Лялька
Шрифт:
Вокульський похолов; якби він продав коня з прибутком, панна Ізабелла могла б його зневажати.
— А коли я також покладаю надії на цього коня, пане граф?.. — відказав Вокульський.
— В такому разі за вами законна перевага, те-ек, — промимрив граф.
— Ви самі вирішили питання, — сказав Вокульський, кланяючись.
— Хіба? Те-ек… Жаль мені барона, але у вас більше прав.
Він підвівся з стільця, як автомат на пружинах і, попрощавшись, додав:
— Коли ж до нотаріуса, дорогий пане Вокульський, з нашою спілкою?.. Обміркувавши
— Це вже залежить від вас, панове.
— Я прагну бачити нашу батьківщину квітучою, і тому, пане Вокульський, ви користуєтесь моєю цілковитою симпатією і пошаною, те-ек, незважаючи на прикрість, яку ви чините баронові. Те-ек, я був певний, що ви відпродасте йому коня…
— Не можу.
— Я вас розумію, — закінчив граф. — Як би шляхтич не вбирався в шкуру ділової людини, але при першій же нагоді він з неї вилізе, і от ви, пробачте за сміливість, — насамперед шляхтич, та ще англійського зразка, яким повинен бути кожен з нас.
Він міцно потиснув господареві руку і вийшов. Вокульський визнав у душі, що цей оригінал, схожий на маріонетку, власне кажучи, має чимало симпатичних рис. «Так! — подумав він. — З цими панами приємніше жити, аніж з купцями. Вони й справді зліплені з іншої глини…»
А потім додав: «То чого ж дивуватись, що вихована в_ їхньому середовищі панна Ізабелла гордує таким, як я?.. Але що вони роблять на світі і для світу?.. Шанують людей, які можуть дати їм п’ятнадцять процентів річних на їх капітал… Це ще не заслуга».
— Та відкіля вони знають, хай їм чорт, — пробурмотів він, клацнувши пальцями, — що це я купив коня?.. А втім, я ж купив коня у Кшешовської через Марушевича… До того ж я часто буваю в манежі, а про це знає вся обслуга… Ех, я вже починаю коїти дурниці і втрачаю обережність… Не подобався мені той Марушевич…»
Розділ тринадцятий
ВЕЛИКОПАНСЬКІ РОЗВАГИ
Нарешті настав день скачок — погожий, але не душний Вокульський схопився з постелі о п’ятій годині ранку й одразу поїхав одвідати свого коня. Той зустрів його досить байдуже, був здоровий, а пан Міллер плекав великі надії.
— Що?.. — сміявся він, ляпаючи Вокульського по плечі. — Ви теж запалились?.. Це в вас прокинувся спортсмен!.. Ми тут, добродію, під час скачок усі ходимо, як у гарячці. А про наш заклад на п’ятдесят карбованців не забули, га?.. Вони у мене вже наче в кишені; ви могли б заплатити їх мені й зараз.
— Заплачу з великою приємністю, — відказав Вокульський, а сам думав, чи виграє ж його кінь?.. Чи полюбить його панна Ізабелла?.. Чи не станеться якогось лиха?.. А якщо кінь зламає ногу!..
Вранішні години тягнулися волячою ходою. Вокульський тільки на хвилину забіг у магазин, за обідом нічого не міг їсти, потім пішов у Саксонський парк і все думав, чи виграє його кінь і чи полюбить його панна Ізабелла…
Проте
В Уяздовських Алеях стовпилося стільки екіпажів і карет, що місцями доводилось їхати ступою, а коло застави утворилась велика тиснява, так що пойнятому великою нетерплячкою Вокульському довелося хвилин з п’ятнадцять прождати, поки його екіпаж остаточно виїхав на Мокотовське поле.
На повороті дороги Вокульський висунувся і крізь густу жовту куряву, що осідала товстим шаром на його обличчі й одежі, намагався розглянути іподром. Сьогодні поле здалось йому безконечно довгим і справило на нього неприємне враження, наче над ним висіла якась невідома загроза.
Здалека поперед себе він побачив велике півколо людей, яке весь час поповнювалось і збільшувалось новими юрбами, що підходили до нього.
Нарешті він доїхав на місце і знову прождав хвилин з десять, поки слуга повернувся від каси з квитком. Навколо його екіпажа товпилась юрба глядачів без квитків і стояв тисячоголосий гомін. Вокульському здалося, що у всіх тільки й мови, що про його коня, і що всі ці люди глузують з купця, який бавиться скачками.
Кінець кінцем екіпаж пустили всередину кола. Вокульський зіскочив на землю й побіг до свого коня, силкуючись зберегти байдужий вигляд стороннього глядача.
Після довгих пошуків він знайшов його в центрі скакового поля, а коло нього Міллера і Шульца, а також незнайомого жокея з величезною сигарою в зубах, у жовто-голубій шапочці та накинутому наопашки пальті. На тлі величезного іподрому та незліченної —юрби його кінь здався йому таким мізерно малим, що він в розпачі хотів був усе залишити й їхати додому. Але у Міллера і Шульца фізіономії ясніли надією.
— Нарешті ви тут! — вигукнув директор манежу і, показуючи очима на жокея, додав: — Познайомтесь: пан Юнг — найзнаменитіший в країні жокей, пан Вокульський.
Жокей підніс два пальці до жовто-голубої шапочки і, вийнявши другою рукою сигару з рота, плюнув крізь зуби.
Вокульський подумав, що такого худого й маленького чоловічка ще не бачив у своєму житті. Причому він помітив, що жокей оглядає його, як коня — від голови до п’ят, і так переступає кривими ногами, немов хоче скочити на нього і проїхатись.
— Ану скажіть, пане Юнг, ми виграєм чи ні? — спитав директор.
— Оу! — відповів жокей.
— Ті двоє коней теж непогані, але наш — найкращий, — сказав директор.
— Оу! — підтвердив жокей.
Вокульський одвів його вбік і сказав:
— Якщо ми виграємо, то заплачу вам п’ятдесят карбованців понад умовлену суму.
— Оу, — відповів жокей і, пильно подивившись Вокульському в обличчя, додав: — Ви єст чистий кров спортсмен, але ви ще помало гарячий. На друга рік буде холодніше.
Він знов далеко плюнув крізь зуби й пішов до трибун, а Вокульський, погладивши коня і попрощавшись з панами Міллером і Шульцом, попрямував до свого екіпажа.
Тепер він став розшукувати панну Ізабеллу.