Лялька
Шрифт:
— Третій поворот…
Але Юнг на них не звертає ніякісінької уваги…
— Гнідий доганяє…
— Дивіться!.. Дивіться!.. Малиновий випереджає гнідого…
— Гнідий позаду…. Програли, добродію…
— Малиновий доганяє Юнга…
— Не дожене, він уже підганяє коня…
— Ого… го… Браво, Юнг!.. Браво, Вокульський!.. Коник летить, як птах… Браво!..
— Браво!.. Браво!..
Дзвінок. Юнг виграв. Високий спортсмен узяв коня за повід і, підвівши до суддівської трибуни, закричав:
— Султан!.. Жокей — Юнг!.. Власник — анонім…
— Який там анонім!..
— Власник — пан Вокульський! — потвердив високий спортсмен і одіслав коня на аукціон.
Юрба з захопленням сприйняла перемогу Вокульського.
Ще ніколи скачки так не хвилювали глядачів: усі раділи, що варшавський купець побив двох графів.
Вокульський підійшов до екіпажа графині. Пан Ленцький і старі дами поздоровляли його, панна Ізабелла мовчала.
В цей час до Вокульського підбіг високий спортсмен.
— Пане Вокульський, — сказав він, — ось ваші гроші.
Триста карбованців приз і вісімсот за коня; я його купив…
Вокульський, тримаючи в руках пачку банкнотів, звернувся до панни Ізабелли.
— Ви дозволите вручити вам ці гроші для вашого притулку?..
Панна Ізабелла взяла гроші й подивилась на нього з чарівною усмішкою.
Раптом Вокульського хтось штовхнув. То був барон Кшешовський. Блідий від гніву, він підійшов до екіпажа і, простягаючи руку панні Ізабеллі, закричав по-французькому:
— Я радий, кузино, що твої поклонники тріумфують…
Прикро мені тільки, що моїм коштом… Вітаю дам! — уклонився він графині й Заславській.
Графиня спохмурніла; пан Ленцький збентежився; панна Ізабелла зблідла. Барон задирливо насадив на ніс окуляри, що весь час спадали, і, не зводячи очей з панни Ізабелли, говорив далі:
— Так, так… Дуже мені щастить із твоїми поклонниками…
— Пане бароне… — втрутилась Заславська.
— Я ж не кажу нічого поганого… Кажу тільки, що мені дуже щастить…
Вокульський, що стояв позад барона, торкнув його за плече і сказав:
— На одне слово, пане бароне.
— А, це ви, — відповів барон, пильно дивлячись на Вокульського.
Вони одійшли вбік.
— Пане бароне, ви мене штовхнули…
— Прошу пробачення.
— Мені цього мало.
— Ви хочете сатисфакції? — спитав барон.
— Так.
— В такому разі до ваших послуг, — сказав барон, шукаючи візитної картки. — Тьху, чорт! Забув картки… Може, у вас є блокнот і олівець, пане Вокульський?
Вокульський подав йому свою візитну картку і блокнот, в якому барон записав адресу і своє прізвище, не проминувши нагоди зробити в кінці велику закарлючку.
— Мені буде приємно, — додав він, кланяючись Вокульському, — поквитатися з вами за мого Султана.
— Постараюсь задовольнити вас, пане бароне.
Вони розійшлися, обмінявшись якнайчемнішими поклонами.
Графиня розсердилась і сказала їхати додому, не чекаючи кінця змагань. Вокульський ледве встиг підійти до екіпажа й попрощатися з дамами. Перш ніж коні рушили, панна Ізабелла вихилилась з екіпажа і, простягнувши Вокульському кінчики пальців, промовила:
— Merci, monsieur… [72]
Вокульський
Просто із скачок Вокульський поїхав до Шумана.
Доктор сидів коло відчиненого вікна в приношеному ватяному халаті і читав коректуру своєї етнографічної брошури; було в ній лише тридцять сторінок, але, щоб їх написати, він використав тисячі спостережень і витратив чотири роки праці. Це було дослідження про колір і будову волосся людності, яка населяла Царство Польське. Вчений доктор всім казав, що книжки його куплять щонайбільше кільканадцять примірників, проте нишком замовив чотири тисячі і був певний, що вона витримає і друге видання. Посміюючись із своєї улюбленої спеціальності та нарікаючи, що вона нікого не цікавить, Шуман в глибині душі вірив, що нема культурної людини, яку б глибоко не цікавило питання про колір волосся та співвідношення його діаметрів. В цю хвилину він саме думав, чи не поставити на брошурі епіграфом афоризм: «Покажи мені твоє волосся, і я скажу тобі, хто ти».
72
Дякую, пане… (Франц.)
Коли Вокульський увійшов у його кімнату і, стомлений, сів на канапу, доктор одразу почав:
— Що воно за неуки, оті коректори… Тут у мене наведено кілька сот десяткових дробів, і, уяви собі, — половина їх набрана з помилками… Вони думають, що якась там тисячна або сота частка міліметра нічого не означає, а не знають, недоумки, що саме в ній і полягає весь сенс. Хай мене чорти візьмуть, коли в Польщі можливе не тільки винайдення, а навіть друкування логарифмічних таблиць! Порядний поляк пріє вже над другим десятковим дробом, на п’ятому у нього починається гарячка, а на сьомому хапає грець… Ну, що там у тебе чувати?
— Дуель, — відповів Вокульський.
Доктор підхопився з крісла й так рвучко побіг до канапи, що поли його халата розвіялись, і він став схожий на кажана.
— Що?.. Дуель?.. — крикнув він, блискаючи очима. — І ти, може, думаєш, що я піду з тобою в ролі лікаря?.. Буду дивитись, як два дурні стрілятимуть один одному в лоб, і, може, ще котрого-небудь буду перев’язувати?.. Навіть не подумаю втручатися в ці дурощі!.. — кричав він, хапаючись за голову. — Зрештою я не хірург і взагалі вже давно розпрощався з медициною…
— Та ти будеш не лікарем, а секундантом.
— A-а… то інша річ, — одразу заспокоївся лікар. — З ким?..
— З бароном Кшошовським.
— Добро стріляє, — буркнув доктор, випинаючи нижню губу. — А за що?..
— Штовхнув мене на скачках.
— На скач… А що ти там робив, на тих скачках?..
— Виставляв коня і навіть одержав приз.
Шумаи ляснув себе по потилиці і раптом, підійшовши до Вокульського, розсунув йому повіки й почав пильно дивитися в очі.
— Ти думаєш, що я здурів? — спитав Вокульський.