Магічний ніж

Пулман Филип

Однак Руті Скаді нічого було соромитися, і вона зустріла їхню увагу сміливим поглядом.

— Отже, ви ангели, — промовила вона, — або Сторожі, або ж «бен елім». Дозвольте поцікавитися, куди ви прямуєте?

— Ми летимо на заклик, — була відповідь.

Рута не зрозуміла, хто з них заговорив — це міг бути будь-хто з них чи всі вони разом.

— Чий заклик? — спитала вона.

— Людини.

— Лорда Ізраеля?

— Можливо.

— А чому ви летите туди?

— Бо бажаємо цього, — відповіли їй.

— Тоді супроводьте мене туди, де він знаходиться, — наказала відьма.

Руті Скаді було чотириста шістнадцять років, і в неї була вся

гідність та знання дорослої королеви відьом. Вона була набагато мудрішою від будь-кого з людей з їхнім коротким терміном життя, але вона й гадки не мала, якою дитиною вона здається поруч із цими старезними істотами. Не уявляла вона й того, як їхня свідомість, мов тоненькі щупальця, простягається у найвіддаленіші куточки всесвіту; вона сприймала їх як людей лише тому, що її очі на це очікували. Якби вона могла сприйняти їхню справжню форму, вони здалися б їй радше структурою, ніж організмом — величезною структурою з розуму та чуттів.

Але вони й не чекали нічого іншого — вона була та кою молоденькою!

Вони відразу вдарили по повітрю крилами й понесли ся вперед, і Рута Скаді кинулася слідом за ними, мов хвиля, осідлавши те зворушення, що його спричинили в небі змахи їхніх крил.

Вони полетіли крізь ніч. Небокрай поступово повертався над ними, і нарешті зірки зблідли та зникли у світлі зорі, що розгоралася над горизонтом. Показався крап сонця, і світ вибухнув блиском. Тепер вони летіли голубим небом, простромлюючи свіже та вологе ясне повітря.

У світлі дня ангелів було видно гірше, хоча вони однаково б здалися будь-кому дуже й дуже незвичайними істотами. Те світло, завдяки котрому Рута Скаді їх бачила, не було світлом сонця, що наразі сходило над горизонтом джерело цього світіння знаходилося десь в іншому місці.

Вони без утоми летіли далі й далі, і відьмі залишалося тільки триматися за ними. Вона відчувала бурхливу радість — авжеж, ці безсмертні сутності виконують її накази! Раділа її плоть і кров, раділа груба кора сосни, притиснута до її шкіри, радість вирувала в її серці та органах чуття, захватом був просякнутий навіть голод, яки її вона відчувала — не кажучи про її солодкоголосого деймона-птаха, землю під нею та кожну земну тварину й рос лину. Вона відчувала радість від того, що її тіло складається з тієї самої матерії, що й тіла усіх дітей землі, і що коли вона помре, її плоть годуватиме інші життя так, як вони годують її. І, звичайно, вона раділа з того, що знову побачить лорда Ізраеля.

Минув день, і настала ніч, а ангели далі летіли вперед. Якоїсь миті якість повітря раптом змінилася — воно не стало ні кращим, ні гіршим, воно просто було іншим, і Рута Скаді зрозуміла, що вони перейшли з одного світу до іншого. Як це могло статися, вона не розуміла.

— Ангели! — вигукнула вона, відчувши зміну. — Як ви залишили світ, у якому я вас зустріла? Де знаходиться межа?

— У повітрі існують невидимі місця, — надійшла відповідь, — котрі являють собою ворота до інших світів. Ми їх бачимо, а ви — ні.

Рута Скаді не бачила невидимі ворота, але в цьому й не було потреби: відьми орієнтуються у просторі краще від птахів. Почувши відповідь ангелів, вона зосередила увагу на трьох зубцюватих скелях під собою та достеменно запам'ятала, які вони на вигляд. Відтепер у разі потреби вона могла відшукати це місце — що б там не казали ангели.

