Маґнат
Шрифт:
За каштеляном і ксьондзом посунули всі, хто мав право увійти до панських покоїв.
День випав зимний, але ясний. Брама була відчинена і я вирішив трохи пройтися, глянути, чи не замерзла ріка. Не люблю штовханини і для мене важливо було в той момент показати свою окремішність.
Річка називалася Вирва, яка вона в повінь — не знаю, певно, грізна, а зараз тихо жебоніла між брил наїжаченої криги, пливла акурат під самим валом. Міст був геть далі, під самою горою, для кінних і піших. Ріки в горах не замерзають, хоч вода в них холодніша, ніж у наших. Не замерзають, бо швидко біжать. Чоловік, щоб не замерзнути, теж мусить йти швидко, хоч на сон його хилить від утоми. Я сам так ледь не згинув у Московщині, добрі люди не дали пропасти, розтермосили. Яким солодким був той смертний сон…
Снігу понамітало,
І розсудив я так. Якби пан Гербурт зробив мене своїм післанцем і велів би щось передати родині, то я мусив би так вчинити. А так — не мушу. Нехай при мені мої сни зостаються.
Вирішив ще трохи пройтися. Повітря таке свіже, аж щипає в носі. Хотів подивитися, чи видно звідси Високий замок на Сліпій горі. Сліпій, бо гора ся часто зникає з овиду і несподівано з’являється знову. Ясновельможний виходив до третьої вежі: звідти було найліпше видно Замок. (АК: Замки родини Гербуртів так збудовані, що Високий замок видно з Фельштина, Нового міста, Боневич, і з Добромиля. Автор це перевірила сама, хоч замків вже немає, але з місць, де вони були, видно неозброєним оком Сліпу гору. При Янові Щасному Високий замок мав не лише стратегічне значення, а й містичне — то була вісь чи радше верхівка піраміди, яка вписувалась у рельєф і створювала картину володінь.) Хотів переконатись, чи все гаразд. Кажуть, що звідки видно Високий замок, там земля мусить належати Гербуртам. Видно було його і з Боневич, і з Фельштина, і з Добромиля, і навіть із Сусідович. (АК: Сусідовичі, де побудували монастир кармелітів, належали Еразму Гербурту, що був, як то кажуть, не при собі. Ян Щасний ним опікувався і фактично підкорив його волю собі, що не подобалось іншим родичам.)
Я чув, що Високий замок збудував давно Миколай Гербурт, але тільки при ясновельможному він став дійсно величним, і він навіть наказав вибити над головною брамою слова «Моя твердиня». Я там не був, та й мене б туди не пустили, бо там була вся зброя і порох. Хотів би я подивитися на картини, намальовані на стінах з усілякими написами і знаками. (АК: Зберігся навіть опис фресок, найцікавішими були зображення трьох пірамід, що асоціювалися з трьома горами довкола Добромиля.) Грошей на те пішло багацько, думав я, роздивляючись шпиль і вежі на кутах на голому пагорбі, що його ніби навіть досипали, аби став вищим. З Боневич до Замку вела дорога, огинаючи гору Радич, через село Тернаву чи Тернову. (АК: Давня назва — Тернова, Тернава — сполонізована. Село досі існує окремо від Добромиля), а інша вела до Низького замку в Добромилі через міст.
Тут за спиною я почув тріск гілля, і на шапку мені висипався сніг. Я обернувся і побачив, що по розлогій ялиці дереться замковий служка, хлопчик літ десяти. Я кахикнув, аби не сполошити малого, щоб не зірвався.
— Небоже, що се ти робиш? Вивірку хочеш впіймати? А як сторожа з вежі тебе побачить і встрелить з мушкета? Ану злазь звідти!
— Не треба, вашмосць, не кричіть! — запищав хлопець. — Я хутко злізу!
І справді почав спускатися й невдовзі постав переді мною, вбраний у трохи завелику жалобну одежу з чужого плеча. Від чорної матерії лице видавалось дуже блідим, тільки ніс посинів від холоду.
— І не встидно тобі за вивірками ганятись, коли вельможні пани поприїжджали і треба помогти в домі?
Хлопець витер драним рукавом носа. Челядь у невеликих замках вбирається у святочне хіба при оказії, а на таких, як оцей, лобуряках все горить, ще й ростуть вони.
— Шапка де?
Засмальцьована шапка була за поясом.
— Вбирай шапку та й ходімо у двір, бо застудишся.
Хлопець прудко вивернувся.
— Не бійся, не буду бити! Ходімо.
Раптом він випалив:
— Я орла визирав!
