Мігрант
Шрифт:
– Що значить – продаватись?
– Значить, що твій опікун-хазяїн дістане за тебе ресурс від громади і для початку влаштує тобі навчання. Ти за спеціальністю хто?
– Перекладач. Технічний переклад, англійська й німецька. Можу художній. Можна синхрон.
– Пролітаєш, – констатував Вень. – Більшої марниці важко уявити.
– Я ще редактором можу.
– Е-е, тут редагувати нема чого, всі пишуть, що хочуть, усі читають, у загальному доступі все лежить, у мережі, без усяких редакторів… Доведеться вчитися чогось місцевого. А за навчання платять ресурсами,
– Ти залежний?
– Так. Державний. Мій хазяїн – громада.
– Поясни мені. Що це значить? Тобою хтось керує, ти комусь належиш?
– Таж ні! Це не рабство! – переконано сказав Вень. – Навпаки: ти матимеш набагато більше волі, ніж там, у себе! Удома, надійсь, гнув спину, а тут працюєш потрошку, а решту часу – робиш вочевидь що хочеш. Зате якщо захворів – тебе точно вилікують, і без житла не лишишся, і без їжі – ніколи.
– Ти ким працюєш?
– Насіння перебираю. Скінчив навчальний курс за сумісництвом із сортувальними пристроями. Уже не знаю, скільки я там заробляю, мені в обмін, здається, навіть більше йде! Дім, розваги, подорожі. Торік був на тому боці материка, там, у горах, сніг, а узбережжя завалене чорними перлами… От лепсько, чи не так? – І Вень замовк, дивлячись поверх голови гостя, видно, згадуючи прекрасні хвилини життя.
– Ти любиш перебирати насіння? – спитав Крокодил.
– Та що його там перебирати? Підмикаєшся до пристрою, отримуєш додаткову опцію в мізки – бачити пошкоджені зародки – і просто клацаєш перемикачем, зелене до зеленого, червоне до червоного… А ти свої переклади технічні дуже любив?
Крокодил замислився.
– Ота їхня Проба, – промовив нарешті. – Проба на громадянство. Ти брався її пройти?
Вень перестав усміхатись. Подивився з дрібкою співчуття:
– Я знаю тих, хто намагався.
– І що?
– Та що? Відвозять тебе на острів із товариством місцевих підлітків. І там – дикунський такий табір. Як бувало в давніх племенах: табір молодих вовків, юних орлів абощо. І ти там, із тими місцевими шмаркачами, повинен здавати купу тестів і доводити, що ти не верблюд.
– Я в армії служив, – подумавши, сказав Крокодил. – З підлітками мені змагатися не страшно. Це все?
– Ні. У них, якщо ти завважив, цивілізація з природно-біологічним спрямуванням. Вони можуть дещо, чого ми ніколи не зможемо. Наприклад, пальцями зчитувати інформацію з деревинок…
– І в дикунському таборі їх цього вчать?
– Шаманство, – Вень зітхнув. – їх змалечку всякого такого навчають, не знаю-таки як. І землян, котрих дітьми вивезено. Теоретично й ми з тобою можемо, та практично…
– А в чім різниця, – не вгавав Крокодил, – між повними громадянами й залежними?
– Я ж кажу: залежний живе ніби при багатому таткові, спокійно, без надсади. А повноправний – крутиться, як хоче. З голоду, звичайно, ніхто не помирає, їжі тут повно, ночувати можна в громадських будинках… Та нащо ж воно, морочитись із цією Пробою, щоб потім вештатися без ресурсів?
Крокодил намагався скласти з добутих відомостей хоч трохи логічну картину.
– А ще залежний раз на рік отримує тривалу відпустку. А якщо він ожениться на залежній – йому дають додатковий ресурс. А ще…
– Ні. За яким принципом вони ділять? Як вони визначають, хто з підлітків пройшов Пробу, а хто – не придатний? Хто вільний, а хто залежний?
– Традиція така, – Вень почав дратуватись. – Шанують, розумієш, традиції пращурів. Ініціація й таке інше. А тобі нащо за це братися, ти ж здоровенний чолов'яга вже?!
– Не знаю, – сказав Крокодил.
Запах нічного лісу був складний, наче букет дорогих парфумів. Сотні джерел мінилися зеленкуватим світлом, вода здавалася розплавленим склом. Крокодил наповнив флягу, видану йому в складі «стартового пакета», і майже одразу ж спорожнив: вода була смачна, а пити хотілося безперестанку.
– Андрій?
Офіцер, що приймав його вранці, мав на ногах в світлі сандалі. Ремінці на кісточках пускали рівне сяйво, а підошви променилися, наче прожектори, і ліс осявало щоразу, коли офіцер відривав ногу від землі. Андрій подивився на свої кросівки, і йому стало ніяково.
– Ви повернулись? Як минула поїздка?
– Пречудово.
– Маю координати ще кількох мігрантів із Землі. Захочете з ними зв'язатися?
– Звичайно! – схопився був Крокодил, та зм'якнув: – Тільки не зараз…
– Не зараз, – погодився офіцер. – Ходімте, я проведу вас до вашої оселі.
– Як час можна перетворити на енергію? – спитав Крокодил. Офіцер не здивувався.
– Ви хочете знати деталі чи вас дивує принцип?
Вони прямували через ліс, що то яснів, то темнів за кожним офіцеровим кроком.
– Не має значення, – зізнався Крокодил. – Як ви вважаєте: ваш дім існуватиме вічно?
– Ніщо не існує вічно, – м'яко сказав офіцер. – Он та будівля, попереду, наліво – ваше тимчасове житло. Усередині легка їжа й напої, речі, постіль і засоби гігієни. Оселя дасть вам утіху й подарує спокій, а потім зникне, як усе на світі; ми радо допомагаємо в облаштуванні й адаптації. До того, як вам слід буде прийняти остаточне рішення, лишилося п'ять діб.
– А якщо я не встигну вирішити?
– Тоді вирішить міграційна служба з огляду на ваші інтереси.
– А якщо для прийняття рішення мені знадобиться більше часу?
– Час – ресурс, – офіцер мав терпець, мов те ковадло. – Немає змоги витрачати його безконтрольно.
– Мені не досить інформації, – сказав Крокодил. – Де мені добути її?
Пристрій мав подобу плаского глиняного тареля. Офіцер звелів Крокодилу налити до нього води з фляги й почекати кілька секунд, поки «відбудеться встановлення».
Вода на тарелі припинила хвилюватись і завмерла, схожа на велику силіконову лінзу. Офіцер звелів Крокодилу торкнутися її дерев'яною посвідкою. Поверхня води здригнулася, скаламутніла, і в глибині, коли там раптом з'явився екран, Крокодил побачив своє ім'я, немовби видряпане тонкими штрихами: «Андрій Строганов».