Мрачевського, що говорив нахабним тоном:
— Чого ви, пане Клейн, морочите мені голову!.. Всі соціалісти — злодії, бо зазіхають на чуже добро, і пройдисвіти, бо в них одні черевики на двох, а носових хусток вони зовсім не визнають.
— Ви
— Дурниці! — перебив Мрачевський, засунувши руки в кишені. — Буду я читати брошури, які закликають до знищення сім’ї, релігії і власності!.. Ні, таких дурнів у Варшаві ви не знайдете.
Вокульський закрив книгу й поклав її в конторку. В цю хвилину в магазин зайшло три дами і зажадали рукавичок.
Вони пробули в магазині з чверть години. Вокульський сидів у кріслі й дивився в вікно; коли дами вийшли, він сказав дуже спокійним тоном:
— Пане Мрачевський.
— Що накажете?.. — спитав молодий чепурун і підбіг до конторки аж пританцьовуючи.
— З завтрішнього дня можете шукати собі інше місце, — коротко відповів Вокульський.
Мрачевський скам’янів.
— Чому, пане Вокульський?.. Чому?..
— Тому, що ви у мене вже не працюєте.
— Яка ж причина?.. Я ж, здається, нічого поганого не зробив? Куди ж я піду, коли ви так несподівано позбавляєте мене роботи?..
— Рекомендацію я вам дам добру, — відповів Вокульський. — Пан Жецький виплатить вам гроші за наступний квартал, навіть — за п’ять місяців… А причина та, що у нас різні характери… Зовсім різні… Ігнаце, будь ласка, розрахуйся з паном Мрачевським по перше жовтня.
Сказавши це, Вокульський устав і вийшов на вулицю.
Звільнення Мрачевського справило таке сильне враження, що продавці не промовили один до одного ані слова, а пан Жецький сказав зачинити магазин, хоч не було ще й восьми годин. Він зараз же побіг до Вокульського на квартиру, але не застав його там. Прийшов вдруге об одинадцятій годині ночі, але в вікнах було темно, і пан Ігнац, пригнічений, повернувся додому.
Другого дня, в страсний четвер, Мрачевський уже не прийшов у магазин. Інші продавці були сумні й час від часу нишком про щось радились.
Десь о першій годині прийшов Вокульський. Але не встиг він сісти на своє місце за конторкою, як двері відчинились і своєю хиткою ходою вбіг пан Кшешовський, насаджуючи на ніс неслухняне пенсне.
— Пане Вокульський! — мало не з порога закричав збентежений відвідувач. — Оце тільки що дізнаюсь… Я Кшешовський… Що цього нещасного Мрачевського через мене звільнено. Але ж, пане Вокульський, я вчора зовсім не мав до вас ніяких претензій… Я шаную, пане, такт, який ви появили в справі моїй і моєї дружини… Я певний, що ви відповіли їй, як належить джентльменові…
— Пане бароне, — відказав Вокульський, —
— Я прийшов просити, щоб ви пробачили нещасному Мрачевському, який навіть…
— До пана Мрачевського я не маю жодної претензії, не претендую навіть на його повернення.
Барон прикусив губу. З хвилину він мовчав, ніби ошелешений гострою відповіддю, потім уклонився і, тихо промовивши «Пробачте…», вийшов з магазину.
Клейн і Лісецький зайшли за шафи і після короткої наради повернулися, час від часу перезираючись сумними, але промовистими поглядами.
Десь о третій годині після півдня з’явилася пані Кшешовська. Здавалось, вона сьогодні ще блідша, жовтіша і вбрана ще чорніше, ніж учора. Злякано оглянувши магазин, вона помітила Вокульського і підійшла до конторки.
— Пане Вокульський, — тихо промовила, — сьогодні я довідалась, що один молодий чоловік, Мрачевський, з моєї вини втратив у вас посаду. Його нещасна мати…
— Пан Мрачевський у мене вже не працює і не працюватиме, — відповів Вокульський, кланяючись. — Отже, чим можу пані служити?
Пані Кшешовська, видно, приготувала довшу промову.
На своє нещастя, вона глянула Вокульському в очі і… сказавши «Пробачте…», вийшла з магазину.
Клейн і Лісецький перезирнулись ще виразніше, ніж раніше, і здвигнули плечима.
Аж о п’ятій годині до Вокульського підійшов Жецький.
Він сперся руками на конторку і тихо сказав:
— Мати цього Мрачевського, Стасю, дуже бідна жінка…
— Виплати йому гроші до кінця року, — відповів Вокульський.
— Я гадаю… Я гадаю, Стасю, що не можна так суворо карати людину за те, що вона має інші політичні переконання, ніж у тебе…
— Політичні?.. — перепитав Вокульський таким тоном, що панові Ігнацові поза шкірою пройшов мороз.
— Зрештою, скажу тобі, — вів далі пан Ігнац, — шкода його, як продавця. Хлопець вродливий, жінки до нього просто липнуть.
— Вродливий? — відповів Вокульський. — То нехай іде на утримання до якоїсь дами, коли він такий вродливий…
Пан Ігнац одійшов, Клейн з Лісецьким навіть не перезирнулись.
Через годину в магазин прийшов пан Земба, якого Вокульський відрекомендував як нового продавця.
Зембі було років з тридцять; він був майже такий вродливий, як і Мрачевський, але незрівнянно солідніший і тактовніший. Ще до закінчення роботи в магазині він з усіма перезнайомився і навіть завоював симпатію своїх колег.
Пан Жецький відкрив у ньому запеклого бонапартиста, пан Лісецький мусив визнати, що порівняно з Зембою він сам — дуже поміркований антисеміт, а пан Клейн дійшов висновку, що Земба мусить бути щонайменше епіскопом від соціалізму.