Любов, Президент і парадигма космосу

Бедзик Юрий Дмитриевич

Аж тут Віруня впізнає декого з гостей. Це молоді севастопольські художники. Мають свою студію військових мариністів. Прийшли провідати свого американського колегу, знаменитого художника Теренса Реттігана!

Побачивши Віруню, всі зриваються на ноги. Один з них, знайомий Вірунін живописець Микола Стагній лагідно обнімає Віруню.

— Пробач, сонечко, що порушили спокій твого друга, — каже він. — По місту пішли чутки, що якийсь американський майстер живопису вмирає в лікарні. А він, виявляється, уже сів за мольберт!

Гомін, шум, веселі слова, радісні жарти, досить прямолінійні натяки про контакти, які б варто було встановити між Каліфорнією і Севастополем, якби для цього були кошти...

— Потрусимо мого старого, і кошти будуть, — досить рішуче обіцяє Теренс і благально дивиться на Віруню. — Ти могла б організувати нам морську прогулянку? Колеги кажуть, що з моря дивовижна панорама міста. Я хотів би зробити побільше замальовок.

Якщо просить Теренс, Віруня ладна прихилити йому небо. Аби він почувався здоровим. Бо рана ж іще... Чи не нашкодить такий вояж? Та молодий художник не відступає від свого прохання: в море! Тільки в море! І десь за годину невелика військова шхуна виходить зі статечною компанією малярів із Севастополя. Сонце, Правда, вже хилиться до обрію, але літні вечори довгі, і Віруні здається, що яснішого дня вона не знала ніколи. Теренс сидить серед нових знайомих, лагідне море розгортається перед ними, позаду зосталося місто, сірі кораблі завмерли біля причалів. Хто б міг подумати, що це військова фортеця? Що на отих броньованих бойових велетнях зачаїлася смерть і ця мирна тиша лише омана?

Хтось із художників згадує війну, які криваві бої колись точилися на тих кручах, море було постійно в димах, фашисти штурмували фортецю і з моря, і з суші.

— Та й зараз всякого трапляється. Не буду вам казати, ви самі дещо пережили, — нагадує котрийсь з колег американцю. — Боюся, що школа морських баталістів ще матиме роботу.

Від такого прогнозу всім зробилось невесело. Одначе тему розвивати не стали. Годі згадувати про ту кляту війну, аби нової не вибухнуло. Та й до чого тут війна, на оцьому морському просторі, під вечоровим лагідним сонцем, під свіжим, духмяним вітерцем, що всякий смуток і всяку тугу миттю розвіює.

Вітерець, правда, подужчав, хвильки здійнялися, якась наче тривога відчулася в повітрі. Віруня вже хотіла піднятися в капітанську рубку й запитати керманича, чи не час би повертати назад, наплавалися, годі. Бо й справді якось вітряно стало, хмуро, і берег вже ген-ген затягнуло вечірнім туманцем. Слава Богу, хоч здогадався керманич ввімкнути музику, але знову ж на горе ввімкнув якусь тужливу мелодію, своєї печалі додала, свого настрою.

Втім молоді художники не падали духом. Вірунька врешті здогадалася, що було тому причиною. По руках товариства ходила пляшка, ще й, здається, не одна, було чим і закусити, на радість і на втіху, тож хай собі супиться небо, а на палубі шхуни не вшухає весела балачка.

І раптом — кораблик струснуло. Гуркітливо струснуло, наче він напоровся на скелю. Ледь не попадали художники на палубу. Господи, з чого б таке лихо? І тут кораблик дав різкий крен. І за мить почав занурюватися в воду. Віруня нічого потому не пам’ятала, накотилася хвиля, і вона втратила свідомість...

Опритомніла від яскравого світла. Повернувши вбік голову, побачила Теренса, весь гурт художників. Всі сиділи на чомусь м’якому, мовби на великих, надутих подушках, і під спинами теж було м’яко й зручно. Високе приміщення, залляте рожевим сяйвом, рожеві стіни, рожева підлога, навіть якийсь рожевий настрій в усьому. Тепер ясно: вони полонені чи хай — врятовані кимось, вони десь в загадковім помешканні, але, видно, ставлення до них якнайкраще, за ними доглянуто, після страхітливої катастрофи на морі хтось потурбувався про їхній порятунок, хтось опікується ними.

Цей «хтось» непремінно має з’явитися. Ось він уже й стоїть, мовби випливши з рожевої стіни, стоїть у спокійній позі володаря, обриси його дуже розвезені, контури непевні, стоїть собі людина, наче вбрана і наче гола-голісінька, до гостей не підходить, вичікує чи вагається.

І раптом з якогось дива кожен з присутніх, Віруня в тім числі, почули у собі його голос, почули мову свою. Треба ж такого дива. І в тій мові дуже ділові інтонації. З нотками вибачливості. Мовляв, скоїлося лихо. Шхуна їхня була кимось протаранена, замах було вчинено на неї чи що, і довелося рятувати своїх давніх друзів. В слово «друзів» господар вклав максимум тепла, справжнього, щирого тепла, і щоб у тім не було сумніву, нагадав з невидимим усміхом:

— Кілька днів тому я мав нагоду завітати на корабель «Салют», так, здається, називають його у флоті вашої країни, і там лишив одну свою річ, мій скляний талісман криваво червоного кольору. Його я передав одній мужній людині, командирові сторожового корабля «Салют» Віктору Степановичу Севастьянову (вибачайте за відступ, але у вас, землян, якісь надзвичайно довгі імена!). Отож відтоді Віктор Степанович Севастьянов має змогу будь-якої хвилини зв’язуватися зі мною. Саме через цей самий мій талісман. Мушу вам сказати, що Віктор Степанович Севастьянов таки постійно зв’язується зі мною, і тому я знаю, що діється в вашому місті. Я знаю, що бандити, підіслані і нацьковані «сірими» HJIO, хотіли захопити в заручники (це ваше слово, ми довго не могли його собі витлумачити) вас, Теренс Реттіган, і тоді нам довелося, аби не допустити до цього, спалити машину бандитів. Я знаю, що ви, Теренс Ретгіган, були смертельно поранені бандитами. Ви мали померти, та, на щастя, нашої енергії вистачило на те, щоб ваш організм подужав критичний стан, і ось ви тут на глибині 500 метрів (це ваш вимір, земний, не сиріуський) з нами, Теренс Реттіган.

Художники в своїх кріслах-подушках повертаються до колеги Реттігана, раді за високу честь, виявлену йому шановним підводним господарем. А сам Теренс тільки зворушено тисне руку милій своїй подрузі Віруні, котра, як і всі, зачаровано позиркує на нього.

Господар рожевого салону тим часом веде мову далі:

— А тепер, дорогі земляни, мушу пояснити вам загальну ситуацію. Хто ми і що? Я вже розповідав за допомогою свого талісману Віктору Степановичу Севастьянову, що ми — посланці великого сузір’я Сиріусу. Нам болить душа за жахливу ситуацію на вашій планеті, за постійні криваві сутички землян між собою, за те, що більшість населення планети Земля перебуває в жахливому убозтві, погано харчується, живе в темряві, безграмотності, озлобленні, нам страшно, що в багатьох країнах земляни обрали своїми володарями жорстоких і жадібних тиранів, і через це найближчим часом може вибухнути велика світова трагедія — ядерна війна між Заходом і Сходом. Хіба це неправда?

З-поміж гостей чути шум голосів, слова підтвердження.

— Приводом для війни може стати будь-який випадок, — продовжує говорити господар. — Такий, приміром, як захоплення терористами лінкора «Звитяжний». Ви всі були під загрозою ядерного удару цими страшними людьми з гір, удару, який міг перерости у страхітливий конфлікт між Союзом Східних Держав і Західним Оборонним Блоком. На щастя. Вищий Космічний Розум запобіг лихові, терористи зникли з нашого часу. Ми не хотіли цього, але так склалися обставини...

— Хто ви такі, даруйте на слові? — досить непоштиво перериває господаря один з молодих художників. — Як ви нас врятували? Від кого, власне?

— Ми вже відкрили цю таємницю вашим людям, — озивається в душах гостей окутаний рожевим серпанком господар. — Коли настане час, вони вам відкриють подробиці. Коротко, щоб ви знали; ми люди з далекої цивілізації Сиріус. Праматір’ю її була колись ваша планета Земля. Але нам вдалося за багато тисячоліть значно випередити вас, землян. — Слова оранжевого бринять, мов натягнуті струни гордості, бринять без жодного мовленого ним слова. — Не сприйміть це, як вияв нашої зарозумілості, а тим паче пихи. У нас ніколи не було війн, чвар, братовбивства, ми не знаємо, що таке армії, ми не маємо взагалі зброї, ми не проливаємо крові. Та годі про це... Як ви опинилися тут? Вас хотіли знищити «сірі» НЛО. Вони теж людської, гуманоїдної породи, теж були колись породжені вашою матір’ю Землею, але їхні пращури обрали іншу зоряну систему, і на тій новій своїй планеті вони побудували світ жорстокості, світ насильства і воєн. А оскільки з часом населення їхньої цивілізації — якщо взагалі можна так називати їхню суспільну дику популяцію — переросло межі допустимого, вони кинулися на завоювання інших планетних світів. І найперше — своєї праматері Землі. І свої зоряні вторгнення вони здійснюють дуже замасковано, дуже хитро й підступно. Найперше вони заражають агресивністю, підступністю, злим технічним генієм окремих тиранів, окремі групи земного суспільства, навіть окремі народи, їхніми слухняним рабами були Чінгісхан, Тамерлан, Гітлер, Сталін, Пол-Пот усі звироднілі диктатори минулого й сучасного. Саме такі бездушні диктатори надумали вчинити криваву бойню в Нью-Йорку і Вашингтоні, розтрощили літаками висотні будники, навели жах на всю Америку. Тепер «сірі» знову прагнуть розчварити людей вашої Землі. І дії свої почали тут, у Криму.