Люлька пирата (на украинском языке)
Шрифт:
– Кажуть, що вбивати альбатроса не можна. Рано чи пiзно дух птаха помститься моряковi.
– Так, сер, я пам'ятаю, вам казав це боцман Морган. А ви з нього смiялись.
– Тобi не здається, що я був дурний?
– Нi, сер, ви зробили так, як вважали за потрiбне. Ваш батько не любив, коли його бажання не виконувались.
– Це правда, Томмi...
Джон хотiв сказати, що тепер вiн шкодує про той вчинок, але не сказав. Розмовляючи з хлопчиком, вiн намагався уявити, де вони зараз перебувають. Уже багато годин стихiя гнала бригантину
– Ти не помiтив, Томмi, який вiтер був опiвднi?
– Я не мiг цього помiтити, сер. Мене з ранку не випускали з кают-компанiї.
Джон тiшив себе думкою, що попереду вiдкритий океан. Якщо бригантину досi не перекинуло, вона, мабуть, витримає натиск урагану до кiнця.
Вiн iще встиг подiлитися цiєю думкою з хлопчиком. Зненацька шалений бiг бригантини урвався. Рiзко смикнувшись назад, вiтрильник з гуркотом i страшним скреготом круто полiз угору, став дибки, потiм хитнувся i, розбиваючи обшивку корпуса, повалився на правий борт.
Капiтан i хлопчик повисли на поручнях мiстка. В першу мить Джон подумав, що корабель наскочив на кораловий риф. Насилу добравшись до штурвала, вiн хапливо намацав рятувальний пояс, але так i не надiв його. В густому сутiнку ночi далеко вiд корабля очi розрiзнили чорний силует гiр.
Бригантину викинуло на берег.
За сто три роки, прожитих на свiтi, Джон багато чого забув. Iз пам'ятi випали цiлi десятирiччя. Але не тi двадцять сiм днiв. Тi днi забути неможливо.
Берег, на який їх викинуло, Джон прийняв за острiв Флiнт. Рiк тому вiн проходив на своїй бригантинi повз нього i запам'ятав обрис гiрських вершин. Коли розвиднiло, йому здалося, що це тi самi вершини. Нiчого поганого про населення Флiнту вiн не чув, тому й не сподiвався тут нiякої небезпеки. Казали, що на цьому островi живе невелике плем'я мирних полiнезiйських рибалок.
I, тiльки-но прийшовши до тями, пiрати без будь-якої обережностi почали обладнувати тимчасовий табiр. Корабель дуже побило, а проте Джон думав, що їм пощастить залатати пробоїни i знову стягти бригантину на воду.
Кiлька чоловiк одразу подалися в глиб острова на пошуки дерева. Ще чотирьом Джон велiв пройти вздовж берега, щоб знайти поселення тубiльцiв. Поблизу того мiсця, куди викинуло "Флайїн стар", у море впадала якась рiчечка, росли кокосовi пальми i багато апельсинових дерев, але нiяких осель не було видно.
Бiля корабля лишилось тридцять чоловiк. Усi працювали на березi, розчищали майданчики для наметiв. Несподiвано з трьох бокiв на них посипалось камiння.
Пiрати не встигли отямитися. Коли Джон, кинувши лопату, рвонув з-за пояса пiстолет, двоє з тих, що нападали, вже повисли на його плечах. Вони вискочили мов iз-пiд землi. З нестямним виттям, вереском i криками, їх було не менше сотнi. Згодом з лiсу вийшло ще стiльки ж, несучи на бамбукових жердинах дерев'янi клiтки.
Здається, вперше за двадцять три роки життя Джона охопив жах. Тiльки тепер, побачивши клiтки, вiн зрозумiв, як жорстоко помилився. Це був не мирний Флiнт. Вони попали на маркiзький острiв Фату-Хiва, населення якого зажило похмурої слави канiбалiв. Про клiтки, в якi фатухiвцi саджали своїх полонених, знала вся Океанiя.
їх довго кудись несли. Ледь помiтна стежка, звиваючись у хащах тропiчного лiсу, пiднiмалася вище й вище. Потiм вона так само довго змiїлася по схилу. Нарештi обiрвалась. Дорогу перегородила прiрва. Вузька кам'яниста ущелина нiби розтинала гору на двi частини.
Зупинившись, тубiльцi з'юрмилися бiля клiтки Джона. Смiючись i жестикулюючи, вони голосно щось обговорювали. Мабуть, їх дивував зовнiшнiй вигляд Джона. У нього була майже така, як у них, смаглява шкiра i така ж цупка чорна чуприна. Але очi голубi, а борода червона. Вiн фарбував її якимсь iндiанським зiллям, що дiсталося йому вiд батька.
Мешканцi атолу Тикахау, де Джон часто бував на своїй базi, трохи навчили його полiнезiйської мови. Тубiльцi розмовляли тим же тягучим, нiби одне нескiнченне слово, дiалектом. Однак Джон нiчого не розумiв, вiн був дуже приголомшений.
– Гади, мерзота, бруднi сволоцюги!
– розлючено плювався вiн.
Цi мерзотники зжеруть його, обгризуть його кiстки, як собаки.
Раптом позаду, десь у довгому ряду клiток, якi стояли на стежцi, пролунав голос маленького Тома:
– Мiстере капiтан!
У Джона тьохнуло серце.
– Слухаю, мiй хлопчику! Що з тобою, Томмi?
– Нiчого, сер, - спокiйно i, як здалося Джоновi, навiть весело вiдповiв хлопчик.
– Я в клiтцi. Вони з'їдять нас?
Джон силувано засмiявся.
– Звiдки ти взяв, Томмi? Що за дурницi лiзуть тобi в голову?
Хлопчик вiдчув, що капiтан сказав йому неправду. Томмi прекрасно все розумiв.
– Капiтане, - сказав вiн, - хочете, я вам заспiваю? У клiтках розчулено загомонiли:
– Томмi, руде ангелятко, ти не боїшся?
– А хiба зi мною немає моїх друзiв?
– У голосi хлопчика прозвучала звична для нього iронiя.
– Так, Томмi, ми з тобою. Але, Томмi, ти ж нiколи не спiвав.
– Ну то й що! Зараз я спiватиму. Хочете, капiтане?
– Звичайно, Томмi. Якщо в тебе є голос.
Вдячний вiдважному хлопчиковi, Джон намагався вгамувати хвилювання, яке несподiвано пойняло його.
Хлопчик заспiвав:
Тримай, стерновий, штурвал,
Розплата - твоя голова
За точний курс корабля,
За даль, де лежить земля!
За серця гарячу кров,
За щастя, життя i любов
Розплата - твоя голова
Смiлiш! Двох смертей не бува...
Джон нiколи не плакав Але тодi вiн, здається, все-таки заплакав Слухаючи хлопчика, плакали всi пiрати. Цей маленький Том був їхнiм добрим генiєм.
Притихли й маркiзанцi. У їхнiх чорних очиськах застиг подив. Мабуть, такого полоненого вони ще не бачили.
А хлопчик спiвав, i до всього йому, здавалось, було байдуже: