Магічний ніж
Шрифт:
— Так.
— Але ж ви знаєте про нашого Бога? Бога Церкви, єдиного, кого ми називаємо Господом?
— Так, знаю.
— Отож лорду Ізраелю, скажімо так, ніколи на подобалися церковні догми. Я кілька разів бачив, що коли він чує про таїнства, спокуту, спасіння тощо, його обличчя спотворює гримаса відрази. Пані, для нас кинути виклик Церкві — це смерть, але лорд Ізраель плекає у своєму серці бунт стільки, скільки я йому служу. Я знаю лише це.
— Бунт проти Церкви?
— Почасти. Колись він волів вирішити це питання за допомогою сили, але потім змінив думку.
— А чому? Бо Церква надто міцна?
— Ні, — відповів старий слуга, — це не зупинило б мого
— Тоді… чим же він займається?
— Я вважаю, він веде більшу війну. Гадаю, він замислив повстання проти найвищої влади. Він шукає місце, де мешкає сам Господь, і збирається знищити його. Така моя думка. Коли я кажу це, пані, моє серце здригається; я не насмілююся навіть подумати про це. Але знайти інше схоже на правду пояснення тому, що він робить, я не можу.
Серафіна декілька секунд сиділа мовчки, обмірковуючи те, що сказав Торольд.
До того, як вона спромоглася щось відповісти, він продовжив:
— Звичайно, будь-хто, збираючись учинити таку величезну справу, має бути готовий до того, що він стане мішенню гніву Церкви. Це зрозуміла річ. То було би найбільше богохульство, ось що я вам скажу. Вони зібрали б Консисторський суд і присудили б йому смерть швидше, ніж ви встигли б змигнути оком. Я ніколи не казав цього раніше й ніколи не казатиму в майбутньому; я б побоявся сказати це й вам, якби ви не були відьмою і влада Церкви поширювалася б на вас. Але я вбачаю сенс у такому своєму припущенні — й лише в ньому: він збирається відшукати Господа та вбити його.
— Чи це можливо? — спитала Серафіна.
— Життя лорда Ізраеля рясніє речами, котрі всі вважають неможливими. Я гадаю, що немає нічого такого, чого він не міг би зробити. Але якщо подивитися на все це неупереджено — так, Серафіно Пеккала, він геть божевільний. Якщо цього не можуть зробити ангели, як насмілюється людина навіть думати про таке?
— Ангели? А що таке ангели?
— Щиро духовні істоти, як це стверджує Церква. Вона вчить, що ще до створення світу деякі з них повстали, і їх скинули з неба до пекла. Вони зазнали невдачі, ось що я хочу сказати. Вони не змогли здійснити свій задум — хай навіть у них були ангельські можливості. Лорд Ізраель — це лише людина з людськими можливостями, не більше, але його честолюбство є безмежним. Він насмілюється робити те, про що інші люди не наважуються навіть подумати. І подивіться, що він уже зробив: він розірвав небо, відкрив шлях до іншого світу. Хто ще міг це зробити? Хто ще здатен навіть подумати про це? Отже, Серафіно Пеккала, одна частина мене вважає його божевільним, хворим на голову, але інша частина каже мені, що він лорд Ізраель, а не просто людина. Можливо… Якщо така річ узагалі можлива, її вчинить лише він і ніхто інший.
— А що робитимете ви, Торольде?
— Я залишуся тут і чекатиму. Я охоронятиму його будинок доти, доки він не повернеться та не накаже мені щось інше, або доки я не вмру. А тепер я хотів би поставити те саме питання вам, пані.
— Я збираюся зробити все можливе, щоб захистити дитину, — відповіла Серафіна. — Можливо, колись мені доведеться ще раз пройти цим шляхом, Торольде. Я рада, що ви все ще будете тут.
— Я не зрушу з місця, — сказав старий слуга. Відьма відмовилася від його пропозиції поїсти чогось і попрощалася.
За хвилину вона наблизилася до свого гусака-деймона. Вони набрали висоти та розвернулися над туманними горами, весь цей час гусак мовчав. Серафіна надто була збентежена, і не було потреби пояснювати чому — кожне пасмо моху, кожна вкрита льодом калюжка, кожна комаха її рідної землі глибоко хвилювала її та кликала назад. Вона відчувала страх за все це, але також страх за себе — либонь, їй також доведеться змінитися. Вона переймається людськими справами, людськими проблемами: бог лорда Ізраеля — це не її бог. Чи вона перетворюється на людину? Чи втрачає свій відьмацький хист?
Якщо так, то те саме відбувається і з іншими.
— Додому, Каїсо, — сказала вона. — Маємо поговорити зі своїми сестрами. — Події надто великі, аби ми змогли осягти їх поодинці.
І вони крізь нестійкі клуби туману швидко полетіли до озера Енара — додому.
Вони знайшли решту свого клану в укритих лісом печерах на березі озера, там також був Лі Скоресбі. Ціною неймовірних зусиль аеронавтові пощастило утримати кулю в повітрі після подій у небі над Свольбардом, і відьми скерували його на свої рідні землі, де він розпочав лагодити гондолу та балон.
— Пані, я радий вас бачити, — привітав він Серафіну Пеккала. — Є якісь новини про дівчинку?
— Немає, пане Скоресбі. Чи візьмете ви участь у нашій сьогоднішній нараді, щоб допомогти нам вирішити, що робити далі?
Техасець здивовано заблимав очима — досі у відьмацькій нараді не брала участі жодна людина.
— Це буде велика честь для мене, — відповів він. — Можливо, я зможу висловити двійко власних припущень.
Протягом усього того дня відьми все прибували, здалеку схожі на пластівці чорного снігу, принесеного бурею. Вони наповнювали небо тріпотінням свого шовкового одягу та свистом повітря у голках соснових гілок. Люди, що полювали у вологих лісах чи рибалили, сидячи на великих крижинах, чули крізь туман шепіт неба, і якби небо було чистим, вони побачили б масовий переліт відьом, котрих ніби ніс кудись загадковий приплив.
Коли настав вечір, сосни навколо озера освітилися сотнями багать, найбільше багаття палало біля входу до головної печери. Поївши, відьми зібралися довкола нього. Серафіна Пеккала сиділа в центрі, її волосся вінчала корона — вінок із маленьких червоних квітів. Ліворуч від неї сидів Лі Скоресбі, а праворуч — гостя, королева латвійських відьом на ім'я Рута Скаді.
На подив Серафіни, гостя прибула лише годину тому. Доти Серафіна вважала найвроддивішою з бачених нею жінок пані Кольтер, але Рута Скаді перевершила її — її красі додавала особливого шарму атмосфера загадки, якоїсь потойбічності, що її всі відчували у присутності латвійки. Вона була жвавою й енергійною, її великі чорні очі так і сяяли. Казали, що її коханцем був сам лорд Ізраель. Вона носила важкі золоті серги, на її чорному хвилястому волоссі сиділа корона, оздоблена іклами сніжних тигрів. Деймон Серафіни Каїса дізналася від деймона Рути Скаді, що та вбила цих тигрів, аби покарати татарське плем'я, що поклонялося їй, — татари не віддали їй належної шани, коли вона відвідувала території племені. Без своїх богів-тигрів плем'я відчуло страх та смуток і почало благати її, щоб вона дозволила їм натомість поклонятися їй, але це прохання було з презирством відкинуте: «Що мені дасть ваше поклоніння? — спитала Рута Скаді. — Он тиграм воно нічого не дало». Ось такою була вона: прекрасною, гордою та безжальною.