Людина-маятник (на украинском языке)
Шрифт:
– Нi, золотко, iнфекцiї не виявлено. Це розлад гомеостазу*.
______________ * Гомеостаз - сталiсть внутрiшнього середовища органiзму.
– То що - знову iнтерферон?
– Та ось побачимо. Генна iнженерiя має досить великий арсенал засобiв, ти ж знаєш. Я хочу запросити ще геронтологiв.
– Це iдея,- обличчя Флорiки прояснiло.- Там є чудовi фахiвцi. Я ось прочитала в реферативному журналi...
Доктор Лавро мовчки слухав її мiркування, одразу вловивши, до чого йдеться. Тому, коли вона виговорилась, пообiцяв:
– Не хвилюйся, люба, Альбiни я не запрошу.
Тiєї
Нарештi сон вiйнув на Лавра темним крилом, чоловiк зiщулився, огорнутий якимсь предковiчним страхом. Так, певно, вжахнулася первiсна людина, пiдвiвши голову i зазирнувши в океан Космосу. Вiдчув себе таким малесеньким, що годi й сказати. А проте - стиснув кулаки i посварився в небо:
– Гра ще не закiнчена! Я ще заб'ю гол!
У вiдповiдь пролунало зi смiхом:
– Ну що ж, дай боже нашому телятi вовка з'їсти!
Лавро опустив кулаки i прокинувся. Бiля нього сидiла Флорiка, поруч вивищувалась Альбiна. Побачивши, що вiн розплющив очi, знову засмiялась:
– Кому це ви погрожували, докторе? Чи не самому господу-богу?
Лавро нерозумiюче поводив очима, i Флорiка пояснила:
– Уже день, а ви не вставали. Коли чуємо - крик...
– Взялася за руку, намацуючи пульс.
– Датчики поставимо?
Лавро кивнув, усе ще нерозумiюче поглядаючи на Альбiну. Чого вона тут? Дивно, але тепер i йому її присутнiсть була неприємна. Може, через той смiх i плаский дотеп? В усякому разi, йому вiдлягло вiд серця, коли вона пiшла.
Далi фiльм Лаврового життя розкручувався за тим же сценарiєм - загальна слабiсть, задишка, втрата ваги, сивина... Терапiя нiскiлечки не допомагала, руйнiвнi сили не зважали нi на якi пiгулки, з кожним днем дiяли агресивнiше. Навiть геронтологам не вдалося вплинути на хiд подiй.
Доктор Лавро танув як свiчка, i нiяк було зарадити чоловiковi, окрiм як знову ввести гамма-iнтерферон. Чому вiн не пiшов на це, хоч Флорiка пропонувала одразу пiсля "пенальтi"? Вiн, бачте, вирiшив продовжити спостереження якомога довше, щоб нагромадити якнайбiльше матерiалу i "таки розкрити таємницю". Сам собi слiдчий!
–
Дiвчина клiпала очима i зiтхала, їй дуже кортiло, щоб маятник зупинився на позначцi "Здоров'я", щоб у нареченого було все гаразд i їхнє життя ввiйшло в нормальне русло. Та ба! Не такий Лавро, щоб заспокоїтись, очi його вiдкритi на свiт, пожадливi до iнформацiї. Ну, а про генетику й говорити нiчого, тут вiн готовий життя вiддати за краплину iстини.
Флорiка, чергуючи бiля недужого довгими вечорами, кожного разу нагадувала про iнтерферон, та марно.
– Встигнемо, - вiдмагався Лавро, - ще мало цитологiчних аналiзiв. Краще ось поглянь у вiкно - якi великi зорi! Наче поближчали... Знаєш, Флорiко, менi часом здається, що я вже колись був, i ти була зi мною, i все це вже було. Ось i зараз виринає якийсь тьмавий, невиразний спогад...
– Генетична пам'ять?
– Можливо. В цьому парадоксальному свiтi все можливе, але от нiяк не проклюнеться головне, якась подiя... Чорна пляма та й тiльки, наче вугiльний мiшок у космосi. Знаєш, що це таке? Скупчення пилу. Цього "мiшка" не побачиш i в найбiльшi телескопи, вiн проявляє себе, закриваючи зорi... Отак i в нашому мозку...
Доктор Лавро говорив тихо, бурмотiв собi пiд нiс, Флорiка ледве розбирала. Замовк - подумала, що задрiмав, i вже пiдвелася навшпиньки, щоб тихенько вийти. Коли ж нi, знову обiзвався:
– Альбiна... Де це вона, що не з'являється? її вже з тиждень нема...
Ще не розтанули в повiтрi звуки цих слiв, як дверi зi скрипом прочинилися, i в тiнi (туди не сягало свiтло нiчника) стала темна постать. Флорiку наче струмом ударило: Альбiна!
А Лавро не здивувався нiскiлечки, нiби передчував, що вона прийде.
– Це ви, Альбiно? А я щойно про вас згадував.
Альбiна пiдiйшла до його лiжка, лiвою рукою притискувала якийсь згорток до грудей.
– Лежите, докторе?
– поперхнулася дивним смiшком.
– Та лежу.
– Ну й будете лежати.
– Чому?
– заперечив Лавро.
– Я - людина-маятник, буду хилитатися туди-сюди.
– Людина-маятник? Х-ха-ха! Дотепно. Ну й хилитайтесь...
– Насупилась, почала розгортати пакет.
– Я ось принесла вам подаруночок... Щоб не скучали.
Шмати впали додолу, i на долонi в Альбiни застрибала химерна лялька тонкi ноги-пружинки, зубатий рот, на кулястiй головi - невеличкi рiжки.
– Подобається? Це - мiй синок Гена, тобто Ген, отой самий, що вiдає смертю. Бач, який жвавий... Ну, годi кривлятися, перелякаєш доктора.
Лавро сперся па лiкоть i уважно придивлявся до Альбiниного обличчя, Флорiка не могла й слова сказати, лише клiпала вiями. Альбiна ж поколихала ляльку та й поклала в постiль до Лавра.
– Що означає цей спектакль?
– стримано спитав вiн, уже здогадуючись, що сталося.
Альбiна хихикнула, кивнула на ляльку:
– Не здогадуєтесь? А ви ж такий проникливий, докторе... Просто i ясно, як ви мовите. Це той Геник, якого я ввела вам у гiпоталамус. Ви сказали: нагода для мене, от я й використала нагоду...