Люлька пирата (на украинском языке)
Шрифт:
– Коли твої люди, - мовив тим часом Девiс, - робитимуть з мого тiла їжу для воїнiв франi, накажи їм добре обсмалити на багаттi i голову. Нехай залишаться тiльки мої голубi очi. Якщо твої люди не знають, як це робиться, то я можу тобi розказати. Очi треба залiпити мокрою землею i поливати соком молодого кокоса, поки голову триматимуть над вогнем. Так роблять таїпi на землi Паумоту, i очi завжди залишаються непошкодженими. Тодi головний вождь франi, можливо, й повiрить, що твої люди вбили його воїна. А якщо йому подадуть необсмалену голову з коричневим кольором
Маркiзанця це дуже збентежило. Йому ще не доводилося чути такi розмови вiд полонених, якi усвiдомлюють свою приреченiсть. Цей червонобородий казав про власну голову так, нiби вона належала не йому. А з iншого боку, вiн має слушнiсть. Коли люди з країни Марiте приходять на Фату-Хiву, то в багатьох жiнок потiм справдi народжуються дiти з голубими очима. Правдою було й те, що у всiх вождiв франi колiр шкiри тiльки бiлий.
Проте, вiддаючи належне мужностi полоненого, мiняти своє рiшення вождь, здається, не збирався. Надто великою спокусою було послати такий "подарунок" головному вождевi франi. I водночас маркiзанця тепер, видно, мучили сумнiви.
– Ти не боїшся смертi, червонобородий?
– спитав вiн, нiби досадуючи на самого себе.
Девiс не вiдповiв. Його погляд зупинився на маленькому Томмi. Коли юнга вийшов з клiтки, його оточили жiнки. Пританцьовуючи, вони заходилися обсипати його пелюстками квiтiв. Так у маркiзанцiв починався обряд усиновлення.
– Ахлу! Ахлу!
– вигукував жiночий гурт. Ахлу, ахлу, раррар тата тане! Веселися, веселися ясноокий молодий мужчина! Ахлу, ахлу, тайо-па-ра-ри! Веселися, веселися, друже прекрасний.
Нiчого не розумiючи, але пам'ятаючи пораду капiтана, нещасний юнга примушував себе всмiхатися крiзь сльози. Потiм раптом розлючено заспiвав:
Гримить довкiл за валом вал,
Й вiтрило щоглi не рiдня.
Та що нам вiтер, що нам вал?
Диявол - брат нам, меч - суддя...
Уся площа завмерла з великого подиву. Забувши про червонобородого полоненого, вождь по-пташиному витягнув шию i завмер, не смiючи ворухнутись.
Отодi у Девiса i з'явилася, як йому здалося, рятiвна думка: переконати вождя, що вони з юнгою рiднi брати.
Вiн знав: за звичаєм, який iснував на архiпелазi Паумоту й Маркiзьких островах, людина, котра вирiшила когось усиновити, одночасно оголошувала своїми дiтьми i всiх її братiв та сестер. Правда, поки обряд усиновлення не почався або ж його ще не встигли довести до кiнця, вiд намiру стати прийомним батьком можна було вiдмовитись. Проте зараз це означало б, що вождь мусить зiбрати i привселюдно з'їсти всi тi пелюстки квiтiв, якими жiнки обсипали юнгу. Iнакше його вiдмову вважали б недiйсною. Нехтувати цей звичай вождь не мiг, бо тодi вiн втратив би свiй авторитет головного хранителя всiх традицiй племенi.
– Е мауру а вау, таахi каттам! Я щасливий, великий батьку!
– не давши отямитися Тукопанi, - сказав Девiс, як тiльки юнга замовк. Це була ритуальна фраза, що її мала говорити молода людина, котра iз вдячнiстю приймала опiку прийомного батька. Девiс промовив її голосно, з повагою i, як вимагав звичай, схилив голову на груди.
Вождь, мабуть, спочатку подумав, що червонобородий переклав йому змiст пiснi усиновленого юнги, але скоро збагнув, у чому рiч, i люто витрiщив очi.
– Паурки! Тутаї оурi! Свиня! Нiкчемна тварюко! Iта маїтаї нуї! Пiдлий брехун! Кутуї франi кархоурi! Боягузливий бiлий француз! Вiн так кричав, що здавалось, от-от задихнеться.
Несподiвано оголосивши себе братом маленького Тома, Девiс, звичайно, не думав, що його хитрiсть викличе у Тукопани такий скажений гнiв. Сталося так, що Девiс, сам того не бажаючи, перед усiм племенем виставив великого й мудрого вождя людиною, яка варта, за уявленням полiнезiйцiв, зневаги...
Рiч у тiм, що на Фату-Хiвi та багатьох iнших островах Океанiї, де iснував канiбалiзм, родинним зв'язкам надавали дуже великого значення. Щоб хтось iз родичiв члена касти безстрашних не попав часом до нього на стiл, треба знати не тiльки всiх членiв свого роду, але й тих, хто так чи iнакше з ним породичався. Якщо виявлялося, що хтось не знав навiть свого десятиюрiдного брата, в очах одноплемiнникiв вiн втрачав усяку повагу.
Ось чому перш нiж когось усиновити, майбутнiй прийомний батько повинен добре вивчити весь родовiд годованця. Звiсно, в даному разi Тукопана зробити цього не мiг, та й сумнiвно, що на його мiсцi хтось про це подумав би. Але, почувши ритуальну фразу Девiса, всi навколо завмерли - маркiзанцiв вразила саме кричуща необiзнанiсть вождя. Нiби вони не розумiли цього з самого початку. Адже ясно, що про родичiв юнги вождь нiчого не знав i знати не мiг, але... Зганьбив себе, осоромився великий Тукопана. А "подарунок" вождевi воїнiв франi?
Не пошле ж йому Тукопана тiло свого сина. А все ж уже вирiшено. Як може Тукопана тепер скасувати своє власне рiшення? Де це чувано, щоб великий вождь сказав слово i не дотримав його! Крiм того, якщо цей червонобородий став сином Тукопани, тодi взагалi нiкого з полонених чiпати не можна. Вони ж воїни сина Тукопани... А яка була сутичка i яка перемога! Не втiк жоден кархоурi, всi попали в клiтку.
Так, у складне становище поставив червонобородий Тукопану. Але хто з вождiв визнає свою помилку? Що ж тодi буде з його авторитетом?
Проте спростувати заяву полоненого Тукопанi було нiчим, i вiн, побачивши, що червонобородий збирається щось пояснювати, кричав, не тямлячись вiд лютi:
– Замовкни, нiкчемна тварюко! Нiчого не кажи, ми тебе не слухаємо! Нiхто тебе не слухає! Ти брехун, ти мерзенна свиня!
Увесь внутрiшньо зiщулившись, Девiс благав бога допомогти йому не послабити волю. Вiн розумiв, що не можна мовчати, бо iнакше кiнець, i усвiдомлював, що зараз усе залежатиме тiльки вiд його самовладання, вiд того, наскiльки переконливо вiн продовжуватиме цю смертельну гру.