Людина

Кобылянская Ольга Юлиановна

–  Нi, за­те вiн чо­ло­вiк хо­лод­ний, з ви­ра­хо­ван­ням, кот­рий лиш хо­че вжи­ва­ти, кот­ро­го "я" ста­но­вить для нього оди­но­кий свiт. "Ужи­ва­ти, бо лиш раз жи­веться" - се йо­го за­са­да, кот­рої вiн i пильно дер­житься. "Однак при тiм i дру­гим да­ти жи­ти" - се не йо­го за­са­да, Мар­га­ре­то. На те спус­тiться. Се егоїст i чо­ло­вiк гор­дий, кот­ро­го, як вих­ва­лю­вав­ся раз пе­ред Сте­фа­ном, нi­чо­го на свi­тi не ди­вує, кот­рий усього вжи­вав, усього скош­ту­вав, кот­ро­го нi­яка жiн­ка не в си­лi дов­ший час при­дер­жа­ти, бо, мов­ляв, знає на­пе­ред про ко­жду, що пот­рi­бу­вав би ли­ше па­лець надс­та­ви­ти, а мав би їх де­сять на­раз, йо­го, нап­рик­лад, важ­нi со­цi­альнi пи­тан­ня жит­тя нi­чо­го не об­хо­дять, бо на те, iмов­ляв, єсть до­во­лi сту­ден­тiв, фi­лiс­те­рiв i iн­ших бо­же­вiльних. Для нього йо­го за­вiд - то лиш дiй­на ко­ро­ва; а про ме­не го­во­рив раз Сте­фан­овi: "Чи

ду­маєте, що ся хоть кри­хiт­ку лiп­ша вiд дру­гих? У неї, як i у всiх жi­нок, ос­тат­ня фi­ло­со­фiя: "вiд­да­ти­ся". Я їх знаю. На­ко­ли б ме­нi її дiй­сно схо­тi­ло­ся i бу­ла б уже моєю, то­дi й по­ли­ши­ла б усi свої iдеї, при по­мо­чi кот­рих ро­би­ться те­пер та­ка iн­те­рес­на в ро­дин­но­му гнiз­дi. Зре­штою, i не смi­ла б ме­нi їх у мiй дiм за­во­ди­ти. А до делiкатно­ї кух­нi, яку я люб­лю, во­на й не па­су­ва­ла б", Що ме­нi з та­ко­го чо­ло­вi­ка, Мар­га­ре­то, без лю­бо­вi? I чим бу­ла б я для нього? Нi­чим бiльше, нi мен­ше, як ключ­ни­цею йо­го до­му… а там… - тут i ур­ва­ла.

З ля­ком пiд­ве­ла ста­ренька очi на мо­ло­ду дiв­чи­ну. Та­кої бе­сi­ди во­на ще вiд неї не чу­ла; так су­во­ро, бе­зог­ляд­но нi­коли во­на не го­во­ри­ла. В якi мрiї за­га­ня­лась-во­на при сво­їх спо­сiб­нос­тях! А зна­ла свої дум­ки так удат­но приби­рати в сло­ва, що ска­зав би-сь де­ко­ли, що во­но дiй­сно так, а не iнак­ше. Од­нак во­на лю­би­ла сю дiв­чи­ну, не­мов свою рi­дну ди­ти­ну, i ду­ма­ла, що во­на нi­за­що в свi­тi не по­вин­на да­лi сту­па­ти тою тер­нис­тою й не­без­печ­ною до­ро­гою.

–  Прислухуючись твоїй бе­сi­дi, Оле­но, - обiз­ва­ла­ся, поваж­но, - мож­на б ут­ра­ти­ти вi­ру в доб­рi прик­ме­ти муж­чин. Од­на­че я в те­бе пи­таю, я маю до сього пра­во. Чи був i Сте­фан без блу­дiв?

–  Стефан? Нi, - вiд­по­вi­ла тро­хи зго­дом Оле­на, пiд­час ко­ли її ве­ли­кi очi гли­бо­ко за­ся­ли.
– Вiн мав та­кож свої блу­ди. Був нуд­ний пе­дант, був зазд­рiс­ний, був га­ряч­ка i мав ще блуд одi­ди­че­ний, про кот­рий до­вi­дав­шись, я з жа­лю та ро­з­­пу­ки ма­ло що не збо­же­во­лi­ла. Се бу­ла тай­на, йо­го бать­ко збо­же­во­лiв з пит­тя i по­мер з то­го, а вiн, Мар­га­ре­то, як-не­будь i не пив на­ло­го­во, од­нак пив ра­до. Ви ро­зу­мiєте, що се зна­чи­ло для ме­не ма­ти та­ко­го чо­ло­вi­ка (а я змал­ку бри­дилась усi­ми на­пит­ка­ми), у кот­ро­го та згуб­на прист­расть мог­ла ви­бух­ну­ти кож­до­го ча­су? Од­нак ми лю­би­лись, i, вi­руючи в на­шу лю­бов, ми ду­ма­ли се ли­хо пе­ре­мог­ти. "Ли­ше при твоїй по­мо­чi", - го­во­рив вiн бу­ва­ло, - "змiг би я ту не­ща­сну хво­ро­бу за­да­ви­ти, а з дру­гою жiн­кою… нi­ко­ли". I я вi­ри­ла, що ме­нi вдасться йо­го ви­ря­ту­ва­ти, при чiм i нате­рпiлась би, мо­же, чи­ма­ло, од­нак що бу­ло то все для ме­не? Я ж йо­го так лю­би­ла, Мар­га­ре­то! А тут? Що за ра­цiя ви­ходити­ за сього чо­ло­вi­ка? Ми ве­ли б не­ус­тан­ну боротьб­у мiж со­бою, кот­ра б ос­та­точ­но му­си­ла ви­ро­ди­тись у не­на­висть. Так, як я йо­го знаю, то вiн не звер­нув би нi­ко­ли з шля­ху, раз об­ра­но­го; а я, Мар­га­ре­то, я не єсьм на­ту­рою, ко­тра б мог­ла зно­си­ти на своїм кар­ку па­ну­ван­ня дру­го­го.

–  Такi дум­ки, дiв­чи­но, - вiд­по­вi­ла ста­ра да­ма, хи­та­ючи жа­­лiс­но го­ло­вою, - не до­ве­дуть до нi­чо­го. Ко­ли, бач, усе роз­бе­реш, усю­ди заг­ля­неш, так i стрi­неш усю­ди ключ­ку. А все ж та­ки вiн уза­га­лi вiд­по­вiд­на "пар­тiя" для те­бе, i ти при­вик­неш до нього. При­ви­кає чо­ло­вiк, бо­женьку, чи до од­но­го! Тим скор­ше до лю­ди­ни: з дни­ни на дни­ну, з мi­ся­ця на мi­сяць, а там… о, ти не знаєш, як гар­но мо­же ще твоє жи­т­тя ула­ди­тись, якi хви­лi бе­ре­же ще во­но для те­бе! Чи хо­чеш, мо­же, са­ма, на са­мо­тi жи­ти, от, хоч би так, як i я?
– i гiр­кий ус­мiх про­май­нув по її ста­ре­чiм зжу­ре­нiм ли­цi.
– Чи ро­зу­мiєш ти хоч тро­хи, що то зна­чить бу­ти злиш­нiм? Або чи ро­зу­мiєш ти нап­рав­ду, що то та­ке убо­жест­во? Недо­статок бо­лить, жур­ба му­лить, приг­ноб­лює, ро­бить вовчку­ватим, уби­ває! А як ста­рiсть нас­та­не, си­ли ус­туп­лять, Оле­но? Фа­хо­вої ос­вi­ти не маєш. Чи хо­чеш сук­нi па­ням ши­ти? но­ти цi­ле жит­тя вiд­пи­су­ва­ти? Хо­чеш, Оле­но?

Молода дiв­чи­на мов­ча­ла, її го­ло­ва спо­чи­ва­ла на згор­не­них на сто­лi ру­ках; лед­ве що вид­но бу­ло її блi­де ли­це iз спу­ще­ни­ми вi­ями.

