Магічний ніж
Шрифт:
— Машини. Це місце знаходиться поруч з оксфордською дорогою, і там завжди жвавий рух. Нахилися та подивись на дорогу збоку. Насправді зараз не варто проходити крізь вікно, бо навколо забагато людей. Але якби ми пролізли туди вночі, було б важко знайти те, що нам потрібно. Принаймні, пройшовши крізь вікно, ми можемо прикинутися, що просто гуляємо. Підеш першою. Просто пірни в нього та швидко відійди на декілька кроків.
За спиною в Ліри був невеличкий синій рюкзак — вона наділа його після того,
— Ой, — різко видихнула вона. — Так це твій світ? Це не схоже на той Оксфорд, у якому я була. Ти впевнений, що це саме Оксфорд?
— Звичайно, я впевнений. Пройшовши крізь вікно, ти побачиш відразу перед собою дорогу. Іди ліворуч, і трохи далі ти побачиш іншу дорогу. Там поверни праворуч — дорога приведе тебе до центру міста. Добре запам'ятай, де знаходиться вікно, гаразд? Це твій єдиний шлях назад.
— Гаразд, — відповіла Ліра. — Запам'ятаю.
Стиснувши рюкзак двома руками, вона пірнула крізь вікно в повітрі та зникла. Віл нахилився, щоб подивитися, де вона.
Ліра стояла на оксфордській траві з осою-Пантелеймоном на плечі. Судячи з усього, її появи ніхто не помітив. За декілька метрів від неї пролітали легковики й вантажівки, але ж на такому великому перехресті жоден водій не мав часу на те, щоб дивитися вбік, на незвичайний клаптик повітря — навіть якби його було видно. Крім того, потік транспорту закривав вікно від того, хто міг дивитися на це місце з іншого боку дороги.
Пролунав скрегіт гальм, потім крик і глухий удар. Віл кинувся на землю, аби побачити, що сталося.
Ліра нерухомо лежала на траві. Якийсь легковик загальмував так різко, що мікроавтобус, який їхав слідом, ударив його ззаду та проштовхнув уперед.
Віл миттю кинувся крізь вікно — до Ліри. Ніхто його не побачив: усі очі були прикуті до легковика, його м'ятого бампера, водія мікроавтобуса, що вилазив із кабіни, та дівчинки.
— Я нічого не могла вдіяти — вона кинулася через дорогу, — розгублено казала водій легковика, жінка середнього віку. — Ви їхали надто близько, — звернулася вона до водія мікроавтобуса.
— Не в тому річ, — відповів той. — Як там дівчинка? Він спитав це у Віла, котрий стояв на колінах біля Ліри.
Хлопець підвів голову й озирнувся, відчувши гострий докір сумління — це він винен у тому, що сталося. На Траві лежала Ліра, трусячи головою та швидко-швидко блимаючи очима. Він побачив, як заціпенілий Пантелеймон у вигляді оси повзає по стеблинці трави поруч із нею.
— Як ти? — спитав він у дівчинки. — Поворуши руками й ногами.
— Дурепа! — крикнула жінка з легковика. — Вона кинулася перед машиною, навіть не озирнувшись по сторонах. Що мені було робити?
— Ти жива, люба? — поцікавився водій фургона.
— Так, — пробурмотіла Ліра.
— Руки-ноги цілі?
— Поворуши ними, — повторив Віл.
Ліра послухалася. Судячи з усього, вона нічого не зламала.
— Усе гаразд, — проголосив Віл. — Я подбаю про неї. Вона в порядку.
— Ти її знаєш? — спитав водій вантажівки.
— Вона моя сестра, — відповів хлопець. — Усе гаразд. Ми живемо он там, я відведу її додому.
Наразі Ліра сиділа на траві, а позаяк було очевидно, що вона не дуже постраждала, увага жінки повернулася до її машини. Потік транспорту струменів повз два нерухомі автомобілі, і водії, проїжджаючи мимо, зацікавлено дивилися на маленьку сцену — як це завжди буває. Віл допоміг Лірі підвестися — що швидше вони зникнуть з цього місця, то краще. Жінка та водій мікроавтобуса усвідомили, що цю суперечку мають розв'язати їхні страхові компанії, і тепер обмінювалися адресами. Жінка побачила, що кульгаюча Ліра та Віл, який її підтримував, ідуть геть.
— Почекайте! — гукнула вона. — Будете свідками. Мені потрібні ваші імена та адреса.
— Мене звуть Марк Ремсон, — відповів Віл, повертаючись до жінки, — а сестру — Ліза. Ми живемо в завулку Буен, в будинку 26.
— А який поштовий індекс?
— Я не пам'ятаю, — сказав хлопець. — Вибачте, пані, ми підемо додому.
— Стрибайте в кабіну, — запропонував водій фургона, — я підкину вас.
— Ні, не треба, все гаразд, чесно.
Ліра кульгала дедалі менше. Вони з Вілом швидко пройшли вздовж шереги грабів і повернули на першому ж розі.
Пройшовши ще кілька десятків метрів, вони присіли на низенький паркан, що огороджував садочок.
— Болить щось? — запитав Віл.
— Та штука вдарила мене по нозі, а коли я впала, то вдарилася головою.
Але, судячи з усього, її більше цікавило те, що знаходилося в рюкзачку. Вона сунула туди руку, витягла невеличкий, але важкий оксамитовий пакунок і розгорнула його. Вілові очі розширилися: він побачив алетіометр. Численні маленькі символи, намальовані на циферблаті на зразок цифр на годиннику, позолочені ручки, чудернацька стрілка, багато прикрашений корпус… Побачивши все це, він аж затамував подих.
— Що це? — спитав він.
— Це мій правдомір — алетіометр. Він каже мені правду. Читає знаки. Сподіваюся, він не розбився.
Але з приладом було все гаразд: стрілка рівномірно хиталася навіть у тремтячих руках дівчинки. Ліра поклала його на землю:
— Я ніколи не бачила стільки машин. Я й не знала, що попи можуть пересуватися так швидко.
— То у вашому Оксфорді немає автомобілів?
— Їх набагато менше, і вони не схожі на ці. Я не звикла до такого, але тепер усе нормально.