Лялька

Прус Болеслав

— Господи милостивий!.. — шептала вона не раз, спостерігаючи з-за фіранок екіпажі франтів, які одвертались від її вікон, аби не вклонитися їй. Невже вони гадають, що вона виглядає їх?..

А насправді вона таки їх виглядала!..

На очі їй набігли пекучі сльози, спересердя вона кусала свої прекрасні губи і, сіпаючи за шнурки, запинала фіранками вікна.

— Що за люди!.. Що за люди!.. — повторювала вона, соромлячись, однак, додати якийсь гострий епітет, бо вони належали до найвищого товариства. Негідником, на її думку, можна було назвати лише Вокульського.

До всіх нещасть лиха доля з цілої плеяди колишніх поклонників залишила їй тільки двох. На

Охоцького вона надій не покладала: він більше приділяв уваги якійсь літаючій машині (це ж просто божевілля!), аніж їй. Зате неодмінно скрізь бували при ній, правда, не дуже нав’язуючись, маршалок і барон. Маршалок нагадував їй обсмалену свинячу тушу, які їй інколи доводилось бачити на вулиці в різницьких фургонах; а барон був схожий на суху нечинену шкуру, цілі стоси яких перевозять вулицями на возах.

На сьогодні це було її єдине оточення, так би мовити, її крила, якщо вона, як казали люди, була ангелом… Ця жахлива пара дідуганів переслідувала панпу Ізабеллу уві сні і наяву. Інколи їй здавалось, що вона загинула і що пекло для неї почалося вже на цьому світі.

В такі хвилини, мов потопельник, що хапається очима світла на далекому березі, панна Ізабелла думала про Вокульського. І в своєму незмірному розпачі від цього мала тінь полегкості, думаючи, що за нею все-таки шаліє незвичайний чоловік, про якого так багато говорять у товаристві. Тоді їй спадали на думку славетні мандрівки або розбагатілі американські промисловці, котрі довгі роки тяжко працювали в шахтах; цих людей їй інколи здалека показували в паризьких салонах.

— Гляньте он туди, — щебетала недавно випущена з монастирського пансіону молоденька графівна, показуючи вбік віялом, — ви бачите отого пана, схожого на кучера омнібуса? Це, кажуть, якийсь знаменитий чоловік, який щось там відкрив, не знаю тільки що: чи золоті копальні, чи Північний полюс… Навіть не пам’ятаю його прізвища, але один маркіз з академії запевняв мене, що він десять років прожив коло полюса… Чи то пак під землею… Жахливий чоловік!.. На його місці я вмерла б зо страху… А ви теж умерли б?.. Якби ж то Вокульський був таким мандрівником або хоч би гірником, який нажив мільйони, десять років попрацювавши під землею!.. Але він був тільки купцем, та ще й галантерейним!.. Він навіть не знав англійської мови, і на кожному кроці в ньому прозирав скоробагатько, який замолоду прислуговував у ресторані. Такий чоловік, в крайньому разі, міг бути добрим порадником, навіть неоціненним другом (в кабінеті, коли нема гостей). Навіть… чоловіком, бо трапляються ж з людьми жахливі нещастя. Але коханим… Ні, це було б просто смішно… В разі потреби найаристократичніші дами купаються в грязьових ваннах, але зазнавати від цього втіхи може хіба ненормальна людина.

Четверта фаза. Панна Ізабелла кілька разів зустрічала Вокульського в Лазейках і навіть не гордувала відповідати на його поклони. Серед зелені дерев та між статуями цей грубіян знову здався їй інакшим, ніж за конторкою в магазині. Якби ж у нього був маєток з палацом, парком і ставком! Правда, він скоробагатько, але нібито шляхтич, племінник офіцера… Проти маршалка й барона — він справжній Аполлон, аристократи все більше про нього говорять, та ще оті несподівані сльози шляхетної вдови…

До того ж Заславська явно протегувала Вокульському перед своєю приятелькою графинею і її племінницею панною Ізабеллою. Кількагодинні прогулянки з тіткою по Лазенках були такі нудні, а балачки про моди, притулки та майбутні великосвітські весілля так дратували, що панна Ізабелла навіть трохи сердилась на Вокульського, чом він не підходить до них і хоч би з чверть

години не поговорить.

