Любов, Президент і парадигма космосу

Бедзик Юрий Дмитриевич

— Вірунька побігла в морг, — насупився Серж-каплей. — їй дав якусь записку барон... Стривай! Ану глянь в бінокулярну трубу, де він, наш великий американський герой?

— Уже не видно. Мабуть, пройшов Равелін, — супиться в окуляр труби командир корабля. — Іди посилай вістових. І щоб не гайнували ні хвилини. Бо, чесно кажучи, я не дуже вірю в великий подвиг нашого барона.

— Батькове серце, воно на все здатне, Вікторе Степановичу, — робить глибокодумний висновок Серж і хутко іде до трапу.

* *

Дідусь

Реттіган тисне на сектор газу, йому мало швидкості, він забув про страх, про обережність, він певен, що ті на лінкорі вже гнойовими жуками виповзли на палубу і чекають його. Барон аж підгецькує на цупкому брезенті. Бризки б’ють йому в лице, все баронове тіло напружилось, як у молодого легеня. Хто б міг подумати, що тобі, містере Реттіган, після розкішних офісів на Уол-Стріті, після пишних прийомів в президентському палаці, гучних тостів, сяючих лімузинів, славлень на широченних екранах телевізорів випаде отака скажена гонитва до смерті!

Каліфорнія, певне, вже обізвалася. Власне, голос «сірих», голос найжорстокіших космічних убивць, які володарюють над усім чорним світом землі. А коли так, то й балачка на лінкорі буде особливою. Ці, що вбили його сина, знають пошану до «Мажестіка-12». І мусять виконати його веління. Мусять!

Лінкор усе ближче, сіре громаддя його виростає з морських глибин сталистим муром, на палубі якісь крихітні постаті, метушня, неспокій, там не знають нічого, там готові до нових наказів. Реттіган збавляє оберти двигуна і моторка робить під сірою сталевою стіною крутий віраж.

Зі спущеного трапу якийсь кавказець кидає йому линву. Мовляв, зачіпляйся! Йому подано руку, ось він, забувши про вік, переходить на трап і впевнено іде вгору.

На палубі перед ним виростає худорлявий чоловік у майці, низько йому кланяється. Говорить до нього поганенькою англійською мовою:

— Ми бачити вас... ми бути щасливі містера Реттігана...

Одначе на обличчях юрмиська навкруг сувора настороженість, обличчя брудні, очі недовірливі, в руках автомати, страх і озлобленість, і недовіра.

Худорлявий у майці ще раз вклоняється до Реттігана:

— Ми одержувати сигнал з Каліфорнії...

Перед бароном відчиняються двері до коридору, далі ще одні двері і тут — велика каюта. Посередині столик, геть заставлений наїдками і напоями. Навколо кілька постатей в плямистих куртках бойовиків, обличчя бородаті, кущуваті брови насуплені. Вони позиркують на володаря «Мажестік-12» з затаєним ляком, вони ще не ладні повірити, що це він, той самий громовержець фінансового Олімпу, котрому досі все було підвладне: і мільйонні армії, і дальні бомбардувальники, і ядерні підводні човни, і мережа таємних агентів по всій земній кулі. Його поява тут, на лінкорі, на російському бойовому кораблі, — то поганий знак, попередження аллаха, і дивно, чому їхній командир (отой, що в смугастій тільняшці) виявляє до нього стільки боязкої поштивості.

Однак командир дає знак починати трапезу. Спершу, звісно, коротке моління, складені долонями руки підносяться до чола, палка згадка великого Аллаха і його сина Магомета, і зітхання, як знак повної самопожертви в ім’я Всевишнього. На столі нема ані краплини спиртного, жодної пляшки вина, все благочинне і урочисто строге.

Беруться до їжі. Ноги підібгані по-турецьки, на довгобородих обличчях релігійних екстаз. Аллах...

Аллах... Аллах... бурмочуть їхні вуста, і побожно приплющуються очі. Аллах... Аллах... підносить вгору руку командир в смугастій тільняшці. Аллах... Аллах.. Аллах...

І зненацька ошалілий вереск вартового на палубі:

— Аллах-Акбар!

Як шалений знак перестороги. Як попередження раптового лиха. Що там скоїлося у цьому світі гяурів? Смугастий командир перший вилітає на палубу, за ним кидаються інші бородачі. І аж потому плентається старий барон Реттіган. Двері перед ним стоять отвором, далі невідомість і якась дивна раптова темінь.

У небі хмара. Ні, не хмара, а велетенський чорний диск, грандіозна тареля, і в ній тисячі вогників, тисячі зблисків. Зависло громаддя, і день став ніччю. І море завмерло в безруху. Чорне небо, чорне море.

Бородачі лежать на палубі ниць, припавши лобами до дерев’яного покриття, бурмочуть молитви, стогнуть від жаху. Аллах... Аллах... Аллах...

І враз барон чує в собі голос. Сам себе чує. Ні, не себе, не себе! Такого він ніколи не знав, такого владного і всепроникаючого колосу йому не доводилося ніколи чути.

— Ваш син з вами, Реттіган. Він кличе вас до себе. І його вірна кохана кличе вас до себе. Ми знаємо про ваш намір віддати життя за них, і це підносить вас в наших очах. Вони хочуть бачити вас, Реттіган. Повертайтеся до них, Реттіган!

Вся палуба вкрита тілами бородатих боївників. Глухе бурмотіння їхнє зависає над кораблем, як непроникна запона. Жодного погляду вгору на чорне кружало. І тут баронові щось наче змигнуло звідти, з отих блискучих віконець, щось підбадьорливе і владне. І він збагнув, що йому на поміч прийшов сам Космос. Хай ці бородані (які заплямували себе страшними злочинами) зносять свої моління до вічного Розуму, і випрошують у нього прощення!

Йому, баронові Реттігану належиться робити інше. Він одержав сигнал із Всесвіту. Там знають про все і кваплять до дії.

«Яке дивовижне веління! — подумав барон Реттіган і рушив, обережно переступаючи через розпластані тіла воївників, до трапу. — Я ж мусив за кілька хвилин натиснути на кнопку детонатора! Лишалося кілька хвилин до вибуху. Боже праведний, Розуме Всесвітній! Спасибі Тобі за передсмертний дар! Спасибі, що ти встиг і встигну я!»

Руки банкіра Реттігана вчепилися в мотузяне поруччя, і він став неквапно, ступаючи по гойдливому трапу, спускатися до моторного човна. Коли нога вперлася в залите водою дно, баронові очі втупилися в брезент. І миттю згадалось, що там була смерть. Його аж пересіпнуло, він відчув кволість в ногах і опустився на грати.