Людина

Кобылянская Ольга Юлиановна

Потiм ста­ла ду­ма­ти про нього. Во­на уяви­ла со­бi йо­го по­стать. Во­на му­сить у ньому вiд­най­ти щось та­ке, що б її до нього при­тя­га­ло. Во­на знає док­лад­но, що вiн бу­де говори­ти­, як упер­ше за­го­во­рить. Знає той ус­мiх, кот­рий зрад­жує, що вiн ог­ра­ни­че­ний, i кот­ро­го їй встид­но… Ли­ше чо­ло має вiн бi­ле, гар­но сфор­мо­ва­не, кот­ре на­дає ви­каз [34] цi­лiй ста­тi, й сильно збу­до­ва­ну пос­тать рiд­кої кра­си. "Се ж дi­йс­но щось гар­но­го - та­ка сильна i здо­ро­ва лю­ди­на", - ду­має во­­на. Який вiн сильний!.. То­дi, нап­рик­лад, зняв її з вiз­ка так ле­ге­сенько, на­че б во­на бу­ла лег­ка, мов пе­ро i (зга­да­в­ши се, па­ле­нiє ще те­пер), здiй­ма­ючи, при­тис її на хви­льку до сер­ця…

34

– Ви­каз - ви­раз.

–

 Боже ми­лий, що я дiю?
– про­шеп­та­ла на­раз i ста­ла, не­мов уко­па­на… - Iти? Iти!
– вiд­по­вi­ла опiс­ля на­че не своїм го­­ло­сом. I її ус­та ус­мiх­ну­лись у нес­ка­зан­нiм огiр­чен­ню. Так, во­на все до чо­гось при­дат­на…

I знов ду­ма­ла про нього. Ду­ма­ла й вi­ри­ла в те, що йо­го лю­бов не зос­та­неться на ню без впли­ву. Лю­бов має те в со­бi, що на­ко­ли по­хо­дить вiд сим­па­тич­них осiб, вик­ли­кає i в нас наст­рiй, по­дiб­ний до лю­бо­вi…

Часто стрi­ча­лась во­на з ним i кож­дим ра­зом умi­ла так за­ря­ди­ти [35] , що з її ро­ди­ни не був нiх­то при­сут­нiй; а ко­ли траф­ля­лось, що Фельс по­яв­ляв­ся iно­дi до­ма в її ро­ди­чiв, то ста­ва­ла мов­чаз­ною й шу­ка­ла за­нят­тя в пе­кар­нi [36] . Зди­вований, спог­ля­дав то­дi за нею. Йо­го очi слi­ди­ли неустан­но­ кож­дий її рух, од­нак, тут бу­ла Iрин­ка та iн­шi; бу­ла й "на­й­­мо­лод­ша", кот­ру рад­ни­ко­ва кон­сек­вент­не придержу­вала в кiм­на­тi, i вiн ба­вив­ся пе­ре­важ­но з ни­ми. Ли­ше при йо­го вiд­хо­дi з'явля­ла­ся точ­но i поз­во­ля­ла, щоб вiн цi­лував її ру­ки при всiх…

35

– За­ря­ди­ти - влаш­ту­ва­ти.

36

– Пе­кар­ня - кух­ня.

Коли впа­ли снi­ги i нас­та­ла сан­на, приїздив вiн кож­дої не­­дi­лi i за­би­рав усiх на про­гульку. То­дi си­дi­ла Iрин­ка з най­мо­лод­шою сест­рою ра­зом, а во­на бi­ля нього на­пе­ре­дi. Або знов траф­ля­ло­ся, що вiн приїздив ли­ше по ню са­му й вiд­во­зив її у су­сiднє се­ло до жiн­ки та­мошнього надлiсни­чого. То­дi пiд час їзди пи­тав її щох­ви­лi, як си­дить i чи їй не зим­но.

В ос­тат­нiм ча­сi стра­тив ба­га­то зi своєї зви­чай­ної смiли­востi суп­ро­ти неї. За­те во­на бу­ва­ла роз­мов­на, ве­се­ла i опа­ну­ва­ла йо­го зов­сiм. Ко­ли вiн бу­ва­ло роз­го­во­риться про яку рiч, не пе­ред­чу­ва­ючи, що го­во­рить як­раз про­ти її пог­ля­дiв, то­дi спи­няв­ся на ньому гор­дий, хо­лод­ний пог­ляд Оле­нин i вiн мi­шав­ся.

–  Чого го­во­ри­те про ре­чi, кот­рих доб­ре не ро­зу­мiєте? Се ж вам не ли­чить! Будьте та­ким, яким ви є, i не ду­май­те йти дру­гим пiд лад!

–  Тиранка з вас, пан­но Оле­но!

–  Чого ме­не слу­хаєте? Не ро­бiть сього, на­ко­ли вам не­при­ємно.

