Максим Рильський
Шрифт:
Надсилаємо Вам власноручні записи із справи, зроблені Максимом Тадейовичем під час допиту, які можуть становити історичний інтерес. Інших матеріалів, документів М. Т. Рильського у справі немає.
Разом з тим ми виявили і передаємо Вам оригінали відгуків Максима Тадейовича про Вороного М. М., Филиповича П. П., Лебідя А. Д., Колесника П. І., а також ксерокопію відгуку про Зерова М. К., оригінал якого у вересні 1989 р. передано інституту літератури імені Т. Г. Шевченка АН УРСР (№ 2242).
Додаток: за текстом на 46 сторінках.
Голова комітету М. М. Голушко».
Звичайно,
Рильський Б.Мандрівка в молодість батька. – К.: Молодь, 1995
Справа № 272 [27]
Автобіографія
Максим Рильський: написано у в’язниці. Рік 1931-й
Народився я в м. Києві, дитячі роки проминули в с. Романівці кол[ишнього] Сквирського пов[іту] на Київщині, тепер Білоцерківської округи. Батько – Тадей Розеславович Рильський, дрібний поміщик, відомий свого часу як етнограф і один з перших українських економістів, поглядами – лівий народник, якому не раз і не два загрожувало заслання (по доносах від поміщиків сусідніх, що з ними він майже ні з ким не підтримував жодних зносин) і т. д. Помер він, як мені було 7 років. Мати – селянка того ж села Романівки; шлюб батьків з нею був серед околишніх «панів» «притчею во языцех».
27
З архіву КДБ. Матеріали справи зберігаються у фондах Музею М. Рильського.
У нашім домі, в нашій сім’ї завжди панував революційний дух, не раз переховувались революціонери, і це впливало й на мене, малого… Пам’ятаю, як 10-літнім хлопчиком я з іншим своїм товаришем – сином бідаря селянина (товариші моїх дитячих літ були виключно з селян) – пройшли дуже гордо мимо «волостного правленія», співаючи «Марсельєзу» чи «Дубинушку». Сім’я наша була завжди під таємним доглядом поліції, і в 1917 р., коли публікувалися списки співробітників «охранки», було там надруковане й прізвище селянина Хведора Чуприни (умер), що стежив за сім’єю Рильських та за сім’єю лікаря Юркевича, батькового ще приятеля. Вчився я в Києві, у гімназії «О[бщест]ва Содействия Среднему Образованию». Ще до гімназії почав писати вірші, а в одній із старших кляс гімназії почав друкуватись у журналах і видав книжечку «На білих островах» (1911). В гімназії не було відповідного революційного середовища, тим, мабуть, і пояснюється, що більшість моїх тогочасних віршів аполітичні, чиста лірика з оспівуванням квіток, зірок, соловейка і т. ін. 1915—17 р. я в університеті на медичнім факультеті (чому й не був покликаний на військову службу). Пишучи й далі літерат[урні] твори та інколи й друкуючи їх, я провадив проте досить легковажне життя, цікавився більше полюванням, гулянками тощо, ніж чим іншим. Однак це не шкодило мені досить серйозно студіювати літературу, при чому, не будучи сильний в латині і зовсім не знаючи грецької, я проте дуже цікавився античними літературами. Читав статті й переклади. Був я в університеті занесений до нелегальної «укр[аїнської] громади», але як натура більше схильна до споглядання (созерцания) та «внутрішнього життя» був усього, здається, на одних тільки зборах. Націоналістичні ухили ні тоді, ні раніше, ні пізніше не вабили мене, і, хоч вихований на українській (поруч з російською) літературою, я проте залюбки вивчав і декламував і Пушкіна, і Міцкевича, і Брюсова, і т. ін. Імперіалістична війна, що захопила своєю «патріотичною хвилею» широкі кола тодішнього російського та й українського громадянства («война до победного конца»), була мені безмежно, органічно і свідомо огидна. Звичайно, і не в перемозі німецького імперіалізму бачив я порятунок. Я був переконаний, що революція неминуча, і – хоч сам на вдачу людина неактивна – прагнув її. Тодішня укр[аїнська] газета «Рада» своєю буржуазністю і підлещуванням до царського уряду, а також своїми консервативними поглядами на мистецтво була мені ворожа, і я не друкувався в ній, а вміщав свої речі в інших тодішніх журналах.
У 1917 році я був деякий час помічником секретаря Сквирської продовольчої управи, в деякий – жив удома на селі. Забув іще сказати, що на початку 1917 р. перевівся був до тоді організованого Укр[аїнського] університету (на історико-філологічний відділ), прослухав кілька лекцій та й виїхав. (Університет той, оскільки пам’ятаю, тоді ж і закрито). 1917 рік прожив на селі, писав, друкував дещо. З людьми, що повипливали тоді на різні «командні висоти» (1917 – Центр[альна] рада, далі Національний союз тощо), я якось не мав нічого спільного, усе цікавлячися здебільшого (чи майже виключно) естетичними та історико-літературними справами. Від зустрічей з тодішніми «діячами» – петлюрівцями, гетьманцями тощо – у мене зосталось перш за все вражіння якоїсь несерйозности, оперетковости, а від тої «практики», що випливала з їхньої «теорії» і виявилася в страшних погромах – у мене й досі залишився жах. Був якийсь час на службі у Сквирі, в садовому відділі, бачив там «геройські» вчинки денікінців і, між іншим, пішовши з доручення одного з тамтешніх євреїв глянути, що роблять вони в його помешканні, сам мало не наклав життям.
З 1919 року почав я учителювати (1919—20 навчальний рік). Перше місце служби – с. Вчорайше коло ст. Бровки Південно]-З[ахідної] з[алізниці]. Викладав я там у т[ак] зв[аній] тоді Вищій Початковій Школі українську, а деякий час і німецьку (хоч погано її знаю) мову. Там, між іншим, звернулась до мене місцева єврейська людність, щоб я склав їй заяву до селянської громади, аби та громада захистила її на випадок якогось бандитського наскоку. Оскільки пам’ятаю, результатом тієї заяви було те, що громада ухвалила резолюцію, де говорилося, що вона живе з єврейською людністю у повній злагоді, мирі і т. ін. Писав я ту заяву, незважаючи на застереження декого з селян, що це, мовляв, небезпечно.
Конец ознакомительного фрагмента.