Максим Рильський
Шрифт:
Нарешті, готуючи у музеї епістолярну спадщину Максима Тадейовича до видання його творів у 20 томах, ми помітили, що його листування у 1931 році уривається десь у середині березня і відновлюється на початку вересня. Показовим у цьому відношенні є його лист (очевидно, один із перших після звільнення) від 5 вересня до російського поета і перекладача Ігоря Стефановича Поступальського, у якому він зокрема писав: «Я эти дни «большей частию» ничего не делаю, гуляю и созерцаю. Киев хорош как всегда, мне же он кажется великолепнее, чем когда бы то ни было. О литературных работах и планах своих не буду сейчас распространяться: и того, и другого много, а какая-то временная усталость, я уверен, пройдет…»
Таким чином, можна вважати, що в ув’язненні Максим Тадейович перебував із середини березня до початку вересня 1931 року.
Про арешт батька, скрутне становище, у якому опинилася сім’я, про свої поневіряння по різних канцеляріях і установах, аби добитися правди і справедливості, не раз розповідала мені і мама. За плином літ точно сказати, що саме я чув від неї, а що від батька, важко. Спомин про цю сумну й невеселу
Заарештували батька в будинку на вулиці Бульйонській, 14 (нині Боженка, будинок кілька років тому знесено), який належав маминій тітці Агафії Йосипівні Квашніній і в якому тоді проживав Максим Тадейович з родиною. Прийшли по батька, проводили обшук пізно увечері, а можливо, й уночі – в усякому разі батьки вже полягали спати. Під час обшуку мама ще якийсь час лежала в ліжку. Скориставшись цим, вона непомітно зняла зі стіни батькову мисливську рушницю, що висіла на килимку, і спритно сховала її під ковдру. Що було у цій чисто жіночій наївності? Прагнення приховати єдину у домі зброю, яка, на думку мами, могла стати небезпечним «речовим доказом»? Чи, може, їй просто стало шкода мисливської рушниці, з якою батько багато років ходив на полювання, і вона у такий спосіб хотіла її врятувати? Не знаю. Коли за якийсь час працівники ДПУ підійшли до ліжка й запропонували «громадянці» встати, щоб обшукати й ліжко, мама з удаваним подивом промовила: «Ось рушниця якось сюди потрапила». Чи допомогли ці мамині хитрощі, але рушницю не забрали. Після обшуку батька пішки під конвоєм повели з Бульйонської через місто до Лук’янівської тюрми.
Помістили батька до загальної камери, де вже перебувало сім в’язнів. То були люди розумових професій, проти яких були висунуті звинувачення політичного характеру. Єжовський, а згодом і беріївський драконівський тюремний режим був ще попереду, а тоді, якщо можна так висловитися, для політичних в’язнів існували ще досить «демократичні» умови утримання. Приймалися передачі, дозволялося листування, досить регулярно надавалися побачення з рідними. Ось, наприклад, у камері, де сидів батько, в’язні навіть випускали стіннівку під промовистою назвою «Наша балагула». Арештанти писали до газети дописи, у яких кепкували один з одного, у гумористичних тонах змальовували тюремний побут тощо. Батько писав до газети й вірші, підписуючи їх словом «Піїта». Після смерті Максима Тадейовича його співкамерник Михайло Дмитрович Токаревський надіслав у 1964 році зі Львова автографи двох таких віршів, які зберігав усі ці роки, разом з коротким спогадом про спільне перебування у Лук’янівській тюрмі. Вірш «Минають дні одноманітні…» навіть потрапив до посмертної збірки Максима Тадейовича «Іскри вогню великого», що вийшла 1965 року. (Це взагалі дивно, оскільки у вірші є слово «бупр» – тобто будинок примусових робіт, як тоді офіційно називалася тюрма. Очевидно, пильні головлітівці просто цього не знали). Другий вірш не публікувався й досі. Тому й пропоную його читачам.
