Лялька
Шрифт:
Дідусю, — писав мені той маленький Михась, — а як одгадаєте, то пришліть мені на це разом шість карбованців». Я як прочитав, пане Вокульський, то аж заплакав. Бо те перше — буква ш, друге: й так видно, що — та, виходить — шта… То хіба трудно догадатись, що треба додати тільки дві букви: ни, і разом виходить штани! Я заплакав, пане Вокульський, тому що така розумна дитина через Геирікову упертість ходить без штанів. Але я йому одписав: «Мій коханий внучку! Я дуже радий, що ти навчився у діда
Це означає: мунд-ур [69] ; ви одразу догадались, правда ж, пане Вокульський?
— Виходить, вся ваша родина захоплюється шарадами? — спитав Вокульський.
— Не тільки моя, — відповів Шлангбаум. — У нас, шановний пане, тобто у євреїв, копи збирається молодь, то не розважається, як у вас, танцями, компліментами, уборами та всякими дурницями. Вона або робить обрахунки, або розглядає вчені книжки, екзаменує одне одного або розв’язує шаради, ребуси, шахові задачі. У нас завжди працює розум, через те єврейські голови розумні і через те, не в прогнів вам буде сказано, вони завоюють весь світ!.. У вас все робиться згарячу, через війни, а у нас тільки через розум і терплячість.
69
Mund — рот, Uhr — година (нім.).
Остання фраза вразила Вокульського. Адже він теж здобував панну Ізабеллу розумом і терплячістю… Він відчув полегкість, перестав вагатись і раптом сказав:
— Пане Шлангбаум, у мене є до вас прохання…
— Пане Вокульський, ваше прохання для мене однаково, що наказ!..
— Я хочу купити будинок Ленцького…
— Знаю той будинок. Він буде проданий за шістдесят з чимось тисяч.
— А я хочу, щоб він був проданий за дев’яносто тисяч і потребую кого-небудь, хто нагнав би ціну до цієї суми.
Шлангбаум вирячив очі.
— Як так?.. Ви хочете заплатити на тридцять тисяч дорожче?
— Так, хочу…
— Перепрошую, але не розумію. Якби продавали ваш будинок, а Ленцький хотів його купити, тоді вам вигідно було б наганяти ціну. Але якщо ви купуєте, то вам вигідно знизити ціну.
— Мені вигідно заплатити дорожче.
Старий похитав головою, трохи помовчав і заговорив знову:
— Якби я вас не знав, то міг би подумати, що ви робите невигідне діло, а тому що я вас знаю, то думаю собі — ви робите… чудне діло. Мало того, що ви вкладаєте готівку в оті мури і втрачаєте процентів з десять річних, то ви ще хочете переплатити тридцять тисяч карбованців!.. Пане Вокульський, — додав він, беручи його за руку, — не робіть цієї дурниці. Я вас прошу… Старий Шлангбаум вас просить…
Повірте мені, я на цьому виграю…
Шлангбаум раптом підняв пальця до лоба. У нього блиснули очі й білі, як перли, зуби.
— Ха-ха!.. — засміявся він. — Ну, мабуть, я вже зовсім старий, коли одразу не догадався, в чому річ… Ви дасте панові Летіцькому тридцять тисяч, а він допоможе вам заробити сто тисяч карбованців… Гіт! [70] Я дам
70
Гіт! — Добре! (Євр.)
Вокульському було трохи прикро.
— В усякому разі, ця справа залишається між нами.
— Пане Вокульський! — урочисто промовив Шлангбаум. — Вам цього не треба було казати. Ваш секрет — це мій секрет. Ви оступились за мого Генріка, ви не переслідуєте євреїв…
Вони попрощались, і Вокульський повернувся додому.
Там він застав Марушевича і поїхав з ним у манеж — подивитись на купленого коня.
Будівля манежу складалася з двох споруд, поєднаних між собою в формі еполета: в прямокутній частині містилася стайня, а в круглій — манеж.
Коли Вокульський з Марушевичем увійшли в манеж, там якраз відбувався урок верхової їзди. Четверо мужчин і одна дама їхали на певній відстані одне за одним попід стінами манежу, а насередині стояв директор закладу, мужчина військової постави, в синій куртці, в білих вузьких рейтузах і в високих чоботях з острогами. Це був пан Міллер. Він командував верхівцями, допомагаючи собі в цьому ділі довгим бичем, яким час від часу хльоскав коней, причому здригались і кривилися їздці. Вокульський мимохідь помітив, що один з верхівців, що їздив без стремен, закинувши за спину праву руку, був веселий одчаюга, другий з усієї сили намагався вдержатись на спині коня десь між гривою і крупом, а третій, здавалося, весь час намагався зіскочити з коня і вже ніколи в житті не братися до верхової їзди. Тільки дама в амазонці їздила сміливо й спритно, і Вокульський подумав, що для жінок нема на світі ні незручного, ні небезпечного становища.
Марушевич познайомив Вокульського з директором.
— Я якраз вас і ждав. Зараз буду до ваших послуг. Пане Шульц!..
В манеж вбіг пан Шульц, молодий блондин, одягнений також в синю куртку, але ще в вищих чоботях і ще вужчих штанях. Він по-військовому цокнув закаблуками, взяв у руки символ директорської влади, і Вокульський, ще не вийшовши з манежу, переконався, що Шульц, незважаючи на молодий вік, орудує бичем ще енергійніше, ніж сам директор. Бо другий їздець аж засичав, а третій просто почав лаятись.
— Ви приймаєте коня пана барона, — звернувся директор до Вокульського, — з усіма належними до нього речами: сідлами, попонами і таке інше?..
— Звичайно.
— В такому разі з вас належить шістдесят карбованців за стайню, яких барон не сплатив.
— Нічого не вдієш.
Вони увійшли в окрему переділку, в якій було видно, наче вдень, навіть оздоблену килимами, правда, не дуже дорогими. Жолоб буй новий і повний корму, драбина для сіна — також, на підлозі підстелена свіжа солома. Проте бистре око пана директора помітило якийсь непорядок, бо він крикнув:
— Пане Ксаверію, що це тут робиться, тисяча чортів!..
Може, ви і в своїй спальні тримаєте такі речі?
Другий помічник директора з’явився тільки на мить. Він зазирнув у переділку, зник і в коридорі закричав:
— Войцех… Сто тисяч чортів твоїй матері! Зараз же мені прибери, а то скажу покласти тобі все це на стіл…
— Щепане!.. Чортова холеро…. — озвався третій голос за переділкою. — Якщо ти, собаче насіння, ще раз отак залишиш стайню, то заставлю тебе вигризти зубами…