–  Чому ви до ме­не та­кi гост­рi?
– пи­тав з ви­му­ше­ним усмi­хом.
– Зав­сiг­ди маєте щось на ме­нi кри­ти­ку­ва­ти, а ме­не се бо­­лить.

–  Я не хо­чу, щоб над ва­ми хто глу­мив­ся, - вiд­по­вi­ла во­на м'я­ким, пе­реп­ро­шу­ючим го­ло­сом.
– Лю­дям не слiд над со­бою нас­мi­ха­тись, а ли­ше се­бе до­пов­ню­ва­ти. А то­му, що я вас доб­ре знаю, знаю, що ви лiп­шi вiд дру­гих, то й пред­ста­вляюсь та­кою, яка влас­не єсьм.

Тодi вiн знов цi­лу­вав її ру­ки.

–  Ви мiй ан­гел-хо­ро­ни­тель!
– го­во­рив вiн роз­нi­же­ним го­лосом i був би стер­пiв, хоть би во­на йо­му й но­гу на карк пос­та­ви­ла. Во­на се вiд­чу­ва­ла, i її об­гор­та­ла якась злос­ли­ва вiд­ра­за, їй бу­ло б приємнi­ше, на­ко­ли б вiн був їй противи­вся; а так пiд­дав­ся охот­но її сi­тям…

Раз не­ба­га­то вже бра­ку­ва­ло, що­би їй ос­вiд­чив­ся, од­нак во­на зби­ла йо­го з пан­те­ли­ку та­ки­ми рiз­ки­ми сло­ва­ми, що очi йо­го зай­шли слiзьми, i вiн, ухо­пив­ши ка­пе­люх, заб­рав­ся. В тiй хви­лi, прав­да, во­на не зас­та­нов­ля­ла­ся над тим, що са­ма при­ве­ла йо­го сис­те­ма­тич­но до та­ко­го наст­рою. В тiй хви­лi ба­чи­ла во­на пе­ред со­бою поп­рос­ту муж­чи­ну, кот­рий не був їй пiд нi­яким взгля­дом пiд па­ру, кот­ро­го не мог­ла нi по­лю­би­ти, нi по­ва­жа­ти; кот­ро­го ог­ра­ни­че­нiсть її дражни­ла. Бу­ла от­же до нього не­ми­ло­серд­на i по­во­ди­ла­ся супрот­и нього в спо­сiб, кот­ро­го несп­ра­вед­ли­вiсть по­мi­ча­ла ли­ше опiс­ля.

При слi­ду­ючiй стрi­чi вi­та­ла во­на йо­го за­те при­вiт­но i пи­тала жур­ли­во, чи вiн не гнi­вається на неї; про­си­ла серде­чно не чи­ни­ти сього: ад­же во­на вже та­ка "фа­тальна", а влас­ти­во - ду­же не­щас­ли­ва. Го­во­ря­чи та­ке, во­на ка­за­ла прав­ду…

***

Настав Ве­лик­день.

Олена пер­ша бу­ла на но­гах. Заг­ля­нув­ши всю­ди по гос­по­дарст­вi,

де бу­ло тре­ба, по­ви­си­па­ла па­руб­кiв та дiв­чат до церк­ви, а са­ма пiш­ла на го­род. Сон­це дав­но вий­шло з-за лi­су, а раннє за­ре­во поб­лiд­ло. Був се прав­ди­вий вес­ня­ний по­ра­нок, iз своїм здо­ро­вим свi­жим воз­ду­хом, з своїми ти­хи­ми ча­ра­ми, що людську грудь на­пов­ня­ють но­вою на­дi­єю. По­оди­но­кi зву­ки дзво­на ста­рої церк­ви до­лi­та­ли до неї, не­мов щось свя­те та зво­ру­шу­юче за­ляг­ло у спо­кiй­нiй, ти­хiй при­ро­дi…

"Великдень!" При тiм сло­вi зат­рем­тi­ло її сер­це, не­мов йо­го хто кра­яв, а бро­ви стяг­ну­лись не­на­че в фi­зич­но­му бо­лю.

Вона не мог­ла бу­ти ве­се­ла. I чим їй тi­ши­тись? Те­пер жи­ла хi­ба на те, що­би не вмер­ти. На­вiть вiд­жи­ва­юча при­ро­да не ро­зiг­на­ла її бай­дуж­нос­тi. Все зда­ва­ло­ся для неї ме­р­твим. Во­на при­тис­ла за­том­ле­нi ру­ки, не­на­че в глу­хiй роз­пуцi, до чо­ла, зга­да­ла ми­нув­шiсть, по­ду­ма­ла про буду­ч­нi­сть i пiд ва­го­тою ду­мок не­мов уги­на­лась…

Попри сад йшла ста­ра ле­пе­ту­ха Кат­ря, ма­ти сiльсько­го двi­р­ни­ка [37] i, як iно­дi жар­том її про­зи­ва­ли, "ста­ра шта­фе­та".

