Так. Пам’ять зберегла навікКривії вулиці Пйотркова.Середь сліпців, середь калікНатхненне і видюще словоЧужою мовою.Читкіш —Згадався обрис Леонарда [23] ,(Не трубадура і не барда:Поет, чий вірш – свячений ніжВ хижацьку душу міщанина).Хвилина й ми удвох – одно,Бо наша спільна Батьківщина —Вершина, звідки люди – дно.Злились в ліричному дуеті,Скрипками душі залились, —Звучала в кожному поетіДзвінка від зір небесна вись.Вже пізно. Вколо – все мовчить.Лихтар підвів колючі вії.Під ним задумано стирчитьЛиш постать вбогої повії.І Леонард: – «А що якбиЗ-за рогу постать Іісуса?»(Тоді він «Шлях до Емаусу»Рождав в паланнях боротьби): —– «Назустріч, благодатно-просто,І власне, в наш жорстокий час…Чому ж би ні? І я – апостол,Чи
може
він покличе
– Вас…»Поета манія святаІ безгріховна – не жахала.Космічно-повно покохалаЙого божественна мета.І він ходив, вагітний духом,Весь в апокаліпсному вогні,Й загостреним болючим слухомЛовив ті кроки неземні.
23
Леонард Подхорски-Околов (Leonard Podhorski Okolow) (1891–1957), польський поет, автор «Шлях в Емаус» («Droga do Emaus»), 1923.
* * *
Так в рік, що був від крови ба5гров,Ми спільно відчували: осьЗявляється на фоні загравЗдолавший смертю смерть Христос.
7
Після распутінських синодів,Церковних гицелів, чека,В Росії слово «Бог» – не в модіІ, може, все це Вас зляка.Та, пригадавши даль віківІ уявивши шлях в майбутнє,Збагнете Ви, що «Бог Батьків»В крівавій пітьмі диких буднів —Вікно в блакить, в буття, в світи,Зір неба над скаженим виром,Побідний поклик висотиІ благодать – не бути звірем!
8
Христос не мрія й не мараЧи Нєстєрова чи Толстого,(Блюзнірство пензля і пера), —Христос – то чинна путь до Бога,То, перш за все, моральний трудІ в днях натхненна Богом праця:Випалювать щоденний трудІ виростать, а не скоряться.Щоб крізь умовний час земліВрости у неба вічність Божу.Це не безсилий плач землі,А понад злом, крилате: можу!Це не в’язничний рай землі,В кастратній рівності – отара, —Ні, це в блакить готичний спів,Це – творчість, мужність, слава й кара.Так. Кара. Бог не мертвий «мир»,А чинний «меча» на землю дав Він:Здолавши ніч, з хаосу тьмиЙде день в багрянородній славі.
Епілог
Старі знайомі: Фавст і Міфестофель.М. Рильський
На чорта нам здалася власть?Нам дайте хліба! Їсти!ТОМУ-ТО:А за повстанцями ідуть,Співають комуністи (?)П. Тичина
І
Доба загострення всіх правд,Руїна культів рукотворних.Вернувсь даремний аргонавтІ лише тьми руно прачорнеТоркнулося безсилих рук.Машина не спасла людиниВід смерти, самоти і мук.І під людині й надлюдиніЕдгарів крук в журбу й докорЯк завжди кряче «Nevermore» [24] .Четверту вже координатуЗнайшли. Про третю ж, як – немаІ дух двомірно розіп’ятий,Гнітить двомірная тюрма.Дрібним та сплощено-плескатим,не дано владикуватиЩо загнили в людськім кублі,Їм не дано владикувати,А – пасажирами земліПроживотіти в гнойних верствахІ снить, на шлунок молячись,Про «волю, рівність та братерство»Та «перековані мечі».Ганебний час. Такий контрастЛиш за одне сліпе століття.Хто Данту брат? І хто сестраТій Беатріче? ЛихоліттяВсе замулило й занесло,Добро здрібніло й зблідло зло —І зжух Наполеонів профіль.«Старі знайомі»? – Лиш мара.Наш вбогий біс – не МефістофельІ Фавст – давно на біржі гра;Збрехлілий парлямент – наш форум,Дух – грамофон і гума – честь,Доляр – lapis filosoforumЙ навколо нього – космос весь.Про Марґариту ж бракне слів:«Мікадо», «шімі» й «tout pour vivre».Доба ж спалила й пропекла,Від ріжних лаштунків звільнила.Здихають, здохнуть діти зла,Людці й недолюдки здрібнілі, —Гряде наш ренесанс в огні,За всі страждання, скрути, страти,І на пустельній цілиніЗагуркотить готичний кратер.Кінчається смертельний трансНа диких згарищах утопій,І з Риму, з Заходу, з ЕвропиЙде Християнський Ренесанс,Йде як судьба, як суд, як кара,Щоб знищить рештки і зродитьПалкий Везувій з Ніяґари,Свячене полум’я з води.Холопські культи, рабські схизми,Солодкий сморід гуманізму,Звалашена душа міщан, —Все палить Бога ярий дотик:Над світом сяє хрест меча,Й гуде хорал нестримних ґотик.
24
Едгар По – «Крук» (Є. Маланюк. – Упор.).
II
Пробачте довжелезні віршіІ, особливо, бідність рим.(Тепер писати стали гірше, —Поетів вже не вабить Рим).Пробачте деяку нервовість,Несконструйованість думок, —Пишу по роках сліз і крови,Що напророкував пророк:«Присплять лукаві і в огніЇї, окраденую, збудять», —Прогаяли великі дніСкалічені й маленькі люди,Заслинили в ганьбу і брудВелику віру – й на руїнахОтарою мандрує люд,Що мав зродити Україну.Нас люто, хижо обікрали —Бо аж по бурях, по вітрахМи зрозуміли, що програли,І доказ цьому – епіграф,Що взяв з останніх Ваших творів.Чи ж не трагічно, що поет,Який лікує душі хорі,Який майбутнє носить в зорі,Збагнув закон життя… zu sp"art?Чи ж не трагічно, що колиВітри історії гулиНад скитським степовим простором.Ми не гукали «диким хором»,Бо нас тоді так вабив Блок,Так гіпнотизували «ізми»…А серце нації гнилоВ жовтоблакитнім онанізмі.Не гнівайтесь, не назовітьЦе ядом пізнього докору, —Він не до Вас.І це не ВиТруїли ту сліпу і хоруПотвору припонтійських піль.Ви – лиш рефлекс відвічних хвиль,Ви – лиш інерція Еллади,Еллади скитської. Й не гріхБуло б для іншої пориСкладать канцони та баляди.Ви – син самої серцевиниСлабої нації, якійПонад майбутнє УкраїниДорожче теплий супокій,Їй барва крови серце крає,Їй грім – забава Ілії.І мудрість – «моя хата з краю» —Вся філософія її.Колюмб, да-Вінчі, Аліґ’єріЧи Дон-Кіхот – для неї міт, —Хахлацькі унтерофіцериЇї патос на сотні літ.Їй вороги – лиш «воріженьки»,Що «згинуть» – невідомо як,Її герої – віннічєнкиТа «карі очі» і гопак,Її метафізична суть —Палка й «слабенька» молодиця,Розслабленість, болото, мутьЙ ніколи – мідь, залізо, криця.Бо, крім Богданових змагань, —Глухі віки образ та ганьб!Вона жила без архітектаЙ була об’єкт – замісць суб’єкта.Як в нації вождя нема,Тоді вожді її – поети:Міцкевич, Пушкін не дармаТворили вічні міти й мети, —Давали форму почуттям,Ростили й пестили події,І стало вічністю життяЇх в формі Польщі і Росії.Шевченко лиш збудив хаос,Що нерушимо спав над степом, —Він не здійснив своїх погроз,Він Ґонта був, а не Мазепа.Але і він багато знавТого, що ми давно забули, —Й коли б при нім отся веснаЗагуркотіла ярим гулом,Не йшов би він до аксіомТак довго, жертвенно і трудно.Він не хитнувся б перед зломІ мужно стрів би день наш судний,І кров народу й родиниНа смерть штовхнула б за життя —Бо так і треба, Україно,Країно проклята моя!Бо так і треба, так і требаЗвірюці різати життяВ ім’я Христа, безсмертя й неба,В святої Вічности ім’я.
