Лялька
Шрифт:
Водночас пролунало кілька тупих ударів, немов хтось ухопив когось другого за голову і товк нею об стіну. Незабаром Вокульський побачив через вікно в стайні парубчака з металевими гудзиками на куртці, який вибіг надвір за мітлою і, знайшовши її, мимохідь оперіщив нею по голові якогось цікавого єврея, що заглядав у двір з вулиці. Як природознавець, Вокульский здивувався з нового закону збереження енергії, завдяки якому гнів директора таким незвичайним способом перекинувся аж на істоту, що перебувала поза манежем.
Тим часом директор наказав вивести коня в коридор. Це була прекрасна тварина на тонких ногах, з маленькою головою
— Бачите, він уже впізнав вас, — сказав директор. — Дайте йому цукру… Чудовий коник!..
Кажучи це, він видобув з кишені грудку брудної речовини, що відгонила тютюном. Вокульський простягнув її коневі, і той без вагання з’їв цукор.
— Закладаюсь на п’ятдесят карбованців, що він виграє! — вигукнув директор. — Ви згодні?
— Згоден, — відповів Вокульський.
— Неодмінно виграє. Я дам найкращого жокея і сам навчу його, як вести. Але якби кінь залишився у Кшешовського, то, хай мене грім уб’є, приплентався б до фінішу третім. Та я навіть не тримав би його в своїй стайні!..
— Пан директор і досі не може заспокоїтись, — солодко посміхаючись, промовив Марушевич.
— Заспокоїтись! — крикнув директор, червоніючи від гніву. — Подумайте самі, пане Вокульський, чи можна мати діло з чоловіком, який скрізь розказував, ніби я продав у Люблінську коня, хворого на колер!.. [71] Такі речі, пане Марушевич, не забуваються! — кричав він все голосніше. — І якби граф не погасив цієї справи, у пана Кшешовського сьогодні стриміла б у стегні куля… Я продав коня, хворого на колер!.. Я готовий докласти сто карбованців, але кінь виграє… Навіть коли б він одубів… Пан барон ще побачить!.. У коня — колер!.. Ха-ха-ха! — вибухнув демонічним сміхом директор.
71
Колер — невигойна хвороба мозку у коней.
Оглянувши коня, всі троє пішли в канцелярію, де Вокульський документально оформив купівлю і нишком дав собі слово ніколи в житті не згадувати про коня, хворого на колер. Прощаючись, він сказав:
— Пане директоре, чи не можна б пустити коня на скачки, не вказуючи прізвища хазяїна?
— Зробимо.
— Тільки…
— О пане Вокульський, не турбуйтесь! — відповів ди: ректор, тиснучи йому руку. — Для джентльмена скромність — найперша чеснота. Сподіваюсь, що й пан Марушевич…
— О!.. — підтвердив пан Марушевич і так виразисто затряс головою й руками, що не могло бути ніякого сумніву — таємниця глибоко похована в його грудях.
Обходячи манеж, Вокульський знову почув ляскання бича, після чого четвертий їздець почав лаятись з помічником директора.
— Це просто нечемно, добродію!.. — кричав він. — На мені полопає одежа…
— Витримає… — флегматично відповів Шульц, ляскаючи бичем в бік другого верхівця.
Вокульський вийшов на вулицю.
Коли він попрощався а Марушевичем і сідав на візника, в голові у нього зринула дивна думка: «Якщо цей кінь виграє, то панна Ізабелла полюбить мене…»
І він раптом повернувся в манеж; ще хвилину тому байдужа йому тварина несподівано стала симпатичною і дорогою.
Заходячи в конюшню, він знову почув характерний звук — гупання голови об стіну. І
— Доглядатиму його, пане добродію, краще, ніж свою жінку, — з низьким поклоном сказав Войцех. — Та й хазяїн його не скривдить, будьте певні… На скачках коник піде рівненько, як по склі…
Вокульський зайшов у станок і хвилин з п’ятнадцять дивився на коня. Його непокоїли дуже тонкі ноги, а коли по кінській оксамитній шкурі пробігав дрож, то й сам він здригався, бо йому здавалось, що кінь може захворіти. Потім обняв коника за шию, і коли той поклав йому голову на плече, поцілував його й шепнув:
— Якби ти тільки знав, що від тебе залежить!.. Якби ти тільки знав…
З того часу Вокульський по кілька разів на день їздив у манеж, годував коня цукром і пестив його. Відчував, що в його тверезому розумі проростає щось подібне до забобону. Коли кінь зустрічав його весело, він вважав це за добру прикмету; коли ж був сумний, серце його краяв неспокій. Ще їдучи в манеж, він думав: «Якщо кінь сьогодні веселий, панна Ізабелла мене полюбить…»
Часом у ньому прокидався здоровий глузд, тоді його поймав гнів і зневага до самого себе. «Що ж це таке? — думав він. — Невже моє життя має залежати від примхи одної жінки?.. Невже я не можу знайти сотню інших?.. Хіба пані Мелітон не обіцяла познайомити мене з трьома або чотирма такими самими красунями?.. Кінець кінцем, хай йому чорт, треба опам’ятатись!..»
Але замість опам’ятатися, він все глибше поринав у вир шаленства. В хвилини просвітлення йому здавалось, що на землі ще існують чарівники й один з них зочив його. Тоді він з тривогою казав сам собі: «Я вже не той, що був… Я стаю якоюсь іншою людиною… Здається, мені хтось підмінив душу…»
Інколи в ньому знову озивався природознавець і психолог: «Бачиш, — нашіптував він йому десь в глибині мозку. — Бачиш, як природа мститься за порушення її законів? Замолоду ти легковажив почуттями, знущався з кохання, продався за чоловіка старій жінці, от тепер і маєш!.. Заощаджуваний довгі роки капітал почуттів повертається тепер до тебе з процентами…» «Гаразд — думав Вокульський, — але в такому разі я повинен би стати розпусником: чому ж я думаю тільки про неї?» «Чорт його знає чому, — відповідав опонент. — Може, саме ця жінка найбільше тобі підходить. Може, справді, як каже легенда, ваші душі колись давно являли собою одне ціле?..» «Тоді й вона повинна б любити мене… — казав Вокульський. І додавав — Якщо кінь виграє на скачках, то панна Ізабелла мене полюбить. Ах, старий дурню, божевільний, до чого ж ти дожився?..»
За кілька днів до скачок на квартиру до Вокульського з’явився з візитом граф-англієць, з яким він познайомився на нараді у князя.
Після звичайних привітань граф виструнчився на стільці і сказав:
— Яз візитом і в справі… Те-ек… Можна?
— До ваших послуг.
— Барон Кшешовський, — поважно заговорив граф, — коня якого ви купили, власне, цілком законно, те-ек, уклінно просить вас відпродати йому цього коня. Ціна не має значення… Барон з багатьма заклався на великі суми… Він пропонує тисячу двісті карбованців…