Людина

Кобылянская Ольга Юлиановна

–  Абсолютизм у ро­ди­нi - се рiч най­муд­рi­ша. Ду­маєте, що в ме­не iнак­ше? Моя во­ля - се во­ля всiх; а що­до точ­ки лю­бо­вi - по­ка­жу при­мi­ри. Чи же­нив­ся я з лю­бо­вi? Же­ни­лись ви, мо­же? Ме­нi на­рад­же­но "мою", i я пi­шов раз у дiм, да­лi дру­гий, тре­тiй, при­див­ляв­ся всьому от­вер­ти­ми очи­ма, при­слу­хувався нас­тар­че­ни­ми ву­ха­ми, роз­пи­ту­вав­ся, розумiє­ться, де­лi­кат­но про теє-то, при­вик до неї, освiдчивс­я - i кi­нець. Ме­нi ви­дається, па­не рад­ни­ку, що ва­ша Оле­на геть-геть пе­ре­рос­ла вас. Ко­ли б се ро­би­ли хло­пцi, се б ме­нi бу­ло ще сяк-так до впо­до­би, але дiв­ча­та - нi­коли! Прис­лу­хав­ся я їй раз, як во­на ве­ла якусь роз­мо­ву, але ка­жу вам

щи­ро, що на­ко­ли б бу­ла мен­ше гар­на, то не про­щено би їй нi­ко­ли тих дур­ниць, кот­рi, не­мов цвi­та­ми, пов­би­ра­ла гар­ни­ми сло­ва­ми. На­чи­та­ла­ся нез­до­ро­вих тво­рiв, i то є ко­неч­нi нас­лiд­ки. Вам бу­ло їй по­во­ди на­ло­жи­ти, а й те­пер ще не запi­зно. Поп­ро­буй­те лиш i пе­ре­ко­наєтесь, що зiг­неться.

–  Я се та­кож зав­сiг­ди го­во­рю, - обiз­вав­ся знов ста­рий ма­йор.
– Дис­цип­лi­на му­сить до­во­ди­тись до ос­тат­нiх кон­сек­ве­н­цiй [14] , особ­ли­во ж у жi­нок. Жiн­ка - то мо­ло­дий кiнь. По­чує сильну, за­лiз­ну ру­ку, так i по­дасться i влi­во i впра­во. Я не ка­жу по­во­ди стя­га­ти, але й не над­то по­пус­ка­ти. Як­раз по­се­ре­ди­нi, то­дi йде гар­но кро­ком. Де-не-де цвях­ну­ти батi­жком. Пе­ред тра­пом тро­хи ост­ро­гiв, пе­ред бар'єром - удар i ост­ро­ги, по­во­ди сво­бiд­но, то­дi ле­тить! Над­то замуч­увати не вар­то, особ­ли­во спо­чат­ку; се ж моя те­орiя. Ляуфл­ер був зав­сiг­ди ли­хим їздцем, то­му ж йо­го i кож­дий кiнь ски­дає з сiд­ла. Так, так, - до­дав тро­хи зго­дом i за­ду­мав­шись, - дис­ци­п­лi­на му­сить про­во­ди­тись, му­сить…

14

– Кон­сек­венції - наслідки.

–  Дай-но ме­нi раз з Оле­ною роз­мо­ви­тись, Епа­мi­нон­да­се!
– го­во­рив док­тор, ко­ли оба вер­та­ли­ся од­ною й тою са­мою до­ро­гою до­до­му.

–  Говори. Ска­жи їй i те, то­ва­ри­шу. Те, ти ж знаєш… що її батько не­за­бав­ки пе­рес­та­не тим бу­ти, чим був до­сi, а то лi­совим рад­ни­ком…

–  Вона доб­ра, шля­хет­на, - вiд­ка­зав, по­тi­ша­ючи, док­тор.
– Бу­де з усiх сил ста­ра­тись, щоб її ро­ди­на не тер­пi­ла убоже­ства; ко­ли б лиш то­го мог­ла за­бу­ти…

–  Кого, люб­чи­ку?

–  Стефана Лiєви­ча…

–  Помершого?

–  Егеж…

–  Боженьку, а во­на… що з ним?

–  Не знаєш нi­чо­го, ста­рий? Ад­же нер­во­вiсть… на! Оп­ро­че се трап­ляється час­то-гус­то, що батьки суть ос­тат­нi, кот­рих у та­кi спра­ви втаємни­чується…

–  Любила йо­го?

–  Авжеж! Обо­пiльне. Вiн вiд'їхав, як i то то­бi вi­до­мо, на два ро­ки з до­му, щоб сту­дiї по­кiн­чи­ти, що­би вер­ну­ти­ся зо­в­­сiм "го­то­вим"; то­дi й ма­ли свої за­ру­чи­ни опо­вiс­ти­ти, а там i поб­ра­тись, та, на не­щас­тя, наб­рав­ся десь у шпи­та­лi ти­­фу й по­мер, бi­да­чисько, та­ки у В. Ад­же се, ма­буть, зна­єш?

Радник не зна­хо­див слiв, щоб ви­ра­зи­ти своє зачудован­ня,­ аж по якiй­сь хви­ли­нi ска­зав сум­ним, гiр­ким то­ном:

–  А я об тiм нi­чо­го не знав! Прав­да, вiн бу­вав час­то в моїм до­мi, веш­тав­ся чи­ма­ло бi­ля неї, од­нак нi­ко­ли не приходи­ло­ ме­нi щось по­дiб­но­го на дум­ку. А во­на… i се ж по­дя­ка за мою лю­бов?
– клик­нув огiр­че­ний.
– За мої батькi­вськi ста­ра­н­ня? Ох, як се бо­лить, бо­лить!! То­бi, чу­жо­му, звi­рилась, а пе­ред своїм батьком, пе­ред рiд­ним батьком, мо­гла щось та­ко­го за­таїти!..