–  Христос воск­рес!
– клик­ну­ла.

–  Воiстину!
– вiд­по­вi­ла Оле­на. Ста­ра зат­ри­ма­ла­ся.

–  Не йде­те до церк­ви, пан­нун­цю?

–  Пiду тро­хи зго­дом.

–  Iдiть, iдiть! От бу­ла я вчо­ра в па­нi феш­тер­ки [38] , там бу­ла й па­нi про­фе­сор­ка [39] , та й зав­да­ла ме­нi вам ска­за­ти, щоб ви прий­шли ни­нi до церк­ви. Ма­ють вам щось ду­же важ­не ска­за­ти. А на­пек­ли там знов!.. Бо­женьку, на пiв­ми­лi чу­ти той за­пах! Але ж бо там знов i гос­тей!

37

– Двірник - ста­рос­та.

38

– Феш­тер­ка - лiс­ни­чи­ха (вiд нiм. Fors­ter - лiс­ни­чий).

39

– Про­фе­сор­ка - учи­телька.

–  Хто ж при­був?

–  Сестра якась по­мер­шої феш­тер­ки, тої пер­шої, ба­чи­те, її ма­ти; донька феш­те­ро­во­го бра­та жiн­ки; мо­ло­дий пан фе­штер з гар­ни­ми кiньми та си­вим ка­пе­лю­хом, що то мину­вшої не­дi­лi був у вас. Все за­бу­ваю, яке йо­го iм'я. Моя голов­а ста­ра. Якесь ду­же панст­во з мiс­та, що то її пан вiд лю­дей по­дат­ки зби­рає та й до­ку­пи кла­де; який­сь цi­сарський пан, ба­чи­те, шаб­лю но­сить. Але те­пер iду. Хо­тi­ла ли­ше те ска­за­ти. Хо­чу та­кож пi­ти до церк­ви, му­шу од­нак упе­ред сi пи­саночки за­нес­ти моїм уну­ча­там. На­те й вам од­ну; ся жов­та, крас­на, ме­нi до­ро­го кош­ту­ва­ла. От­же, iдiть, пан­нун­цю, до церк­ви та по­мо­лiться св. Ми­ко­лаєвi, що­би дав, аби ви уже вiд сьогод­ня за рiк свя­че­не не са­мi їли, а з чо­ло­вi­ком та дi­тьми. Не го­диться дi­ву­ва­ти увiк [40] . Бог та свя­тi най да­дуть мо­му Iва­но­вi не­бо… Вiн був доб­рий чо­ло­вiк i газ­да. А лю­бив ме­не, лю­бив!! Бо­женьку! Вже як бу­ло ме­не час­то б'є. Ли­ше як поб­ра­лись, то га­да­ла, от те­пер твоя го­ди­на, Кат­ре! Все, бач­те, за­че­рез те, що без йо­го доз­во­лу на та­нець за­бi­га­ла…

40

– Увік - вічно.

–  Заслужили-сьте, ко­ли так…

–  I чо­му нi? Як­би був мною не жу­рив­ся, то й не бив би. Не дур­но й ка­жуть: "жiн­ка не би­та, а ко­са не кле­па­на - од­но й те са­ме"! Од­но­го ра­зу то по­ле­жа­ла я три не­дi­лi. А з мо­го во­лос­ся ос­та­ла­ся май­же по­ло­ви­на в йо­го ру­цi, але-бо я й во­лос­ся ма­ла!!.

–  Iдiть, Кат­ре, iдiть; ви знов пе­ре­сад­жуєте!

–  Так? Пе­ре­сад­жую? Дай, бо­же, стiльки щас­тя моїм дi­тям та й уну­кам, скiльки брех­нi я на­го­во­ри­ла! З мiс­ця най не ру­шу­ся, ко­ли се неп­рав­да! Але чо­ло­вi­ко­вi мож­на та­ке ро­би­ти, на те вiн i чо­ло­вiк… Зем­ля пай му пе­ром ста­не! Що­до ме­не, - до­да­ла на­раз го­лос­ним ше­по­том, близько при­сту­па­ючи до Оле­ни, - то я вам ба­жаю за те, що чи­та­ли ли­сти вiд моєї доньки, що­би ви ста­ли па­нею мо­ло­до­го па­на феш­те­ра. Чую, ку­пив знов вiд па­на ба­ро­на з П. яло­ви­цю. Два ро­­ки ми­ну­ло їй на­вес­нi. Чер­во­на з бi­ли­ми лат­ка­ми… за вi­сi­м­де­сят п'ять з. р. [41] Та­кої ще на­ше се­ло, ма­буть, i не ви­дi­ло. Ну, але за­те вже во­на й вiд ба­ро­на… Те­пер бi­жу да­лi.

41

– з. р.
– ринський.