Магічний ніж
Шрифт:
Хлопець краєм ока побачив, як на їхній провулок повертає молочар — фари його електрокара тьмяно світилися в зоряному світлі, що вже наповнило небо. Віл перескочив паркан, який відгороджував їхню ділянку від сусідської, й опинився в палісаднику. Він пробіг повз будинок, скочив на сусідський мур, перетнув трав'яний лужок, ще раз перестрибнув паркан, увірвався у сплетіння кущів і дерев навколо автотраси і там зупинився — заповз у великий кущ та зачаївся, тремтячи й намагаючись втамувати подих. Виходити на дорогу було надто рано — слід почекати, доки година пік не заповнить автошляхи потоками автомобілів.
Віл ніяк не міг забути хруск, із яким голова чоловіка вдарилася об стіл, той жахливий кут, під котрим
Проте слід було викинути все це з голови — у нього й так є над чим замислитися. Його мати: чи безпечне те місце, де він її залишив? Пані Купер мовчатиме, схоже, навіть якщо хлопець не з'явиться, коли обіцяв. А Віл не може прийти туди, бо відтепер він — убивця.
А ще залишалася Моксі — хто її годуватиме? Чи хвилюватиметься вона без обох своїх хазяїв? Чи не спробує відшукати їх?
Щохвилини ставало дедалі світліше. Принаймні, світла було досить, аби подивитися на речі в торбі: материн гаманець, останній лист від адвоката, автомобільна карта Південної Англії, декілька плиток шоколаду, зубна на-ста, запасні шкарпетки та білизна. А також зелений шкіряний бювар.
Усе було на місці. Усе йшло за планом — за винятком того, що він убив людину.
Ніл уперше усвідомив, що його мати відрізняється від піших людей і що він мусить доглядати її, коли йому було сім років. Вони прийшли до супермаркету і грали її цікаву гру: класти товари на візок можна було лише тоді, коли на них ніхто не дивився. Віл мав озирнутися та прошепотіти: «Давай!», і тоді мати хапала з полиці банку чи пакет і мовчки клала їх на візок. Щойно речі потрапляли туди, вони були в безпеці — їх ніхто вже не міг побачити.
Це була гарна гра, і тривала вона довго, адже був ранок суботи й у магазині було повно людей, але вдвох вони впоралися непогано. Вони Довіряли одне одному. Віл дуже любив свою маму й часто казав це їй — і те саме робила вона.
Отже, коли вони підійшли до каси, Віла охопили збудження й радість — вони майже виграли. І коли його мати не змогла знайти гаманець, це також було частиною гри, хай вона і сказала, що його, мабуть, украли пороги — але Віл вже відчував голод і втому, а його матуся вже не здавалася щасливою. Навпаки, в неї був дуже переляканий вигляд, і їм довелося витратити ще чимало часу, аби розкласти товари назад на полички — але цього разу вони мусили бути ще обачнішими, адже пороги відстежували їхні дії за допомогою номерів її кредитних карток, про котрі вони дізналися, вкравши гаманець…
Тим часом Віл сам відчував дедалі більший страх. Він зрозумів, як хитро вчинила його мати, зробивши, аби не налякати його, реальну небезпеку грою, і тепер, коли він знав правду, він мав удавати, що анітрохи не наляканий, і в такий спосіб заспокоювати її.
Отже, хлопчик вдав, що гра все ще триває, і матері не доводилося хвилюватися через його переляк. Вони пішли додому, нічого не купивши, але ж їм пощастило відірватися від ворогів. До речі, материн гаманець лежав на столі у вітальні. У понеділок вони пішли до банку й закрили її рахунок, після чого відкрили інший в іншому банку — задля надійності. Відтак небезпека минулася.
Проте впродовж наступних місяців Віл поступово почав усвідомлювати, що ті материні вороги існували не навколо них, а в неї в голові. Від цього вони не стали менш реальними, менш жахливими й небезпечними: це лише означало, що він мусить захищати її ще ретельніше. І з тієї миті в супермаркеті, коли хлопець зрозумів, що він, аби не хвилювати матір, мусить прикидатися, частина його свідомості завжди залишалася насторожі. Він так її любив, що без зайвих роздумів умер би, захищаючи її.
