Міжконтинентальний вузол
Шрифт:
— Довго треба мітити камінь?
Капітан подивився на годинник:
— Завтра це зроблять за п'ять хвилин, зараз фабрика закінчила працювати.
— А якщо вона почне працювати?
— П'ять хвилин, — повторив капітан, — це дрібна справа.
— Адреса афінажного підприємства яка?
— Там уже нікого немає…
— Черговий є? — спитав Славін. — У нас усе завжди й скрізь починається з чергового. Мої колеги поїдуть з вами, не відмовитесь допомогти?
— Аякже, звичайно…
— Останнє: що можна зробити з золотом, щоб і воно було міченим?
— Не знаю. Як латунь
— Гм, а від латуні на пальці залишаються сліди?
— Звичайно… Шкіра пітніє, буде синій слід.
— А що? — замислено, немов самого себе, спитав Славін. — Це теж діло. Жінка, якій подарували такого персня, образиться на чоловіка, якщо він їй замість золота всучив латунь, правда?
— Я образився б.
— От бачите, — посміхнувся Славін. — А скільки часу піде на те, щоб покрити золото шаром латуні?
— Це просто зробити, потрібна якась хвилина…
… Капітан поїхав з оперативною групою на афінажну фабрику; підрозділ Славіна зв'язався з Держзнаком й підправив туди з нарочним сорок купюр вартістю сто карбованців кожна; гроші повернули через п'ятдесят дев'ять хвилин; бригаду, яка обслуговувала лазерне устаткування на афінажній фабриці, вдалося зібрати за півтори години; те двадцять хвилин пішло на оформлення мічених грошей та перснів, які мали закласти в контейнер; Славін, як завжди, зовні іронічний і незворушний, тяжко, до болю в серці відчував, як повільно тягнеться час; він був упевнений, що його люди «повеселяться» в Сокольниках досхочу, але не забував про телеграму, надіслану Ленглі Ліснику під час операції по Нагонії: «Нам здалося, що в парку Перемоги були чужі, тому ми не вийшли на зв'язок; наступний обмін інформацією відбудеться, як обумовлено в інструкції».
… Через дві години десять хвилин, коли сутінки стали прозорими, яскраво освітилися грозові закрайки на розпеченому за день небі, контейнер було повернуто на місце; «гуляки» з акордеоном та гітарою, галасуючи й жартуючи, рушили по алеї до виходу з парку.
… Коли на небі тріскотливо розірвався ситець і сипонув дощ, з воріт американського посольства виїхали три машини; біля зупинки «Вокзали» один з розвідників швидко вбіг у станцію метро; дотримуючись усіх засобів перевірки, пін тричі змінив лінію, входив і виходив з вагона в останню мить, коли двері вже зачинялися, доїхав до «Сокольників», пішов у парк, там підняв «булижник» і вибіг на шосе, де саме в цю хвилину загальмував свій «плімут» Пітер Юрс.
Увімкнувши на повний голос радіо, Юрс поклав долоню на крижану руку свого молодого співробітника:
— Молодець, старина. Поздоровляю. Хороша робота.
Експертиза, яку провела спеціальна група ЦРУ в посольстві, дала висновок, що до «булижника» ніхто із сторонніх не доторкувався, контейнер ніхто не розкривав, інструкції, дорогоцінності й гроші лежали саме так, як їх було запаковано.
Через шість днів сотенну купюру одержала молоденька касирка в універмазі біля «Вокзалів»: дівчина хворіла, тому на проведеному завідуючою секцією інструктажі про те, що можуть пустити в обіг фальшиві асигнації, не була; увечері, після того, як вона здала виручку й новенька купюра задзвеніла, до універмагу зразу ж виїхав Славін.
— Почекайте, сонечко моє, — повторив він дівчині, — вам нема чого хвилюватися, ви ні в чому не винні… Я прошу вас допомогти мені, от і все… Давайте з вами разом почнемо згадувати, добре?
— Ну, не пригадую я, не пригадую, розумієте?! — Касирка мало не плакала, обличчя перелякане, очі бігають. — Їх же сотні проходять, і всі поспішають! А скільки десантників?!
— Кого?! — здивувався Славін.
— Десантників, — повторила вона. — Це ті, хто по ковбасу з Рязані приїжджає, ми їх плюшевим десантом називаємо…
— Влучна назва, — всміхнувся Славін, — у ціль… Вони теж сотенними купюрами розраховуються?
— Ні, ці здебільшого заяложеними, пом'ятими…
— Ну, а часто у вас платять сотенними?
— Буває.
— Значить, рідко?
— Буває, — повторила дівчина. — Не часто, але буває…
— Вас як звати?
— А що?
— Нічого. Мене звуть Віталій Всеволодович.
— Люба.
— Гарне ім'я.
Дівчина зітхнула, потім несподівано всміхнулась:
— Еге ж, тільки заміж ніхто не бере.
— Дуже треба?
— Звичайно… Двадцять років…
— Якщо згадаєте, хто вам платив сто карбованців і за що, — візьмуть. У мене око добре й рука легка…
— Може, чеки подивитися, — сказала Люба. — Там має бути зазначено, скільки я здачі з сотні дала…
— Розумниця ви, — мовив Славін. — Чоловіка якого хочете? Блондина? Чи брюнета?
— Непитущого хочу, — зітхнула Люба. — Щоб зарплату приносив і не хуліганив.
… Груздєв, який приїхав із Славіним, кінчив відмотувати стометрову стрічку каси, знайшов копію чека; сотенних купюр в обігу було дві: одну заплатили за спортивний костюм, а на другу дали дев'яносто п'ять карбованців здачі.
— Згадала, — сказала Люба. — Чоловік шерстяні шкарпетки купував, рівно п'ять карбованців, білі з червоною кайомочкою.
— А спортивний костюм хто брав? — спитав Славін.
— Жінка з сином.
— Син дорослий?
— Ні-і, років п'ятнадцяти, на Андрія Миронова схожий.
— Невже?! — радісно здивувався Славін. — Значить, це його син, Вадик…
— Так у нього ж дочка, — вперше за всю розмову очі її Люби повеселішали. — Від цієї самої радистки Кет.
— Ні, в нього й син є, — твердо сказав Славін, — гарний хлопець, такий чорнявенький, кучерявий…
— Виходить, не його. Той був рудуватий якийсь…
— А той чоловік, що шкарпетки купував? Він який був? — підкинув Славін. — Теж рудий?
Люба похитала головою:
— По-моєму, ні… Бугай якийсь… Головешка здоровенна.
— Піт раз по раз витирав, так? — тихо спитав Славін, відчувши «холод» під грудьми.
— Ой, правильно, — зраділа Люба, — він мокрий був, наче з лазні.
З десяти фотографій, які показали Любові Архипівні Воздуховій, незаміжній, 1965 року народження, росіянці, комсомолці, вона відразу ж тицьнула пальцем у фотографію Іванова: