Магічний ніж
Шрифт:
— Що було справді цікавим, — сказав Сем Канзіно, — так це його деймон. Це був орел, чорний орел із білою головою та білими грудьми. Я ніколи не бачив такого виду, тому навіть не знаю, як його називати.
— Це був яструб, — утрутився бармен, який прислухався до бесіди. — Ви говорите про Станіслава Грумана? Його деймон був яструбом.
— А що з ним сталося? — спитав Лі Скоресбі.
— О, він утрутився у Скролінгську війну, що спалахнула на Землі Беринга. Останнє, що я про нього чув, так це те, що його застрелили, — сказав мисливець на тюленів. — Він мертвий.
—
— Ні, ви обидва помиляєтесь, — промовив бармен. — Я знаю це напевно, бо чув від ескімоса, котрий був одним із його людей. Здається, вони поставили табір десь на Сахаліні, а потім стався обвал. Грумана засипало тисячею тонн каміння. Той ескімос, або інуїт, як вони себе називають, сам бачив, як це сталося.
— Чого я не розумію, — сказав Лі Скоресбі, передаючи пляшку по колу, — то це його дій. Може, він шукав нафту? Або був військовим? Чи займався якимись науковими пошуками? Семе, ти щось говорив про вимірювапня — що то було?
— Вони вимірювали зоряне світло, а також Північне сяйво. Він був небайдужим до Північного сяйва. Утім, на мою думку, найбільше його цікавили руїни та різноманітні старовинні речі.
— Я знаю, хто міг би розповісти вам більше, — сказав мисливець. — Високо в горах є обсерваторія, що належить Московітській Імперській Академії. Тамтешні працівники знають про Грумана більше, ніж я. Я знаю, цо він неодноразово там бував.
— До речі, навіщо це тобі, Лі? — спитав Сем Канзіно.
— Він заборгував мені гроші, — відповів Скоресбі.
Пояснення було таким переконливим, що відразу задовольнило цікавість усіх. Розмова перейшла на тему, що була небайдужа всім: катастрофічні зміни, які відбувалися зовсім поруч, але зрозумілішими від цього не ставали.
— Рибалки кажуть, — промовив мисливець на тюленів, — що нині можна проплисти прямо до нового світу.
— Так що, цей новий світ існує? — спитав Лі.
— Як тільки цей клятий туман розвіється, ми відразу його побачимо, — впевнено повідомив мисливець. — Коли це почалося, я плив у своєму каяку та якраз дивився на північ. Я ніколи не забуду те, що побачив тоді. Земля замість того, щоб загинатися та зникати за горизонтом, стала геть прямою. Наскільки сягав мій погляд, там були земля та берег, гори, гавані, зелені дерева та кукурудзяні поля, і все це здіймалося до неба. Кажу вам, друзі, побачити це було вартим навіть п'ятдесяти років тяжкої праці. Я б поплив уперед тим спокійним морем і навіть не озирнувся б назад, але потім з'явився туман.
— Я ніколи ще не бачив такого туману, — пробурчав Сем Канзіно. — Згадайте — він тримається вже місяць, а може, й більше. Ось що я тобі скажу, Лі: якщо ти хотів отримати гроші від Станіслава Грумана, тобі не поталанило — його немає серед живих.
— Я згадав його татарське ім'я! — вигукнув мисливець. — Вони назвали його так, коли свердлили йому череп. Воно звучить якось на кшталт Джопарі.
— Джопарі? Ніколи не чув такого імені, — сказав Лі. — Може, воно японське? Що ж, коли я хочу отримати свої гроші, мені, мабуть, доведеться відшукати його спадкоємців і правонаступників. Чи, може, борг погасить Берлінська академія? Треба відвідати ту обсерваторію, може, в них є адреса, на яку можна звертатися.
Обсерваторія була розташована досить далеко на півночі, й Лі найняв собачий запряг та погонича. Знайти людину, яка наважилася б на подорож у тумані, виявилося нелегко, але Лі вмів переконувати — а може, переконливими були його гроші. Врешті-решт старий татарин родом із берегів Обі після тривалої торгівлі погодився відвезти його.
Погонич не покладався на компас, бо наразі це було безнадійно. Він орієнтувався за іншими ознаками, і в цьому йому допомагав його деймон-полярна лисиця, котрий сидів спереду саней та постійно принюхувався до чогось.
Коли вони зупинилися, щоб зварити каву, старий погонич сказав:
— Це вже траплялося раніше.
— Ти маєш на увазі діру в небі? Вона вже з'являлася?
— Багато тисяч колін тому. Мій народ зберіг пам'ять про це. Це сталося дуже давно, тисячі поколінь тому.
— І що ти чув про це?
— Відкрилося небо, і духи почали пересуватися між цим світом й іншим. Уся земля заворушилася. Лід розтанув, потім знову замерз. А потім духи зачинили діру, запечатали її. Проте відьми кажуть, що там, за Північним сяйвом, небо вельми тонке.
— А що буде далі, Умагу?
— Те, що раніше. Усе стане на своє місце, але спочатку буде велике лихо, велика війна. Війна духів.
Погонич більше нічого не сказав, і невдовзі вони вирушили далі, повільно просуваючись пагорбами та западинами повз сірі скелі, майже непомітні у мертвотно-блідому тумані. Нарешті старий сказав:
— Обсерваторія он там. Ти підеш пішки. Шлях надто нерівний, аби можна було проїхати туди. Якщо ти збираєшся повернутися, я почекаю.
— Так, зробивши свої справи, я відразу поїду додому, Умагу. Розведи багаття, друже, та трохи відпочинь. Я повернуся за три, щонайбільше чотири години.
Лі Скоресбі з Гестером у кишені пішов до обсерваторії й за півгодини важкого шляху крізь нагромадження скель раптом побачив над собою купку будівель — ніби якась велетенська рука тільки-но поставила їх туди. Але причиною цього ефекту було те, що туман зненацька розсіявся, аби за хвилину згуститися знов. Лі побачив великий купол головної обсерваторії, трохи далі — ще одну, меншу обсерваторію, а між ними — групу адміністративних і житлових будинків. Вогнів не було, адже, щоб не заважати телескопам, вікна постійно були затемнені.
П'ять хвилин потому Лі вже розмовляв із групою астрономів, котрим не терпілося дізнатися, які новини він приніс. Серед них було також декілька натуралістів, не менш, ніж астрономи, засмучених туманом. Він розповів їм про все, що чув, а коли обговорення скінчилося, спитав про Станіслава Грумана. До астрономів уже декілька тижнів ніхто не навідувався, й вони були раді побалакати.
— Груман? Так, мені є що сказати вам про нього, — заявив директор обсерваторії. — Попри своє ім'я, він англієць. Я пам'ятаю…