Магічний ніж
Шрифт:
Обидва, здригнувшись, подивилися в тому напрямку. Голос був дитячим, але вони нікого не побачили. Віл тихенько сказав Лірі:
— Скільки днів, кажеш, ти тут перебуваєш?
— Три чи чотири, я збилася з рахунку. Я нікого не бачила, та тут нікого й нема. Я дивилася майже всюди.
Але дехто тут був. Однією із вулиць, що вели до гавані, на набережну вийшли двоє дітей: дівчинка приблизно одного з Лірою віку та дещо молодший хлопчик. Вони несли із собою кошики, і в обох було
Пантелеймон перетворився з щигля на мишу та по Ліриній руці заліз їй у нагрудну кишеню. Віл подумав, що, напевно, він злякався, побачивши, що ці нові діти схожі на нього — навколо них не було видно деймонів.
Діти підійшли та сіли біля сусіднього столика.
— Ви із Сигаза? — спитала дівчинка. Віл заперечно похитав головою.
— Може, із Сант-Елії?
— Ні, — відповіла Ліра. — Ми з іншого місця. Нова дівчинка кивнула — відповідь була розумною.
— Що тут сталося? — поцікавився Віл. — Де дорослі?
Очі дівчинки звузилися.
— Хіба примари не приходили до вашого міста? — спитала вона.
— Ні, — сказав Віл. — Ми просто опинилися тут. Ми нічого не знаємо про примар. Як називається це місто?
— Сигаз, — недовірливо промовила дівчинка. — Ситагаз, якщо правильно.
— Ситагаз, — повторила Ліра. — Сигаз. Чому ж дорослим довелося піти геть?
— Через примар, — з ледь відчутною зневагою відповіла руда дівчинка. — Як вас звати?
— Мене — Ліра, його — Віл. А вас?
— Я Анжеліка, а мій брат — Паоло.
— Звідки ви?
— З он тих нагорбів. Був великий туман і шторм, всі налякалися, й ми кинулися подалі від берега. А коли туман розвіявся, дорослі крізь телескопи побачили, що місто рясніє примарами, і тому вирішили не повертатися. Але ми, діти, не боїмося примар. Незабаром спустяться інші — ми прийшли першими.
— Ми та Туліо, — з гордістю додав Паоло.
— А хто такий Туліо?
Анжеліка сердито зиркнула на брата: Паоло не повинен був згадувати це ім'я, але таємницю вже було розкрито.
— Наш старший брат, — повідомила вона. — Він не прийшов із нами. Він ховається, доки не зможе… Просто ховається.
— Він хотів узяти… — почав Паоло, але Анжеліка різко смикнула його, і він відразу закрив рота, стиснувши напружені губи.
— А що ви казали про місто? — спитав Віл. — Воно повне примар?
— Так, і Сигаз, і Сант-Елія — усі міста. Примари з'являються всюди, де мешкають люди. А ви звідки?
— Яз Вінчестера, — сказав Віл.
— Ніколи не чула про нього. Там немає примар?
— Ні. Я й тут жодної не бачу.
— Звичайно, не бачиш! — вигукнула дівчинка. — Ти ж ще не виріс. Ми бачимо примар, лише коли виростаємо.
— А я не боюся примар, — проголосив Паоло, випнувши брудне підборіддя. — Вони вбивають лиходіїв.
— А що, дорослі взагалі не збираються повертатися? — запитала Ліра.
— Декілька днів — ні, — відповіла Анжеліка. — Вони повернуться, коли примари підуть геть. Нам подобається, коли вони приходять, бо тоді можна гуляти містом і робити, що заманеться.
— А що, на думку дорослих, їм зроблять примари? — поцікавився Віл.
— Коли примара хапає дорослого, це страшно бачити. Вони виїдають з нього частину життя. Я не бажаю виростати, це точно. Коли дорослі бачать, що це сталося, вони лякаються, плачуть, потім прикидаються, що нічого не відбувається — але це не так. І ніхто до них не наближається, вони залишаються наодинці з примарою.
Потім вони бліднуть і стають нерухомими. Вони ще живі, але їх ніби хто виїв зсередини. Коли дивишся їм в очі, бачиш задню частину черепа — і більш нічого.
Дівчинка повернулася до брата та рукавом сорочки витерла йому носа.
— Ми з Паоло збираємося знайти морозиво, — повідомила вона. — Не бажаєте піти з нами?
— Ні, — відповів Віл, — у нас є інші справи.
— Тоді до побачення, — попрощалася Анжеліка, а Паоло додав:
— Убивайте примар!
— Бувайте, — сказала Ліра.
Щойно Анжеліка та її маленький брат зникли з їхніх очей, з кишені Ліри виліз Пантелеймон, його мишача мордочка була стурбованою, а маленькі очі блищали.
Він сказав Вілові:
— Вони не знають про вікно, котре ти знайшов.
Це було вперше, коли Віл почув, як деймон розмовляє, і це здивувало його ледь чи не більше, ніж усе те, що він бачив до того. Ліру розсмішив приголомшений вигляд хлопця.
— Він… але він розмовляє… Чи всі деймони вміють розмовляти? — спитав Віл.
— Звичайно! — ствердила Ліра. — Невже ти думав, що він просто моя тваринка?
Хлопець протер очі, потім заплющив і розплющив їх та похитав головою.
— Я думаю, ти маєш рацію, — сказав він, звертаючись до Пантелеймона. — Ні, вони не знають про нього.
— Отже, нам слід бути обережними, проходячи крізь нього, — зауважив деймон.
Розмова з мишею недовго здавалася Вілові чимось дивовижним. Врешті-решт, це було не набагато дивовижнішим, ніж розмовляти по телефону: насправді він гово— рив із Лірою. Але миша була окремою істотою — в її зовнішності було щось від Ліри, однак і дещо своє. Все це було надто складно збагнути, особливо зважаючи на те, як багато дивних речей відбувалося разом. Віл спробував зосередитися.