— Звідки в таку стужу орел візьметься? Певно, спить у гнізді.
— Нє, я шукаю того орла, на якого ясновельможний перетворився. Хіба вашмосць не знають?
— Що?
— Усі знають, що коли якийсь Гербурт вмирає, то стає орлом. Пан маршалок казав, що як хто запримітить орла коло двору, то дістане золотого.
— Навіть так! І ти в се віриш? Певно пан маршалок пожартував: не може чоловік стати орлом. А на ялицю чого поліз?
— З дерева ліпше видно.
Тут я з ним не міг не погодитись. Сам, будучи малим, лазив по деревах, на те ми й хлопці. Воно й добре було б після смерті ще чимось стати, а не купкою костей в деревищі. Читав я «Метаморфози» Овідія ще в Острозі. Юпітер міг ставати биком чи орлом, хоч байки то все. Але не прості, зі смислом. Тільки розкрити його можуть далеко не всі: навіщо таке робиться і чому. Здається мені, не простолюд се вигадав — перетворення на орла, а самі Гербурти. Орел — се ж бо цар над птахами, тому на королівських гербах його часто малюють. (АК: Тут оповідач помиляється, недооцінюючи народну фантазію. Орел міг бути тотемом племені, яке колись тут мешкало, й існувала заборона на них полювати. А Гербурти на гербі мали яблуко, пронизане трьома мечами.)
— А як ти думаєш, — спитав я хлопця, — ким краще бути — орлом чи чоловіком?
— У нас невільно стріляти в орлів, їм тут гарно живеться, хоч не кожен орел — се Гербурт, але ніхто не знає, як їх розрізнити.
І помчав стрімголов у браму. Забув спитати, як звати його. Кмітливий хлопчина. І відважний. Я хотів колись, щоб мій син таким був: прудким, язикатим, щирим.
Незадовго була вечеря. Не всім сподобалось, що вельможне панство вечеряло в покоях, а не з усіма. Певно, з дороги хотіли відпочити, але дехто вважав се знаком погорди щодо людей менш знатних, бо ніхто наразі не дорівнював їм становиськом. Того вечора менше пили, більше шептались між собою, як то воно тепер буде. А я думав, як бути мені. Ховатимусь — подумають, що у заволоки-приблуди, якого пригрів ясновельможний, нечисте сумління. Не ховатимусь — вихватнем назовуть. Чужий я для них. Не тим, що православний, їх тут більше, ніж я думав спершу. А тим, що чужому ясновельможний ласки вділив, а своїм — ні. За стіл посадив свій, бесідував зі мною. За своїм горем я не розумів того — хіба можна завидіти чужому горю. Але після смерті Яна Щасного, царство йому небесне, почало мені в очах хутко розвиднятись: тепер усе може змінитись, від завтра.
Потай роззирнувся я довкола себе. Маршалка не було, певно, розпоряджався при панській вечері. Зате побачив секретаря Стаха, ще більш понурого, ніж завжди. Як він тепер переживе, бідака, що вже не є поважною персоною в домі. У сі дні міг собі дозволити покрикувати та погримувати на кожного, наказував собі подати то те, то се, а тепер, бач, урвалося. Однак зловтіхи я не відчув.
Для себе я взяв з життя одну важливу річ: бути завше одним і тим самим, брати лиш те, що Бог дає, а таким, як я, Він дає фортуну просту, як кусень хліба. Не варто лакомитись, бо лакітки — то фортуна від лукавого, і вона страшно зрадлива. Мене неприємно вразило, як секретар націдив у чималий жбан меду з бочки в темному кутку й, сховавши під полою, вийшов. Пити самому — погана звичка. Може, робив він се й раніше, не знаю. Як би там не було, але на ранок нам усім варто мати тверезу голову. Бо певно нам усім вчинять допит через наглу смерть ясновельможного.
Коли я минав кабінет, то побачив, що замість наших гайдуків стоять на варті чужі і з ними бесідує секретар. Тут відчинилися двері, і з них вийшло двоє слуг з порожніми тацями, а за ними пан маршалок. Неважко було здогадатись, що в кабінеті йде родинна рада і зараз там балакають про дещо не для маршалкових вух. Але не тому маршалок був засмучений, бо добре розуміється на панській етикеті і знає своє місце. Очевидно, сталося те, про що він недавно говорив мені й чого боявся — Боневичі продадуть. Я чув, що ясновельможна не любила се місце, вважала його нижчим свого княжого столу. Тепер позбудеться Боневич через великі борги пана Гербурта.