Вони полетіли далі, і через деякий час вона почула ангельський голос:

— Лорд Ізраель нині в цьому світі, він будує тут фортецю…

Наразі вони летіли повільніше, мов орли, кружляючи над землею. Рута Скаді подивилася, куди вказує один з ангелів. Край неба вже починав сіріти, хоча зірки сяяли на тлі чорного оксамиту глибокого неба так само яскраво, як раніше. На самісінькому краю світу, там, де щомиті розгорялося світло, височіли верхівки величезного гірського хребта — ламані шпилі чорних скель, міцні нерівні плити та зубцюваті гребені, схожі на безладно нагромаджені залишки всесвітньої катастрофи. Але на найвищому піку, котрий в ту мить, коли Рута Скаді на нього подивилася, забарвився першими променями ранкового сонця та засяяв у них, мов діамант, знаходилася споруда правильної форми: величезна фортеця, зубці якої — заввишки з дерево — складалися із суцільних плит базальту. Було очевидно, що осягнути розмір споруди можна лише з висоти орлиного польоту.

Під цією колосальною фортецею в пітьмі світанку горіли вогнища та диміли печі, і Рута Скаді навіть із відстані в багато миль чула удари молотів і скрегіт великих млинів, котрі щось перемелювали. Вона також бачила, що звідусюди до фортеці наближуються ангели — і не лише ангели, а й якісь машини: летючі кораблі зі сталевими крилами, що линули небом, мов альбатроси, скляні хатинки під мигтючими бабчиними крилами, дирижаблі, що дзижчали, наче джмелі. Й усе це прямувало до фортеці, що її лорд Ізраель будував у горах на самісінькому краю світу.

— А лорд Ізраель тут? — спитала вона.

— Так, він тут, — відповіли ангели.

— Тоді летімо на зустріч із ним. А ви будете моєю почесною вартою.

Ангели слухняно розправили крила й полетіли до забарвленої сонцем у золото фортеці, і услід за ними, охоплена нетерпінням, летіла відьма.

7

«Роллс-Ройс»

Ліра прокинулася досить рано. Ранок був тихим і теплим, і здавалося, наче в місті, крім цього теплого літа, ніколи не було іншої погоди. Дівчинка вислизнула з ліжка, спустилася на перший поверх і, почувши з боку моря дитячі голоси, вийшла подивитися, що там відбувається.

Три хлопці й дівчинка перетинали залиту сонцем гавань на двох катамаранах — очевидно, вони змагалися, хто перший дістанеться до причалу. Побачивши Ліру, вони на мить уповільнили хід, але потім перегони знову захопили їх. Переможці врізалися у кам'яні сходинки і такою силою, що один із них упав у воду. Хлопець спробував залізти на друге судно й також перевернув його, і вони всі разом почали плескатися у воді — так, ніби страх попередньої ночі ніколи не охоплював їх. Ліра вирішила, що вони молодші від більшості тих дітей, котрі стояли біля башти, і приєдналася до них у воді. Пантелеймон у вигляді сріблястої рибки кружляв навколо неї. Їй завжди було легко спілкуватися з іншими дітьми, і невдовзі всі четверо зібралися довкола неї, сидячи в калюжах на теплому камені. На гарячому сонці їхні сорочки висихали буквально на очах. Бідолашний Пантелеймон змушений був набути вигляду жаби та зачаїтися у прохолодній вогкій кишені.

— А що ви збираєтеся робити з тією кішкою?

— А чи насправді вона відводить невдачу?

— Звідки ви?

— А твій друг боїться примар?

— Віл нічого не боїться, — відповіла Ліра. — Утім, я теж. А чому ви боїтесь кішок?

— Ти нічого не знаєш про кішок? — недовірливо промовив найстарший із дітей. — У кішок усередині живе диявол, отак. Слід убивати кожну кішку, котру зустрічаєш, інакше вона вкусить тебе та запустить в тебе диявола. А куди ти поділа того великого плямистого кота?