Для світської особи розмова з такими людьми до певної міри цікава, а панну Ізабеллу завжди бавила Своєрідна мова й логіка селян.

Правда, галантерейний купець, та ще такий, що їздить власним екіпажем, навряд чи буде таким цікавим, як простий селянин…

Як би там не було, для панни Ізабелли не було прикрою несподіванкою, коли одного разу вдова Заславська сказала, що поїде з нею і з графинею в Лазенки на прогулянку і заговорить з Вокульським.

— Нам же нудно, то нехай нас розважає, — мовила стара.

А коли вони о першій годині в’їжджали в Лазенківський парк, удова, значливо усміхаючись, сказала панпі Ізабеллі:

— У мене таке передчуття, що ми його тут десь зустрінемо.

Панна Ізабелла трохи почервоніла й вирішила зовсім не розмовляти з Вокульським або принаймні поводитися з ним згорда, щоб він надто багато про себе не думав. Звичайно, в цьому «думати» не могло бути й мови про любов, навіть більше, вона не хотіла допустити й тіні фамільярності. «І вогонь буває приємний, особливо взимку, — думала вона, — але… на певній віддалі».

Тим часом Вокульського в Лазенках не було. «Як то, він не чекав? — здивувалась панна Ізабелла. — Мабуть, захворів…»

Вона ані гадки не мала, що у Вокульського можуть бути якісь пильніші справи, крім зустрічі з нею, і вирішила, якщо він спізниться, не тільки поводитися з ним згорда, а й висловити йому своє незадоволення. «Якщо пунктуальність є чемністю королів [75] , — думала вона далі, — то для купців — це просто обов’язок!..»

Минуло півгодини, година, дві — настав час повертатися додому, а Вокульського не було; нарешті дами сіли в карету: графиня, як завжди, була холодна, Заславська трохи неуважна, а панна Ізабелла розгнівана. Обурення її не зменшилось, коли батько увечері розказав їй, що від полудня був у князя на нараді, де Вокульський подав грандіозний проект торговельної спілки і викликав справжній захват у пересичених магнатів.

75

«Пунктуальність — чемність королів» — слова французького короля Луї XVIII.

— Я давно передчував, — закінчив пан Ленцький, — що з допомогою цього чоловіка позбудусь обтяжливої опіки моєї рідні і знову стану тим, ким мені належить бути!

— Але, папа, для спілки потрібні гроші, — відказала панна Ізабелла, легенько стенувши плечима.

— Для того я й дозволяю продати наш дім. Правда, на сплату боргів піде щось шістдесят тисяч, але мені, в усякому разі, залишиться щонайменше тисяч з сорок.

— Тітка казала, що за дім ніхто не дасть більше як шістдесят тисяч…

— Ах, тітка!.. — обурився пан Томаш, — Вона завжди каже те, що могло б мене засмутити або принизити. Шістдесят тисяч дає Кшешовська, яка втопила б нас у ложці води… міщанка!.. А тітка їй, звичайно, підтакує, оскільки йдеться про мій будинок, про моє становище…

Він почервонів і став сопіти, але, не хотівши сердитись при дочці, поцілував її в чоло й пішов у кабінет. «А може, батько має рацію? — думала панна Ізабелла. — Може, він справді практичніший за всіх тих, хто його так суворо засуджує? Адже батько перший розпізнав цього… Вокульського… Але ж який він грубіян! Не приїхав у Лазенки, хоч удова, напевне, попередила його. А втім, може, так і краще: гарні ми були б, якби хто-небудь зустрів нас на прогулянці з галантерейним купцем!»