Магічний ніж

Пулман Филип

— Подивися он у тій шухляді.

Вона почала ритися в кухонному начинні, а Віл тим часом розбив у чашку шість яєць і збив їх виделкою.

— Ось ця, — сказав він, — з червоною ручкою. Дай її сюди.

Він проткнув жерстяну банку та показав, як слід її відкривати.

— А тепер зніми ту маленьку каструлю з гачка та насип боби туди, — звелів він дівчинці.

Вона понюхала боби, при цьому на її обличчі знову з'явився вираз задоволення й підозри. Висипавши вміст банки в каструлю, вона облизнула палець і почала спостерігати,

як Віл солить і посипає перцем яйця та відрізає під пачки скибу масла, щоб кинути її в чавунну сковороду. Він пішов у бар по сірники, а повернувшись, побачив, що вона занурює свій брудний палець у чашку зі збитими яйцями та жадібно його облизує. Її деймон, знову прийнявши вигляд кішки, також опустив лапу в яйця, але коли Віл наблизився, він швидко відійшов.

— Воно ще не готове, — сказав Віл і забрав чашку. — Коли ти востаннє щось їла?

— У свого батька, на Свольбарді, — відповіла Ліра. — Це було багато днів тому, я навіть не знаю скільки. Я знайшла там хліб і щось ще та з'їла все це.

Віл запалив газ, розтопив масло, вилив яйця та, хитаючи сковороду, розподілив суміш по ній. Ліра жадібно спостерігала, як він підгортає омлет, що смажився, на середину сковорідки, щоб дати сирим яйцям можливість торкнутися гарячого металу. Вона також розглядала всього його — його обличчя, працюючі руки, голі плечі та ноги.

Коли омлет був готовий, Віл склав його навпіл і розрізав лопаткою.

— Знайди дві тарілки, — сказав він, і Ліра слухняно це зробила.

Здається, коли вона вбачала в наказах сенс, то, не опираючись, виконувала їх, тож Віл наказав їй піти очистити якийсь стіл перед кафе. Він приніс їжу та виделки й ножі, котрі взяв у ящику, і вони разом сіли за стіл, відчуваючи певну ніяковість.

Дівчинка з'їла свою порцію менш ніж за хвилину і, нетерпляче розгойдуючись назад і вперед на стільці та смикаючи за пластмасові стрічки на сидінні, чекала, доки він доїсть свій омлет. Її деймон знову змінив вигляд, ставши цього разу щиглем, і тепер здзьобував невидимі крихти на столі.

Віл їв повільно. Він віддав Лірі більшу частину бобів, але все одно впорався зі своєю порцією набагато пізніше від неї. Гавань перед ними, вогні вздовж порожнього бульвару, зірки в темному небі над їхніми головами — все це було занурено в мовчання, нібито крім них у цьому світі не було жодної живої істоти.

І весь цей час він невпинно розглядав дівчинку. Вона була маленькою та худорлявою, але жилавою, і билася вона, як тигр; його кулаки посадили синець на її щоку, але вона не звертала на це ніякої уваги. Вираз її обличчя являв собою суміш життєрадісності маленької дитини — особливо коли вона вперше скуштувала колу — та глибокої сумної обачності. Її очі були блідо-блакитними, а волосся, якби його помити, було б світло-русявим: вона була дуже брудною, і тхнуло від неї так, немов вона багато днів не милася.

— Гей, Ліро — так тебе звати? — звернувся до неї Віл.

— Так.

— Ліра… Красномовна?

— Так.

— Де знаходиться твій світ? Як ти сюди потрапила? Дівчинка знизала плечима.

— Я йшла, — розпочала вона. — Був густий туман, і я не знала, куди йду. Але я знала, що вийшла зі свого світу — хоч і не змогла роздивитися цей, доки туман не розвіявся. Так я й опинилася тут.

— А що ти казала про пил?

— А, Пил! Я мушу дізнатися про нього, але цей світ, здається, порожній. Тут нема в кого спитати. Я тут вже… не знаю, три чи, може, чотири дні, і досі нікого не бачила.

— Але навіщо ти бажаєш дізнатися про пил?

— Це особливий пил, — коротко кинула вона. — Авжеж, я маю на увазі не звичайний пил.

Деймон ще раз змінився. Він робив це за мить, як оком мигнути, і цього разу з щигля перетворився на пацюка — великого, чорного, як смола, пацюка з червоними очима. Віл насторожено глянув на нього, і дівчинка помітила це.

— У тебе таки є деймон, — сказала вона. — Усередині. Віл не знав, що й відповісти на це.

— Є, — казала вона далі. — Інакше ти не був би людиною. Ти був би… напівмертвим. Колись ми бачили хлопця, у якого зник деймон — дуже неприємна картина. Навіть якщо ти цього не знаєш, у тебе все одно є деймон. Коли ми тебе побачили, то перелякалися — начебто ти якийсь привид. Але потім ми зрозуміли, що ти зовсім не такий.

— Ми?

— Я та Пантелеймон. Ми — бо деймона не можна відокремити від людини. Він — це ти, це частина тебе самого, ви є частинками одне одного. Хіба у твоєму світі немає нікого, схожого на нас? І всі люди там схожі на тебе, тобто їхні деймони десь сховані?

Віл глянув на парочку, що сиділа навпроти нього — худорляву дівчинку із блідими очима та чорного пацюка-деймона, котрий тепер умостився в неї на руках, — і несподівано гостро відчув свою самотність.

— Я втомився. Піду спати, — сказав він. — Ти збираєшся залишатися в цьому місті?

— Не знаю. Треба більше дізнатися про те, що я шукаю. У цьому світі мають бути якісь учені, мусить бути хтось, хто про нього знає.

— Можливо, вони є в іншому світі? Я потрапив сюди з місця під назвою Оксфорд, і там дуже багато вчених — може, саме вони тобі потрібні.

— Оксфорд? — вигукнула Ліра. — Так я ж звідти й прийшла!

— Отже, у твоєму світі є Оксфорд? Ти ніколи не була в моєму світі.

— Не була, — впевнено відповіла вона. — Це неоднакові світи, але в моєму також є Оксфорд. Ми обоє розмовляємо англійською, чи не так? Очевидно, що деякі інші речі також мають існувати й там, і там. Як ти потрапив сюди? Чи це був якийсь місток, чи щось інше?

— Просто якесь вікно в повітрі.

— Покажи мені, —попросила чи, радше, наказала Ліра. Віл похитав головою.

— Потім, — сказав він. — Я хочу спати. Хай там як, уже давно ніч.

— Тоді покажеш мені цей прохід уранці!

— Гаразд, покажу. Але в мене є свої справи. Доведеться тобі шукати твоїх учених самотужки.

— Це буде легко, — запевнила Ліра. — Я знаю про вчених усе.

Віл склав тарілки та підвівся.

— Я готував їжу, — сказав він, — тому ти миєш посуд. Дівчинка здивовано глянула на нього.

— Мию посуд? — вигукнула вона. — Тут мільйони чистих тарілок! Байдуже, я не служниця й мити їх не збираюся.