–  Успокiйся лиш, чо­ло­вi­че, - ути­хо­ми­рю­вав док­тор.
– До ме­­не теж не при­хо­ди­ла, щоб своє сер­це як­раз пе­ре­до мною ви­ли­ти. Прий­шла, щоб поп­рос­ту по­ра­ди­ти­ся

зi мною, як з лi­ка­рем. Му­чи­ла її без­сон­нiсть, i га­ряч­ка до край­нос­тi пi­дтинала її си­ли. Во­на нес­ка­зан­но ба­га­то тер­пi­ла, i то тай­ком; а се, ста­рий, ви­ма­гає чи­ма­ло си­ли. "Не мог­ли б ви, ди­тинко, ме­нi ска­за­ти, - пи­тав­ся я, - що бiльше-мен­ше мог­ла би сьому бу­ти за при­чи­на? Ви ж бу­ва­ли зви­чай­но най­здо­ро­вiшi з цi­лої ро­ди­ни"!

"Чи се му­сить бу­ти, па­не док­то­ре?" - спи­та­ла во­на.

"Авжеж, ди­тин­ко; се зад­ля вас са­мих". На­те й роз­по­вi­ла дро­жа­чи­ми ус­та­ми, роз­по­вi­ла ме­нi цi­лу iс­то­рiю. Я лед­ве за­таїв своє зво­ру­шен­ня. Яка шко­да, що до­ля обоїх так роз­давила! Бу­ла б з них вий­шла пре­гар­на па­ра, а їх по­том­ки, ста­рий… їх по­том­ки… ех!
– тут i за­мовк на­раз.

–  I що ж да­лi, док­то­ре?
– пи­тав рад­ник приг­не­те­ним голо­сом.

–  Нiчо. Про­си­ла лиш, щоб я об тiм нi­ко­му нi­чо­го не зга­дував, а з нею са­мою та­кож про те бiльше не го­во­рив. Ко­ли я спи­тав, чо­му про те з своїми не го­во­рить, вiд­по­вi­ла: "На­що?"

"А так со­бi, Оле­но. Ge­te­il­ter Schmerz ist hal­ber Schmetz" [15] .

Вона по­хи­та­ла го­ло­вою.

"Нi, па­не док­то­ре; пер­ше тре­ба ме­нi са­мiй пе­ре­мог­ти го­ре; як дов­го во­но в гру­дi лю­тує, нiх­то ме­нi не по­мо­же".

–  Вона, Епа­мi­нон­да­се, од­на з тих, кот­рi са­мi з со­бою справ­ля­ються.

Радник лиш зiтх­нув.

–  Якби во­на бу­ла хлоп­цем!
– по­чав на­но­во лi­кар, - бу­ли б з неї i вий­шли лю­ди. А так жiн­ка… що поч­не жiн­ка з надви­шком ро­зу­му при горш­ках i мис­цi?

15

– По­дi­ле­ний бiль це по­ло­ви­на бо­лю (нiм.).

–  Ох, до­ленько моя!
– зас­тог­нав рад­ник; - як же ти ме­не гi­рко на­вiс­ти­ла, ме­не i моїх без­вин­них дi­тей! Те­пер же я ро­зумiю, чо­му во­на за К. вий­ти не мо­же.

–  Ну, що до сього пи­тан­ня, то спро­буємо ще, - вiд­по­вiв док­тор.
– Суп­ро­ти от­ру­ти вжи­вається та­кож от­ру­та. Як вiд­дасться, так i зат­реться все го­ре, вся гри­зо­та. Та­ких випад­кiв маємо до­во­лi. Во­на бу­де про­ти­ви­тись, бу­де обурю­ватись, бу­де слiзьми за­ли­ва­тись… мо­же, на­вiть сильно за­ли­ва­тись: лю­би­ла йо­го, бач, чи­ма­ло, не­ма тут що й сумнi­ватись, од­нак чи ж для то­го має вже цi­ле жит­тя горюв­ати та за ним по­би­ва­тись? Чи ж не же­няться вже в свi­тi уд­ру­ге нi вдiв­цi, нi вдо­ви­цi?

–  Ах, ро­зу­мiється, що же­няться!

–  Адже лю­ди­на - лиш лю­ди­ною!
– до­ка­зу­вав лi­кар.
– I чим влас­ти­во бiльше? Нi­чим бiльше, нi мен­ше як… звi­ри­ною, i то то­ва­риською, ро­зум­ною звi­ри­ною. Спо­сiб вiдживлю­ва­тися, бо­ротьба о iс­ну­ван­ня, спо­сiб розм­но­жу­ва­ти­ся - все те во­на має та­ке са­ме, як звi­ри­на. Сього го­дi за­пе­ре­чи­ти, на­ко­ли не хо­четься йти як­раз суп­ро­ти вся­ко­го ро­зу­му. А що єсть по прав­дi, те й по ро­зу­мi. Бу­де­мо от­же до­ти апелю­ва­ти до її ро­зу­му, до­ки во­на квiн­те­сен­цiї не зро­зу­мiє. А ко­ли зро­зу­мiє й вiд­дасться, то по­бi­да по на­шiй сто­ро­нi. Тут i вти­хо­ми­риться уся­кий бiль, при­бу­де ро­ди­на… од­не, дру­ге… до­маш­нi кло­по­ти i т. i., i бу­де ще ме­нi i то­бi вдяч­на. А для вас, ста­рих, для вас бу­ло б се те са­ме, що На­upt­tref­fer! [16]

16

– Ве­ли­кий виг­раш (нiм.).