* * *
Лаштуючись в далекий шлях,Вони міняють чемодани…Далекосяглість в їх очахСіяє просто незрівнянна!Але відомо: чемодан —То нерозгадана проблема…Лиш для ухильників-міщанЦе проста і звичайна тема.Замок, найперше, річ така,Яку потрібно розжувати…Та й як же, справді, без замкаДесь у Сибіру мандрувати?Із бору вискочить ведмідь,Розкриє чемодана хижо, —І що ж? Тоді голодний їдь,Він забере усеньку їжу!Штани, що агроном носивІ чистив щіточкою зрання,Підуть на втіху ведмедівІ ведмедиць гидке знущання.А шкіра! Це ж не просто річ!Не фунт, як той казав, ізюму!Тут, може, треба цілу нічГірку й глибоку думать думу!Що, як потрапиш в Туркестан,У ті краї, від спеки п’яні!Адже не кожний чемоданГодитись може в Туркестані!Там повно звичаїв чудних,Там клімат інший, інші люди,І чемоданів отаких,Мабуть, лякаються верблюди.А як потрапиш (все бува)І знов на вулицю Гершуні, —Промовлять подиву словаУдвох твої нащадки юні:«Це, тату, що за дивина?Фе, фе, яка ж вона погана!»Дружина навіть не пізнаТвойого, брате, чемодана!Ну, як же дати цьому ладІ в цій проблемі «розібратись»?Як? – Розмінятися назад,Щоб завтра знову помінятись!У тюремній камері в’язні проводили диспути, виступали із лекціями, влаштовували літературні вечори. Одного разу провели вечір, присвячений Т. Г. Шевченку. Батько на ньому виступив із доповіддю (дивно так звучить: доповідь у тюремній камері!), співкамерники читали напам’ять вірші Кобзаря. Потім вирішили поспівати пісень на слова Шевченка. Та втрутився наглядач, який через вічко у дверях постійно стежив за поведінкою арештантів, і наказав негайно припинити спів. Але учасники вечора не вгамовувались. Наглядач ще кілька разів повторював свою вимогу, поки хтось із в’язнів не звернувся до нього приблизно з такими словами: «Ви ж українець, ми сьогодні згадуємо нашого найбільшого поета, то чого ж ви…» Наглядач трохи подумав, а потім промовив: «Добре, співайте, хлопці, тільки не дуже голосно… І я послухаю…»
Допити батька, як і побачення із мамою, відбувалися у приміщенні ДПУ по вулиці Інститутській, де тепер міститься Жовтневий палац. Сюди батька, як і інших підслідних, привозили з Лук’янівської тюрми машиною. На першому побаченні з мамою, яке відбулося десь через місяць після арешту, батько чи не першим запитанням поставив таке: «Що з Грушевським?» Мама здивовано відповіла: «Нічого, живий і здоровий, десь недавно бачила його статтю…»
Коли батько повернувся до Лук’янівки, то ледве не з криком увірвався до камери: «Хлопці! Грушевський на свободі!» Виявляється, співкамерникам на. допитах було заявлено про арешт Грушевського, про його свідчення щодо розгалуженої мережі націоналістичних організацій, яка буцімто існувала в Україні, тощо. І от деякі з них після цього не витримали, підписали свідчення про свої «провини», зв’язки із «викритим» Грушевським та його організацією. Розумом, звичайно, важко збагнути таку поведінку людини. Але батько пояснював, що тривале перебування в тюрмі, одноманітні, від допиту до допиту повторювані запитання, безглузді звинувачення слідчого, усвідомлення власної безпорадності і цілковитої незахищеності – все це психологічно ламало не тільки слабодухих. Вривався терпець, людина була вже не в силах перебувати у невідомості щодо своєї подальшої долі і йшла на самообмову, аби тільки щось змінилось, хай і на гірше, хай буде табір з реальним строком, тільки б припинилось це животіння…
Наступного дня після повідомлення батька усі співкамерники, що встигли себе обмовити, написали листи, у яких відмовилися від попередніх «зізнань».
Побачення з батьком відбувалися у коридорі ДПУ. Під стіною за маленьким столиком сідала мама, розкладала принесене з дому. Потім приводили батька. І хоч коридором увесь час ходив наглядач, він, як правило, не заважав розмові, не втручався. Мама частувала батька кавою, домашніми пиріжками, бутербродами. Тільки згодом батько дізнався, як важко все це мамі діставалося. Виручав «Торгсин» (торговля с иностранцами) – так звалася у 30-ті роки система магазинів, де за срібну ложку чи якусь цінну річ можна було одержати жири, м’ясо, борошно. Цим і користувалася мама, але одержаних продуктів вистачало лише на передачі батькові та щоб підгодувати мене малого. Дорослі ж члени сім’ї, звичайно, бідували. Мамина тітка десь діставала кістки – «горлянки», як їх називали, і з них готували обід чи вечерю.
Я вже казав, що повернуся до старої фотографії та листа на її звороті. Яка ж дивовижна мама на цій фотографії. Худенька, виснажена, у старомодному капелюшку. А руки… Я не можу без болю дивитись на мамині руки на цій фотографії. Худі, з набряклими жилами, роботящі руки, на які доля поклала великий тягар клопотів про батька та його майбутнє, клопотів про дітей і сім’ю, рідні руки, які так ніжно і лагідно пригортають мене, маленького товстуна, що несвідомо ще дивиться на навколишній світ… Та найбільше вражають очі – у них усе: і біль, і невимовна мука, і мудрість, і ласкаве тепло. Написаний мамою лист до моєї бабусі вартий того, щоб його навести.