Що ж до батька Віла, він зник задовго до того, як хлопчик зміг його запам'ятати. Син дуже цікавився своїм батьком, і в ранньому дитинстві дошкуляв матері запитаннями, на більшість із яких вона не могла відповісти:
— Чи був він багатим?
— Куди він поїхав?
— Чому він поїхав?
— Чи він живий?
— А він повернеться?
— Яким він був?
Мати спромоглася відповісти лише на останнє питання. Джон Пері був вродливим чоловіком, хоробрим і розумним офіцером королівських військово-морських сил Великої Британії, який вийшов у відставку, щоб стати дослідником та очолювати експедиції у віддалені куточки світу. Віл дуже схвилювався, коли почув це. Хіба може бути батько, кращий від дослідника! Відтоді він мав у своїх іграх невидимого товариша: вони разом із батьком пробиралися джунглями, прикривали. очі долонями, стоячи на палубі своєї шхуни та вдивляючись у бурхливе море, тримали смолоскип, намагаючись прочитати зашифровані послання, вирізані на стіні печери, що кишіла кажанами. Вони були ближчі, ніж просто друзі — безліч разів рятували один одному життя, тисячі ночей до світанку розмовляли та сміялися, сидячи біля багаття…
Але, дорослішаючи, Віл дедалі більше замислювався. Чому в них не було жодної фотографії батька — скажімо, на ній він сидів би на арктичних санях серед людей З бородами, припорошеними інеєм, або в далеких джунглях розглядав би переплетені ліанами руїни? Хіба не збереглося нічого з усіх тих скарбів і дивин, що їх він напевно привозив додому? І про нього не написано ані рядка в жодній книжці?
Його мати цього не знала. Але одного разу вона сказала те, що Віл добре запам'ятав.
Вона промовила:
— Колись ти станеш на шлях, яким пройшов твій батько. Ти також будеш великою людиною, ти успадкуєш його мантію…
І хай Віл не знав, що це означає, він збагнув сенс сказаного і відчув, що його сповнюють гордість та рішучість. Усі його ігри мають стати дійсністю. Його батько живий, хоча й загубився десь у нетрях, і він, Віл, врятує його та візьме в нього мантію… І заради такої великої мети варто прожити хоч яке складне життя.
Отже, він нікому не розповідав про труднощі, які постійно спіткали його матір. Іноді вона була дуже спокійною, а її думки — прозорими, і в такі години Віл учився в неї ходити по крамницях, куховарити та прибирати в домі, так що коли її розум охоплювали страх і сум'яття, він міг усе це робити. Він також навчився не привертати зайвої уваги вчителів, однокласників і сусідів, і це виходило в нього навіть тоді, коли мати перебувала у стані такого страху й божевілля, що не могла й розмовляти. Понад усе Віл боявся, що влада дізнається про її стан та забере її кудись, а його віддасть якимсь чужинцям. Будь-які труднощі були в порівнянні з таким розвитком подій дрібницею, адже наставали часи, коли темрява йшла геть із розуму його матері й вона знов була щасливою, сміялася зі своїх страхів та дякувала йому за те, що він так вправно про неї дбає. У такий час вона була сповнена любові та радості, і він і думати не хотів про іншого товариша, бажаючи лише, щоб вони так і жили разом довіку. Але потім з'явилися ті люди.
Вони не були ні поліцейськими, ні соціальними працівниками, ні злочинцями — принаймні, так здавалося Вілові. Вони не сказали йому, що їм треба, і не звернули уваги на його спробу не підпустити їх до матері — розмовляли вони лише з нею. А світ у її розумі тоді був вельми нестійким.
Але він підслуховував за дверима — і, почувши, що вони розпитують її про батька, відчув, як його серце шалено застукотіло.
Ті люди бажали дізнатися, куди подівся Джон Пері, чи надходили від нього коли-небудь звістки, коли мати востаннє про нього чула і чи звертався він до якихось іноземних посольств. Він почув, що мати дедалі більше хвилюється, і нарешті увірвався до кімнати та сказав, щоб вони забиралися геть.