Маґнат
Шрифт:
Я чув, що дзиґар пробив десяту, хоча міг помилитись. У такий час ясновельможний йшов до кабінету, і ніхто вже не смів його турбувати. Мені раптом закортіло дізнатись, що за книжка розгорнута в нього на столі. Часом він читав по кілька зараз, робив записи, писав листи, і все це одночасно, як римський імператор Юлій Цезар. Дещо давав переписувати набіло секретареві. Той зараз підпирав одвірок, перестрашений, певно, думав, що ж то буде, як він позбудеться роботи. Після пана Гербурта не кожен його візьме. Мені навіть трохи шкода його стало, хоч хлопака занадто хитрий на свої літа, може, й доповідав кому, що тут діється, за тридцять срібних, бо дере перед нами, простими шляхтичами, носа, ніби всі розуми поїв. Певно, має за собою плечі, як то кажуть, ворожі. А коли так, то знайде собі тепле місце. Недарма крутиться коло єзуїтів. Пару днів тому говорив з двома, приїжджали вони у якійсь справі до ясновельможного.
Зненацька серце в мене похололо.
Я тяжко зітхнув, ніби намагався видихнути свою підозру, але вона вже встигла шмигнути в закуток і сховатись. Зате маршалок і секретар глянули на мене, і під їхніми пильними поглядами я враз зібгався в жменьку, відчувши свою непотрібність. Ти тут чужий, вашмосць, промовляли їхні очі, зачужий, щоб спостерігати за муками господаря дому сього. Якби мене тут не було, вони могли б поговорити між собою, уклали б якусь стратегію і тактику, себто як по смерті ясновельможного забезпечити собі майбутнє, бо ж скоро почнеться безлад, що буває при кончині маґната: кожен хоче побільше урвати собі — від дітей до пахолків.
У мене не було змоги вийти, хіба що хтось міг мене замінити, але секретар боявся підступити до ліжка, приріс спиною до одвірка, ох, я добре знав, як заворожує видиво чужої смерті! Ти здобуваєш неоціненний досвід, всі чуття загострені, і розуміння того, що ти живий, викликає посмішку, яку ти намагаєшся приховати. Тоді перестаєш відрізняти горе від радості, вони зливаються в якийсь клубок, що перекочується в тобі.
З молодими воно так само, але є одна різниця. Мені не треба тікати від пані з косою, бо я вже пізнав її зблизька і вважав те, що вона чинить, ласкою для нас, людей. Смерть приходить, щоб відвести нас з одного світу в інший, той, який ми самі собі наготували. Їй відомі наші бажання краще, ніж нам самим. Але чи можна змінити щось після нашої кончини, на це священик каже — ні, не можна. І в Святому Письмі про се нема нічого. Або ми неправильно його тлумачимо. Усі наші біди, хай не всі, але чимало, через те, що ми не відаємо чи втрачаємо нагоду спастися після смерті. Якщо втрачаємо, то мусимо плекати наші чесноти, намагатись не схибити. А якщо є надія щось виправити — можна продовжувати грішити, бо світ змушує грішити кожного, навіть святих угодників, тільки їм вдається випросити в Господа прощення за те, що схибили. Та й у пеклі або чистилищі ми могли б віддатися ділу спасіння більш рішуче, бо не залежимо вже від земних владик, сусідів чи родини, що схиляють часом чинити неправедно, супроти честі. Часом отримуємо з того світу вісті, й знаємо, як ведеться там нашим дорогим померлим, а ті часом підказують, що маємо за них зробити. Небіжчик може йти попереду малодітного сина з ліхтарем, аби той не збився з дороги у темряві буття, і хоч той не бачить його постаті, лиш світло, однак йде за ним як зачарований. І користь з того обом велика: отець спасає собі душу по смерті, а син спасає її за життя. (АК: У такій химерній формі оповідач трактує давній звичай залишати дітям напучування на випадок смерті. Освічена шляхта вписувала моральні настанови поряд з матеріальними розпорядженнями у заповіти. Менш освічені посполиті могли це робити в усній формі. Йдеться, очевидно, не лише про неперервність поколінь, а й про вічне батьківство, від якого не звільняє навіть смерть. І далі ми побачимо, як це вічне батьківство починає давати тріщину під впливом суспільного лицемірства і подвійної моралі.)
Вісті від мертвих приходять нам у снах, а сни можна забути або неправильно витлумачити. Десь півроку тому мені наснився мій отець, що вже помер як тридцять літ тому: у брудній спідній сорочці з нечесаною бородою, що промовляв до мене: «Видиш, а видиш!». Я сей сон розтлумачив як те, що мені слід остерігатися, аби не лишитися на старість самому й не стидатися свого удівства. Може, навіть знайти собі пару. Отець знав, що мені потрібно, коли я сам про се ще на здогадувався. Так і сталося — опинився я на чужині, окрадений, слабий, замість того, щоб віддати все синові й перебратися до нього доживати віку. А почалося все з того, що я вирушив з князем Острозьким на Москву, залишивши жону саму, бо син мій оженився і перебрався до тестя. Може, й снилося мені перед тим походом, щоб не робив я цього, але ті сни, наче зграйка пташок влетіли в голову й вилетіли з неї.