Колізія між дійсністю та мрією це те єдине, що зароджує в людині творчість і живить. Кожен за молоду більше чи менше поет, бо, річ природня, юний глибше цю неосяжну колізію відчуває, ніж прибитий вітрами життьових шляхів мандрівець. А діти, відомо, суспіль без винятків поети – отже визнаймо, що всі ми поетами родимося, і тільки обставини дальшого розвитку визначають, хто з нас справді поетом стає. Бо, кінець-кінцем, усі починаємо боротися проти дійсности в ім’я ідеалу (мрії), але одного дійсність скоряє, другий робиться проти неї одвертим повстанцем (революціонером), а третій, хоч зовні й подоланий може бути, проте провадить проти дійсности ілюзорну війну – це і єсть поет.
По суті, в цій уявній боротьбі тільки дві ради поет має – він або проектує свій ідеал у ту ж таки дійсність, в ній самій знаходячи образи для жаданих йому перебудов чи корективів (реалізм), або робить проекцію його по-за дійсність, шукаючи собі потрібного за межами свого часу чи за межами того, де, в даний момент, пульс сучасности б’ється (романтизм). Ця згадана формула поетичного натиску на дійсність така в своїх конкретних проявах різноманітна, що ми цілком поправно можемо вимагати від поета своєрідности. Чи може ця формула вичерпана бути – не теоретично – нам дозволено мати сумнів, коли ми певні, що індивід єсть явище, зрештою, неповторне, хоч і скільки може бути подібне. Одверто – ми не віримо в те, що життя себе колись вичерпає. Про це говорять тільки ті, що самі вичерпались, але ми не знаємо, звідки дано їм і право себе з життям ототожнювати.
Той самий поет на різних етапах своєї творчости підставляє в ту формулу різні дані, модифікуючи її сам для себе так, як цього вимагає його розвиток. Ми далекі від думки, що способами різних впливів можна бажаних наслідків від поета добитися; надію, що, бувши добрим садівником, можна скрізь і повсякчас вирощувати приємні квітки, ми полишаємо для оранжерейників. До того ж, оранжерейні досягнення надто крихкі й місце їх у природі надто нікчемне, щоб про них варто було серйозно говорити. Одного свіжого подиху досить, щоб вони зникли в темряву небуття, звідки їх з такими труднощами витягувано.
І проте, ми від поета все-таки де-що вимагаємо. Проти теорії поезії – лімонаду ми повстаємо так само рішуче, як і проти накидування поетові проповідницької ряси. Нам не душно, і для поета ми зовсім не отара. Будь ласка, розв’язуйте, поете, сутичку вашої мрії та дійсности по своїй уподобі, але розв’яжіть! Інакше, хоч які прекрасні ваші якості, а невблаганно будете подібні на того коваля, що після довгих старань, почавши плуга робити, кінчив на відомому…
Розбрат між дійсністю та мрією, почавшись з першої збірки Рильського «На білих островах», проходить білою ниткою і через усе дальше його надбання, з виразним нахилом проектувати мрію по-за дійсність, так як ми це розуміємо. Ще в юнацьких своїх спробах поет одверто, і не без підстави, признається:
Ні, не мені про бій, про сміливість співать.Ні, не мені борців, героїв викликать,Я вмію плакать лиш, журиться і любить,Я вмію мріями лишень на світі жить.(На білих островах, 47).
Помилявся поет, як побачимо далі, тільки що до категоричности цієї заяви. У всякому разі, поет рішуче прощається «із стражданням», з «муками кохання», землею «невмитою від сліз» і рушає в «блакитне море», де, він певен