Мігрант
Шрифт:
Дверцята зачинились. Кабіна вмить пішла швидше, і по її даху захльоскало віття. Офіцер зник з очей, пронеслося повз і загубилося кілька тубільних халабуд, і потягнувся ліс, густий і просторий, наче бальна зала з колонами, яку видно крізь прозору завісу.
Крокодил оглянув вагончик ізсередини. Жодних сидінь не знайшлось; у кабіні, оббитій матеріалом, схожим на корок, – навіть на підлозі! – Крокодилові на подив, теж росла трава. Він сів, схрестивши ноги, і став дивитись у вікно.
У «стартовому пакеті» були шорти його розміру й світла сорочка без коміра, але Крокодил не став перевдягатись. На холошах його джинсів засохли плямки
До речі, яка ж у них дивна санітарна система! Чому новоприбулим не влаштовують карантин, їх не дезінфікують, не стрижуть наголо?
Він нервово засміявся. Зняв із пояса флягу й відхлебнув кілька разів. Новоприбулі потерпають від зневоднення. Скільки тут прибульців? Скільки мігрантів прибуває на день? На годину? Відчуття таке, що планета майже пуста, поросла дикими джунглями, і єдина кабіна котить через зарості, все загрожуючи налетіти на волохатий стовбур. Як там казав напівпрозорий чиновник із Всесвітнього Бюро міграції? «Тиша, зелень, надзвичайно гуманне суспільство»?
Цієї самої миті кабіна виїхала з хащів на край обриву. Крокодил охнув і вчепився в траву: ліворуч і досі тяглася стіна квітчастих заростей, праворуч відкрились небо, синє з фіолетовим відтінком, далекий обрій і місто на видноколі: композиція з різних заввишки голок, спрямованих у небо. Перевернуті бурульки кольору згущеного молока, слонової кістки, паленого цукру; Крокодил бачив їх кілька секунд, потім кабіна знову різко збочила в ліс, і дальній обрій зник.
«Було б добре, якби мене везли туди, – подумав Крокодил з обачливою надією. – Ото там, певно, немало народу. Цікаво, що в них робиться на вулицях, що за транспорт, який порядок у будинках ізсередини». Уперше з моменту «вилучення» в Крокодила ворухнулося всередині щось подібне до цікавості – певна ознака того, що він починає отямлюватися від шоку. Цікавість – найголовніша людська властивість, дуже небезпечна. Дуже корисна. Індикатор норми.
Він став подумки зважувати відстань до міста і можливий маршрут, але кабіна, повернувши ще раз, шкрябнула дном камінь і зупинилась. За секунду відчинилися двері.
Крокодил насторожився. Йому сказано було «виходити, коли двері відчиняться», але ж не в порожній ліс виходити?! Він уявляв станцію, перон, щось таке, місто, хоча б селище…
Кабіна стояла, піднявши двері, наче руку в салюті. Крокодил визирнув назовні. Майже одразу йому перед очі кинувся маленький жовтошкірий чоловічок, по-товариськи поманив до себе:
– Ти, той, Андрій?
– Я, – прохрипів Крокодил і вийшов.
– Я рідну мову забув.
– А яка твоя рідна?
– Російська.
– Ну, зрозуміло, вони ставлять нову мову на ту основу, де стояла рідна. Ось у мене рідними були ханьська і бай, а ще десяток вивчених!
Землянина звали Вень. На своєму віку йому випадало називатися як завгодно, зокрема Йваном та Едом. Еміграція на Раа була не першою за життя; йому багато разів доводилося поривати з минулим і переїздити далеко. Він жив у Європі, в Америці, в Австралії, і взагалі, простіше перелічити земні континенти, де він не жив.
– Що сталося на Землі? – найперше спитав Крокодил.
– А що сталося?
– Чому ми емігрували?
– А чому люди емігрують? – Вень усміхнувся, очі перетворились на щілинки. – Шукають, де краще.
– Я не уявляю, що мало статися, щоб я емігрував із Землі.
– Невже? – Вень осміхнувся. – Думаю, показали тобі привабливі проспекти, фільми які-небудь, і ти захотів побачити Всесвіт.
– Навряд чи, – Крокодил відвів очі. Земляк здавався йому більшим чужинцем, аніж смуглолиций офіцер у міграційному офісі. – Ось ти – чому емігрував?
– Я? Мені, мабуть, сказали, що на Раа податки нижчі, за квартиру менше платити, а платня більша, – він блиснув жовтуватими зубами. – Я й поїхав.
– Скажи: що тепер на Землі? Зв'язок можливий?
– На Землі динозаври, – помовчавши, зізнався Вень.
– Що?!
– Ну, я, коли влаштувався, теж став вивідувати. Тут немало наших, взагалі. Тобто землян. І виявилося, що актуальний час на Раа відповідає нашому Юрському періоду. Ми емігрували в далеке минуле Раа… минуле відносно нашого часу. Усе відносне, як сам розумієш, – Вень доброзичливо кивнув. – Тут добре. На Лімбі, мабуть, теж непогано, але тут краще.
– На Лімбі – теж минуле? Чи майбутнє? – спитав Крокодил безнадійно.
– Там, де ти, завжди Тепер, – коли Вень сміявся, зморшки на його молодому обличчі глибшали.
– А було таке, щоби ти з самого початку збирався на Кристал, а потім тобі відмовили?
– Кристал? – Вень насупив брови. – Ні. Мені пропонували вибрати між Лімбом, Раа і цим… Олу, або Ору, я вже не пам'ятаю. Раа краще, звичайно ж. Ми з тобою розумні, добре вибрали.
– Я хочу повернутися на Землю.
У чашках парував щойно розлитий напій. Крокодил навіть не став питати, що це. Венєве житло було схоже на порослу мохом печеру; господар і гість сиділи, схрестивши ноги, на пружному моховому килимі, за камінним столиком без ніжок.
– Назад дороги нєма, – сказав Вень. – Ще мамут не зник, Христос не народився. Що ти там робитимеш?
– Та чому? – Крокодил стиснув пальці. – Я так зрозумів, що коли заплатить їм часом… Я б десяток років життя віддав.
– Чого вартий десяток років проти мільйонів, що нас відділяють від двадцять першого сторіччя? Або хоча б од дев'ятнадцятого?
Крокодил похлинувся напоєм.
– Два роки на сплату – пусте, дрібнощі, – авторитетно заявив Вень. – Найбільший зиск вони мають, коли переносять нас у минуле. Мені один яйцеголовий казав: «Це те саме, що скидати воду з греблі». Злити згори вниз, із майбутнього в минувшину – виходить енергія. А щоб запомпувати воду нагору, або нас із тобою закинути з минулого в майбутнє, – енергію треба витратити… Так от: ні в тебе, ні в мене нема таких ресурсів, щоби назад проситися.
Крокодил усе ніяк не міг відкашлятись.
– Так що розслабся, забудь і радій життю, – Вень кивнув маленькою головою. – Може, на Землі й справді якесь лихо сталось. Усі «наші», тобто ті, хто з Землі, – з дві тисячі десятого. Пізніше – нікого. Раніше – є. Це сімейні. Якщо родиною емігрувати, більше часу на сплату йде, від двох із половиною років до п'яти. П'ять років на сплату, ти уяви! І таки згоджувались люди…
– Скільки тут наших? Землян?
– В околиці дві-три сім'ї набереться, ну ще з півдесятка одинаків, влаштувалися непогано… Тобі, до речі, теж треба влаштуватись, – Вень, здається, зрадів, змінивши тему. – Найкраще – при громаді-державі. Тобто будеш державно залежний, от як я. А то ще є приватні опікуни: попитай наших, тобі порекомендують, кому тут можна продаватись.