Я не рівняю себе до вельможних і славних, знаю, що вони не такі, як ми, що у них інший звичай, і їхні злидні не такі, як наші, коли за одну ніч піде з димом все, що мав: і дім, і лани, і пасіка, й лишається тільки покладатись на сина-одинака і ласку Божу. Згас би я тихо, як догоріла свіча, але від родинного згарища примарилась мені дорога до нового життя, і я пішов нею, бо стидно було мені перед славними мужами минулого і сином скінчити своє життя десь у запічку, де б мною гордували навіть посудомийки. Пізно тепер шкодувати!
Смерть ясновельможного пана старости мостиського і вишенського нависла й наді мною темною хмарою, хоч я був не на службі у нього, а, так би мовити, в гостях, як далека родина його жони — в дівоцтві княжни Заславської. Бо самотужки мені не вибратися з цих снігів та бездоріжжя. Не маю навіть коня, тобто маю, але позиченого з ласки, а я не звик жити чужим коштом. О, не мені одному залежить зараз на тому, чи помре ясновельможний пан Гербурт, чи буде жити! Правда, хто має багато, то хоч і заберуть у нього багато, але дещо лишиться. А хто має мало, з того останню сорочку знімуть. На великі втрати лягають великі щедроти, на малі втрати лягають щедроти малі. Хоч перед Господом ми всі рівні, але аж тоді, коли постанемо перед ним на останньому суді. А земні судді судять зі звичаю і становиська свого, і се від них намагається відбитися зараз Ян Щасний, розмахує рукою. А вони дорікають йому, шпетять, бо старший син — то є старший син, мусив більше шануватися, щоб не зганьбити такий славний рід. Пригадують усі його помилки, найдрібніші дарунки, нічого не забули. Випом’янули навіть якусь ягідку, що подарував йому отець, як тільки зіп’явся на ноги, не знаю, що се значить, либонь, якась алегорія. (АК: Йдеться про староство вишенське, хоч назва містечка Вишня походить від слова «вишній», бо починалося те містечко ще у княжі часи від фортеці на горі. У «Геркулесі слов’янському» Фортуна дорікає Гербурту, що допомогла отримати йому ягідку, щоб заохотити служити їй.) Не дай Боже, щоб мене так мордували перед смертю мої кревні! Ні, у таких, як я, людей простих, менше спокус, та й ті невеликі: марнотратство, чи блуд, чи лихослів’я. Ми самі більше шкодимо собі, ніж іншим.
То у маґнатів усе життя списане на папері й лежить по судах та канцеляріях. Лежить сто років і двісті, певно, й довше може лежати. Воюють одне з одним, але як доведеться, то ворон воронові око не виклює. Бідніші шляхтичі на се дивляться, і собі давай воювати — брат на брата, приятель на приятеля йде, Бога не боїться. То у нас на болотах — безлюддя, а тут межа на межу наступає, іскра до пороху так близько, що навіть я боюсь трапити під гарячу руку, скоса глянувши на когось. Ще й чужий до того ж. Трудно мені буде, як ясновельможний вмре. Доведеться просити ясну пані Єлизавету про заступництво. Знає вона, що не по своїй волі зостався зимувати в Добромилі. Бачу, тут чимало шляхти мешкає при дворі, і ніц собі з того не робить. У когось землю ґвалтом забрали, обійстя спалили, а хто в кості програвся — всі тутка живуть. Тільки я не хочу дармоїдом бути. Часом думаю, що мені з цих вольностей шляхетських та привілеїв більше неволі, ніж волі. Хіба що на землі хазяйнувати, а іншого — зась, якщо ти невчений. Недобре то є. Як втратить чоловік статок, то з чогось жити мусить. Не вільно ні торгувати, ні ремеслом займатись, як ти не підлого стану. Можна ще воювати, коли покличуть в похід. Тому стільки крові всюди ллється, бо ласку маґнатську чи королівську інакше не здобудеш.
Не смію про се з кимось говорити, боюся. Бо можуть спитати про папери, а позаяк у мене їх вкрали, то ще чого доброго звинуватять у «нешляхетстві», а за се — кара на горло. У нас на Волині й то легше дихати, там ще старих звичаїв тримаються, нема такого розбишацтва та ворожнечі між шляхтою. (АК: Якщо хтось видавав себе за шляхтича у Речі Посполитій, і був викритий, його справді могли скарати на смерть. Зазвичай, під гарячу руку правосуддя потрапляли ті, хто не вмів себе захистити. Нападаючи одне на одного, шляхтичі намагались спалити архів неприятеля, де зберігались грамоти й привілеї.) Та я вже знаю, що нема чого мені вертатися додому. Бузьок покружляє над зруйнованим гніздом і починає вити інше на новому місці. Може, як я буду вмирати, до мене так само прийдуть отець з матір’ю, і діди обидва, хоч дід мій по батькові навіть шляхтичем не родився. Здобув собі шляхетство в поході великою кров’ю.
Коли я прийшов побитий і нагий, наче Йов, до ясновельможного, то все розповів, як є, бо брехати не вмію. І він повірив мені на слово, хоч, думаю, без розвідин не обійшлося, але вже по тому, як він прийняв мене згідно мого шляхетського стану. І якби я, боронь Боже, збрехав, то се рано чи пізно випливло б, як випливає мертва риба в ставку, догори черевом. Та я чесно признався, що дід мій був міщанином з міста Острополя, а як став шляхтичем, оженився з удовою з роду Заславських, яка й народила мого батька, хоч у першому шлюбі дітей не мала.