–  Хочеш сього, Оле­но?
– обiз­ва­лась iще раз iз при­тис­ком.
– Нi, го­дi то­бi то­го хо­тi­ти! Ти дiй­сно не мо­жеш ма­ти ще прав­ди­во­го ро­зу­мiн­ня про нуж­ден­не ве­ге­ту­ван­ня [23] , а то му­си­ла би ти йо­го по­вi­та­ти, як сво­го ан­ге­ла-спа­си­те­ля!

–  Нiколи, Мар­га­ре­то; луч­че вмер­ти!
– по­чу­ло­ся сти­ха.

23

–

Ве­ге­ту­ван­ня - існу­ван­ня.

–  Умерти?
– гля­ну­ла по­над оку­ля­ри на дiв­чи­ну ста­ра Мар­га­ре­та. Був се ле­ду­ва­то-нас­мiш­ли­вий, а за­ра­зом мило­сер­дний пог­ляд, що на нiй спи­нив­ся. Опiс­ля за­ре­го­та­лась во­на i, бе­ру­чись на­но­во за пан­чо­ху, по­ча­ла од­нос­тай­ним го­ло­сом дальше:

–  Коли Сте­фан умер, ка­за­ла, що та­кож му­сиш умер­ти; а пре­цiнь жиєш. Не вми­рається во­но так лег­ко, Оле­но; вiр ме­нi. Раз - се бу­ло, як i мiй чо­ло­вiк по­мер (щось у рiк, як ми поб­ра­лись); - я ду­ма­ла то­дi теж, як i ти, про смерть. Не знаю, чо­му не вмер­ла я, як i не знаю, чо­го жи­ву? Всi вдови­цi i ста­рi пан­ни, Оле­но, во­ни нi­чо. Ос­тат­нi на­ле­жать ще до тих без­та­лан­них, що ще до то­го i смiш­нi. Са­мот­нi блу­ка­ють у жит­тю, без при­юту, без ста­но­ви­ща, ска­за­ла би-м, без змис­лу, атi - жи­ють, щоб не вмер­ти. Нап­рик­лад я: смер­тi не ба­жаю, як в мо­ло­дих прист­рас­них днях. Знаю, що кi­нець сам прий­де, а бу­де се сум­ний, глу­хий кi­нець… Чи хо­чеш i ти вес­ти та­ке жит­тя? Чи, мо­же, хо­чеш для "Iдеї" жи­ти? На­приклад, пи­са­ти? Се те­пер… не­на­че хо­ро­ба в жi­нок. Оп­ро­че, для iдеї жи­веться до­ти, до­ки не тре­ба за кус­ни­ком хлi­ба по­би­ва­тись. Виб'є од­нак та го­ди­на, так iдеї перес­тають бу­ти ме­тою жит­тя. Вреш­тi, не­хай со­бi й так. Ду­маєш, од­нак, що пра­ця для iдеї зас­ту­пить то­бi се жи­ве ща­стя, ко­трого ро­зу­мiн­ня му­сить ще жи­ти в твоїй гру­дi, бо ж ти лю­била i бу­ла люб­ле­ною? Чо­го ж, пи­таю ще раз, чо­го ж хо­чеш, Оле­но?

Немов зму­че­на, пiд­ня­ла Оле­на го­ло­ву i з вiд­вер­не­ним ли­цем опер­лась мовч­ки о по­руч­чя крiс­ла, ще й очi зак­ри­ла ру­кою. Бо­же! Дiй­сно, чо­го ж во­на ще хо­тi­ла? що ос­та­ва­лось їй ще хо­тi­ти? Пи­са­ти? До то­го не ма­ла во­на та­лан­ту, а вся­ке ди­ле­тантст­во бу­ло їй не­на­вис­не. От­же, що ж їй по­ча­ти? Ду­ма­ти? Го­во­ри­ти? Май­же на се ви­хо­ди­ло. А на­ко­ли на се вий­шло, ста­ло смiш­ним…

Стара да­ма зав­ва­жи­ла му­ки мо­ло­дої дiв­чи­ни i, не змi­ня­ю­чи­ нi по­зи, нi то­ну, го­во­ри­ла да­лi:

–  Дiйсно, Оле­но, в тiм взгля­дi не мо­жу пох­ва­ля­ти тво­го рi­шен­ня. Що за­ду­муєш чи­ни­ти, во­но, їй-бо­гу, не­доб­ре!

Однак во­на чу­ла, що доб­ре. Чу­ла, що ко­ли не бу­де при­де­р­жуватися сеї дум­ки, то про­па­де, як ти­ся­чi пе­ред i за нею. А то­го во­на не хо­тi­ла.

–  Що му­чить те­бе, моя ди­ти­но?
– обiз­ва­лась знов, ба­чу­чи, що Оле­на си­дi­ла без­мов­но та не­ру­хо­мо.
– Нев­же ж то­бi жа­ль твоїх пог­ля­дiв на жит­тя, кот­рi ти, мо­же, змi­ни­ти му­сила б? Iди ж бо, iди! Яка ти со­бi там i пос­ту­по­ва, а в тiм нап­ря­мi ос­та­лась ти все-та­ки iде­алiст­ка. Ог­лянься лиш у жит­тю i ска­жи са­ма, чи под­руж­жя, кот­рi лу­чи­лись без лю­бовi, в ти­сяч­них слу­ча­ях не щас­ли­вi­шi вiд та­ких, що справ­дi не раз лиш лю­бов ма­ли за пiдс­та­ву? Ду­ма­ла бу­ло, що ти як­раз скор­ше всту­пиш у так зва­не "ро­зум­не под­руж­жя", а ти за­мiсть то­го лю­буєшся в ро­ман­тич­них за­са­дах i не хо­чеш у те вi­ри­ти, що ми не в си­лi кер­му­ва­ти на­шою до­лею, що на те є ви­ща си­ла. Прав­ду ска­зав­ши, свiт вис­мiє те­бе, до­вi­дав­шись, що че­рез те вiд­мо­ви­ла К…, бо йо­го не любил­а!..

–  Свiт, Мар­га­ре­то?
– вiд­ка­за­ла гор­до Оле­на, i згiрд­ли­вий ус­мiх про­май­нув по її ли­цi.
– Та ма­са на­ших зна­ко­мих? Анi їх хвальба, анi їх до­га­на не бу­ли нi­ко­ли в си­лi пос­та­но­ви­ти для ме­не якесь пра­ви­ло! Ме­нi прос­то не­мож­ли­во роз­ста­тись iз дум­кою, що так, як во­но є, є не­доб­ре; що на­ступить од­на­че хви­ля, в кот­рiй прав­да смi­ло за­во­ло­дiє; спра­вед­ли­вiсть пе­рес­та­не бу­ти яки­мось да­ром лас­ки, i на­стане час, ко­ли жiн­ка не бу­де при­му­ше­на жерт­ву­ва­ти свою ду­шу фi­зич­ним пот­ре­бам…

–  От i маєш, Оле­но! Твої пог­ля­ди про прав­ду ста­нов­лять влас­не при­чи­ну тво­го тер­пiн­ня. Се го­лов­не во­ни тво­рять роз­лад, без­та­лан­ну дис­гар­мо­нiю в твоїй ду­шi. За­вер­нись, лю­ба дiв­чи­но!
– ка­за­ла во­на серй­оз­но.
– За­вер­нись, до­ки ще мо­ло­да, до­ки ще мож­ли­вий ря­ту­нок, до­ки не бу­деш мусил­а со­бi ска­за­ти, що се­ред лю­дей ос­та­лась ти од­на-однiська!

–  Годi ме­не вже уря­ту­ва­ти, - вiд­по­вi­ла мо­ло­да дiв­чи­на, су­м­но ус­мi­ха­ючись.
– Не в тiм змис­лi, в яко­му, бу­ло, за­ду­ма­ли. Од­на­че, од­но­му му­шу за­пе­ре­чи­ти. Мої пог­ля­ди не та­кi iде­алiс­тич­нi, як ви ду­маєте. Ко­ли б бу­ла, як док­тор А. ка­зав, менш роз­важ­ним кри­тич­ним умом, не бу­ла б я анi в ча­с­тi та­кою без­та­лан­ною се­ред ни­нiшнього ла­ду суспi­ль­ного, не бу­ла б я та­кою са­мотньою, якою єсьм дiй­сно.