Магічний ніж
Шрифт:
Ліра заблимала очима й зітхнула, ніби прокидаючись.
— Твоя мати хворіє, — тихо сказала вона. — Але їй нічого не загрожує — за нею доглядає та пані. Ти взяв якісь листи та втік. Ще там був чоловік, я гадаю, він був злодієм, і ти вбив його. Ти шукаєш свого батька, і…
— Добре, припини! — різко кинув Віл. — Досить. Ти не маєш права так заглядати в моє життя — це як підглядати за кимось.
— Я знаю, коли зупинитися, — відповіла Ліра. — Річ у тому, що алетіометр — немов жива людина, ну майже. Я чомусь знаю, коли він може розсердитися й коли він не бажає, щоб я щось дізналася. Можна сказати, що я його відчуваю.
— Ти могла спитати мене, а не цю штуку. А вона сказала, живий мій батько чи ні?
— Не сказала, бо я не питала.
Віл опустився на бордюр поруч із Лірою та стомлено охопив голову руками.
— Що ж, — нарешті сказав він, — я гадаю, нам доведеться довіряти одне одному.
— Я й так тобі довіряю.
Хлопець похмуро кивнув. Він відчував величезну втому, а в цьому світі не було щонайменшої можливості поспати. Зазвичай Ліра не виявляла особливої чутливості, проте щось у його вигляді наштовхнуло її на думку, що він боїться, але приборкує свій страх — тобто робив те, що, на думку Йорика Бернісона, мусять робити всі й що вона сама робила у рибальській хатині біля замерзлого озера.
— І ще, Віл, — додала дівчинка, — я не зраджу тебе, хай там що станеться. Я обіцяю.
— Гаразд.
— Я колись зрадила одну людину, і це було найгірше з того, що я зробила. Взагалі я вважала, що рятую цій люди ні життя, але натомість відвела її до найнебезпечнішого місця. Я була огидна сама собі за це, за свою дурість. Отже, я щосили намагатимуся не виявляти необачності й не забувати про те, що я пообіцяла.
Віл нічого не відповів, лише потер очі та поморгав ними, ніби відганяючи сон.
— Ми не зможемо пройти крізь вікно ще декілька годин, — сказав він. — Принаймні має стемніти — не варто наражатися на ризик, бо хтось може нас побачити. Отже, мусимо ще декілька годин почекати десь.
— Я хочу їсти, — поскаржилася Ліра. Раптом хлопець вигукнув:
— Я знаю, що робити! Ми підемо в кіно.
— Куди?
— Я тобі покажу. Ми також можемо взяти туди їжу.
Неподалік від центру міста, в десятьох хвилинах пішки під майданчика вони знайшли кінотеатр. Віл купив два квитки, хотдоги, попкорн і колу, вони з їжею в руках увійшли до залу й сіли. На екрані саме з'явилися титри.
Ліра була у захваті. Вона вже бачила проекції фото-грам, але в її світі не було нічого навіть віддалено схожого на кіно. Вона миттю проковтнула хотдог і попкорн, одним духом випила колу та поринула у фільм, розкривши рота та час від часу сміючись з радості. На щастя, у залі було повно дітей, і на її поведінку ніхто не звертав уваги. Віл одразу заплющив очі та провалився в сон.
Почувши стукіт сидінь, він прокинувся й заблимав очима на світло. Люди вже виходили. На його годиннику було чверть на дев'яту. Йому довелося докласти чималих зусиль, щоб умовити Ліру вийти на вулицю.
— Це найкраще з того, що я бачила за своє життя, — промовила вона. — Навіть не знаю, чому цього не винайшли в моєму світі. Деякі речі в нас кращі від того, що має те ви, але це — краще від будь-чого.
Віл навіть не пам'ятав, про що був фільм. Було все ще видно, й вулиці були заповнені машинами.
— Хочеш подивитися ще одне кіно?
— Звичайно!
Вони відшукали ще один кінотеатр — він був за декілька сотень метрів від першого, за рогом — і повторили все знову. Ліра підібгала ноги та охопила коліна руками, і Віл знову поринув у порожнечу. Коли вони вийшли на вулицю, була вже майже одинадцята година, і можна було скористатися вікном.
Ліра знову зголодніла, і вони придбали в пересувному ларку гамбургери та, йдучи поруч, мовчки їли їх і можливість цього також була для Ліри новинкою.
— Коли ми їмо, то завжди сідаємо. Я ніколи не бачила, щоб люди їли щось на ходу. Ваш світ багато чим відрізняється від мого — приміром, тим, що тут є машини. Мені вони не подобаються. Утім, мені дуже до душі кіно та гамбургери. А та вчена, доктор Мелоун, навчить машину користуватися словами — я впевнена в цьому. Завтра я знову піду до неї та подивлюся, як це в неї виходить. Я напевно знаю, що можу допомогти їй — вона зробить так, щоб ті вчені дали їй потрібні гроші. Ти знаєш, як це зробив мій батько, лорд Ізраель? Він удався до одного фокусу…
Поки вони йшли по Банбері-ровд, Ліра розповіла йому про ту ніч, коли вона сховалася в гардеробі та спостерігала, як лорд Ізраель показав ученим із Джордана відрізану голову Станіслава Грумана в термосі. А оскільки Віл був гарним слухачем, вона на цьому не зупинилася, а розповіла йому все — від миті, як вона втекла від пані Кольтер, до тієї жахливої хвилини, коли зрозуміла, що привела Роджера на зустріч із його смертю у крижаних скелях Свольбарда. Віл нічого не казав, але слухав її уважно, й Ліра відчувала, що він співчуває їй. Її розповідь про подорож на повітряній кулі, про ведмедів в обладунках і відьом, про мстиву руку Церкви була схожа на той фантастичний сон про місто біля моря, порожнє, мовчазне й безпечне: все це не могло бути правдою, але існувало.
Нарешті вони дійшли до кільцевої дороги в оточенні грабів. Рух транспорту майже припинився — за хвилину проїжджало не більше однієї машини. А ось і вікно! Віл відчув, що мимоволі посміхається: все буде гаразд.
— Дивись, щоб не було машин, — сказав він. — Я пішов.
За мить він уже був на траві під пальмами, а за декілька секунд з'явилася й Ліра.
Обидва вони почувалися так, ніби повернулися додому. Неосяжна тепла ніч, запах квітів і моря та тиша огорнули їх, як спокійна вода.
Ліра потягнулася та позіхнула, а Віл відчув, наче в нього камінь спав із серця. Він мав його в собі весь день, однак навіть не помічав, що він ледь не розчавлював його. Тепер він відчув себе легким, вільним і спокійним.
Але раптом Ліра різко схопила його за руку, й тієї самої миті він почув, що змусило її це зробити.
На маленьких вуличках за кафе щось верещало.
Віл відразу кинувся в напрямку цього звуку. Повертаючи на тінисту алею, він побачив, що Ліра не відстає від нього. Пробігши під деревами, вони вискочили на майдан перед кам'яною вежею, котру бачили вранці.