Лялька
Шрифт:
— Поки що ні. Скажи, — додав Шуман, трохи помовчавши, — це ти серйозно чи жартуєш?
— Цілком серйозно. Не погоджусь ні на які переговори і поставлю якнайсуворіші умови.
— Що, спідниця?.. Навіть півні б’ються тільки за…
— Шуман… обережніше! — перебив його Вокульський здавленим голосом і випростався на канапі.
Доктор знову пильно подивився на нього.
— Навіть так? — буркнув він. — Гаразд, буду твоїм секундантом. Якщо маєш розбити довбешку, то розбивай при мені, може, я тобі чим-небудь допоможу…
— Я зараз пришлю
Від лікаря він пішов у свій магазин, коротко переговорив з паном Ігнацом і, повернувшись додому, о десятій ліг спати. Спав як убитий. Його лев’яча натура потребувала сильних зворушень, і тільки після них в його запальній душі відновлювалась рівновага.
Другого дня о п’ятій годині після полудня Жецький з Шуманом їхали до графа-англійця, який був секундантом Кшешовського. Обидва приятелі Вокульського цілу дорогу мовчали, один тільки раз пан Ігнац озвався:
— Ну, докторе, що ви на це скажете?
— Те, що вже одного разу сказав, — відповів Шуман. — Ми наближаємось до п’ятої дії. Це має бути або кінець путящого чоловіка, або початок цілої серії дурниць…
— Щонайгірших, бо політичних, — вкинув слово Жецький.
Доктор здвигнув плечима й одвернувся, бо пан Ігнац з його вічною політикою здавався йому нестерпним.
Граф-англієць ждав їх у товаристві другого джентльмена, який раз у раз виглядав у вікно на хмари і час від часу порушував кадиком так, ніби йому трудно було щось проковтнути. Він справляв враження неуважної людини, на справді ж був чоловік незвичайний — мисливець на левів і глибокий знавець єгипетської старовини.
В кабінеті графа-англійця посередині стояв стіл, накритий зеленим сукном, а навколо стола — чотири високих стільці. На столі лежало чотири аркуші паперу, чотири олівці, дві ручки з перами і стояла чорнильниця таких велетенських розмірів, немов була призначена для ножних ванн.
Коли всі посідали, слово узяв граф.
— Панове, — почав він, — барон Кшешовський визнає, що через неуважність міг штовхнути пана Вокульського, те-ек. Внаслідок цього, на нашу вимогу…
Тут граф подивився на другого джентльмена, який з урочистим виглядом щось проковтнув.
— …на нашу вимогу барон… готовий навіть листовно перепросити пана Вокульського, якого ми всі поважаємо, те-ек… Що скажете ви, панове?
— Ми не маємо повноважень робити будь-які спроби помирити супротивників, — відповів Жецький, в якому прокинувся давній офіцер угорської піхоти.
Учений-єгиптолог широко розплющив очі й ковтнув двічі підряд.
На обличчі графа промайнуло здивування, проте він опанував себе і промовив чемним, але сухим тоном:
— В такому разі ми слухаємо ваші умови…
— Будьте ласкаві, пропонуйте свої, — відповів Жецький.
— О! Просимо вас, — сказав граф.
Жецький відкашлявся.
— В такому разі насмілюсь запропонувати… Супротивники стають на відстані двадцяти п’яти кроків, ідуть назустріч один одному по п’ять кроків…
— Те-ек.
— Пістолети нарізні, з мушками…
— Те-ек.
— Термін, якщо можна, завтра вранці.
— Те-ек.
Жецький уклонився, не встаючи з стільця. Граф узяв аркуш паперу і серед загального мовчання написав протокол, якого Шуман зараз же переписав. Секунданти підписали обидва документи, і за якихось три чверті години справа була закінчена. Секунданти Вокульського попрощались з господарем і його товаришем, який знову захопився спогляданням хмар.
Коли вони вже були на вулиці, Жецький озвався до Шумана:
— Дуже милі люди ці панове аристократи…
— Хай їх чорти візьмуть!.. Хай вас усіх чорти візьмуть з вашими дурними забобонами!.. — кричав доктор, вимахуючи кулаком.
Увечері пан Ігнац прийшов до Вокульського з пістолетами. Він застав його самого за чаєм. Жецький налив собі чаю і сказав:
— Знаєш, Стаху, вони дуже порядні люди. Барон, як ти знаєш, дуже неуважний чоловік, він готовий перепросити тебе…
— Ніяких перепрошень.
Жецький замовк. Він пив чай і тер лоба. Після довгої паузи знову заговорив:
— Ти, звичайно, подумав про справи… на той випадок…
— Ніякого випадку не буде, — сердито відповів Вокульський.
Пан Ігнац посидів ще хвилин із п’ятнадцять мовчки.
Чай здався йому несмачним, боліла голова. Докінчивши склянку і глянувши на годинник, він сказав на прощання своєму другові:
— Завтра виїдемо о пів на восьму ранку.
— Гаразд.
Коли пан Ігнац пішов, Вокульський сів за стіл, написав на аркуші поштового паперу кілька рядків, уклав у конверт і заадресував його Жецькому. Йому здавалося, що він весь час чує противний голос барона: «Мені дуже приємно, кузино, що твої поклонники тріумфують… Шкода тільки, що моїм коштом…»
І куди б він. не глянув, скрізь йому ввижалося прекрасне обличчя панни Ізабелли, залите барвою сорому.
В серці його закипало глухе шаленство. Відчував, що руки його стають твердими, як залізо, а тіло набирає такої дивної сили, що, мабуть, не було такої кулі, яка, ударившись об нього, не відскочила б. В голові його зринуло слово «смерть», і він усміхнувся. Він знав, що смерть не кидається на відважних, а тільки стає навпроти них, як лютий собака, і дивиться зеленими очима — чи не примружиться людина?
Тієї ночі, як і кожної ночі взагалі, барон грав у карти.
Марушевич, який також був у клубі, нагадував йому о дванадцятій, о першій і о другій годині, що час уже йти спати, бо вранці він збудить його о сьомій; захоплений грою барон відповідав: «Зараз! Зараз!..», але просидів до третьої, аж поки один з його партнерів не сказав:
— Ну, годі, бароне. Поспіть хоч кілька годин, а то у вас тремтітимуть руки і ви схибите.
Ці слова, а ще більше те, що партнери встали з-за стола, витверезили барона. Він вийшов з клубу, повернувся додому і сказав своєму камердинерові Константієві розбудити його завтра о восьмій годині ранку.