Максим Рильський

Панченко Володимир

Завдання поетове, як і скрізь у справах мистецтва, – протиставити його дійсності. І цілком поправно ця дійсність виглядає в перших рядках страховиськом – це пуща, із самими тільки звіриними стежками, потворно сплутаним гіллям, де гудуть сосни, мов ерінії виють (їх було троє, але вили вони, звичайно, класично – за десятьох вовків), шкребеться кігтями рись… Але цього характеру в змалюванні дійсности не додержано – далі фігурує «молоток старого дятла» – птиці, знаємо, і за молодости страшної тільки комахам. Та чи й чути його дзьобання, коли так страшенно гудуть сосни? Чи не сховався б цей мировитий птах, та й сама рись, коли б поблизу «ревнуло» щось подібне до еріній. У всякому разі, фарба з дятлом взята невірна. Це можна сказати й про «таємний змрок», що своєю лагідністю мимоволі асоціюється з «просвітом ніжно синім», а не

пущами та звіриними стежками, до яких цей «змрок», по-суті, належить. Ще блідішає образ, коли автор ставить до «людини» епітет «стомлена», зовсім забуваючи, що та людина мусіла б, відповідно до образу перших рядків, бути що найменше «злякана». Незрозумілі тут і ерінії – адже ж були це богині-местниці, що карали тільки злочинців – і згадка про них ставить під сумнів моральні якості людини, що від них шукає «просвіту». Фальшиво бринить і «затишний куток», знову примушуючи нас асоціювати «затишок» із самою пущею, а тим часом під цим суто-земним образом треба розуміти «в небі просвіт ніжно-синій»! І ще оті солодісінькі епітети – «любе око», «любо стрінуть», «милий спокій»!

Всі ці деталі не тільки даний образ розбивають, але й свідчать за основну хибу поетового хиста – неспроможність свою мрію до дійсности гостро протиставити, хоч поет раз-у-раз саме це ставить собі за завдання. І що як-раз у присвячених мистецтву поезіях всі ці огріхи найбільше трапляються, нам цілком зрозуміло, бо ж мистецтво абстрактніше за природу та жінку, і трактувати його, як чисту мрію, поетові, що дійсність заперечити не годен, – річ зовсім непідсильна. Мистецтво він неминуче мусить зводити до чогось реальнішого, ніж воно само з себе в «собідостатній» формі мусіло б бути, і тому не диво, що поет змальовує його тими самими способами, що й свою «далеку царівну». Мистецтво сяє «просвітом» над пущею – і

Зорею сіяє над смутком земліМарія…(Під осінніми зорями, 33).

Мистецтво поет порівнює з «оком», але й у «далекої царівни» він перед усім про очі співає —

Та скрізь душа співає переливнопро очі безтілесні та ясні…(Під осінніми зорями, 38).

В мистецтві поет відчуває «милий спокій» – і до жінки він того епітета ставить:

…вохко-гарячі уста в милім бажанні розкрий…(Синя далечінь, 57).

Важко, зрештою, сказати, чи до жінки, чи до мистецтва більше пристає такий вираз

…і ти між квітів найясніший квіт…(Під осінніми зорями, 80).

бо маємо:

…моя ти нене, мій ти квіте…(Синя далечінь, 5).

Але все це – a6 propos, як висловлюється (he5lasl C’est de la Motte…) дехто з харківських літераторів. Нам тільки цікаво, в які «пущі» самого поета заводить таке розуміння мистецтва:

Не показать, а заховать я хочув моїх словах душі моєї світ,моїх бажань чутливість півжіночуі рідних душ надзоряний привіт.Не сяєвом, а димом фіялковим,у присмерковій музиці зідхань,я пропливу незрозумілим уловомза дальню грань.І випливу із лісу життьового,де навіть Данте мудрий зблудив,і загляну за останню завісу,і заспіваю – та уже без слів.(Під осінніми зорями, 82).

Все це значить тільки одно: нема чого поетові казати. Мистецтво одна з форм вияву суб’єкта, обертається у нього в свою власну протилежність. І це буває тільки тоді, коли нічого виявляти. Тоді людина стає в горду позу – я, мовляв, з вами і говорити не хочу! Ми вже не здивуємось, дізнавшись, що й самого поета таке «надземне» становище не задовольняє:

Я натомився від екзотики,од хитро вигаданих слів..(Крізь бурю, 66).

І ми теж натомились. Але розгляньмо коротенько, до яких ще земель причалює мрійний човен поета в шуканнях «білого острова» серед ворожих стихій.

Шкода й мови, як втішно мрійникові, що дійсність його до кошмарів доводить —

Він (хтось. – В. П.) ходив – а я конав помалу,і рукою ворухнуть не міг,і мовчання крижане спадало,як холодний і колючий сніг —

як, кажемо, радісно йому марити про людей, що ту дійсність перемогли знали – достеменно як хлопцеві, читаючи казок, палко багнеться бути могутнім розбійником:

Під синім полум’ям святого небаріс Олександер…. . . . . . . . . . . . .Над Індом, де чудні цвітуть рубіни,він проїздив на гордому слоні, —і падали засліплені браміни…(Тринадцята весна, «Олександрія»).

Сюди ж належить і приваблива часова й просторінна далечінь («синя далечінь»), теж створиво наївної віри, що краще було, коли ми ще не жили, а тепер краще там, де нас немає. Зовсім окрему далечінь для поета становить Греція та й то його вабить у ній здебільшого передісторична доба – «безжурне» дитинство людськости, той неповоротний час, коли смертні ставали богами, коли в молодій уяві природа була населена безліччю духів; час, коли діяли «любі» поетовій уяві герої, коли князями були пастухи й воєводами мисливці. Звідци й рясні в поезіях М. Рильського імена богів та звитяжців-пророків – талмуд первісних увособлень добра і зла, тепер заялозені етикетки на порожньому посуді.

Ця «синя далечінь», як і собідостатнє мистецтво, теж становить відмінок основного «комплексу дикунства», породження здитиненої під тиском дійсности людини. «Синя далечінь» – це та сама безпритульна мрія поетова, що спантеличено блукає своїми плутаними шляхами…

На світі є співучий Ланґедок,цвіте шампанню Франція весела,де в сонці тане кожен городок,і в виноградах утопають села.. . . . . . . . . . . .Ти випив самогону з квартиі біля діжки, в бруді спиш,а там єсть голуби, мансарди,поети, сонце і Париж!(«Синя далечінь»).

І такий «комплекс» єсть у творчості М. Рильського – вино. Єсть спроба вином залити непоборну дизгармонію між мрією та дійсністю.

Минають дні, минає літо, —але нащо тужить за ним?Прозору шклянку вщерть налитовином червоним і хмільним!

Істина на дні шклянки? «Білий острів» на хвилях самогону? І починається зневіра, розпач, прострація і самознищення:

Хай сніг іде холодний та лапатий,од друзів і врагів завіє путь,нехай стежки закидає круг хати,хай дасть мені – хай дасть заснуть.(Під осінніми зорями, 95).