Максим Рильський
Шрифт:
Розуміється, Рильський не звертає жадної уваги на таку дійсність. А коли й повернеться до неї з своїх мандрівок по феодальних країнах, то говорить про неї з мукою, з роспачливою утомою:
«Ходи собі шумливими шляхами,Гукай, кричи, роби акторські жести, —А я б хотів у тиші над удкамиСвоє життя непроданим донести».(Cт. 35).
Революція для Рильського – пустиня без радости, без надії,
(«П. Савченкові», ст. 48).
Справді, яка може бути втіха для Рильського в тій величі героїчної боротьби, що провадять пригноблені, коли йому ввижається велич гнобителів.
Протест Рильського проти революції – не активний. В ньому немає волі, активної емоції. Тільки неприймання, заперечення. І найменшого наміру, – так або инакше, усвідомити непереможні закони і псіхику нашої доби – і таким чином, ввійти в процес, в контакт, з життям.
І в цьому, мабуть, найбільш характерна риса всієї книжки його «Синя далечінь». Синя далечінь одвела його в ті краї, де йому солодко марити й вмірати. З тих країн Рильський до нас не поверне. Він – гнилизна тої класи й тої культури, що революція змела в смітники історії.
Для української літератури – Рильський явище неприродне, чуже. Якесь зайве кільце, що порушує загальну звязь процесу розвою, що вносить дізгармонію в сінтез досягнень мистецької української думки.
Основ для творчости, будь яких традицій в укр. письменстві для Рильського немає. Він – рослина з чужого поля. Сюди попав випадково. В цьому його трагедія.
* * *
Другий неокласик – П. Філіпович, і значно слабійший за Рильського, але із більшими данними до акції, до прийняття дійсности, поки що ходить на ходулях клікушества, в мантії аполонового жерця, і так само, як Рильський, пливе берегами минулого, перебуває в тяжкому конфлікті з революційною дійсністю. Він не такий «дворянин», як Рильський, але намагається все таки одягтись в тогу «арістократа».
Світ приймає не в його реальному значінню, не в причиновій звязі явищ, – а метафізико-символістично, через інтелігентсько-міщанське світоіснування.
Передовсім – революція. Вона для нього, для його рафінованих і заляканих нервів – жах, кров, руїна. Революція – катастрофа ідей, світогляду, і побуту, загибіль всього, що лише й рідне Філіповичові. Псіхологично, цілою своєю культурою Філіпович тісно звязаний з буржуазним віком, з буржуазною добою. Там його початок, там межі його індівідуальности, там всі вагони права, моралі, естетики. І все це к чорту полетіло од пролетарської революції. Розсипалось на порох.
Що ж дивного, що слабонервний поет, з закостенілою буржуазно-міщанською вдачею, розгублено, в паниці став перед фактом катастрофи його світу?
Звідці всі його «качества»: і солоденька сімволіка, і містика, і цілковите неприйняття дійсности революції. А також – шукання спокою, затишку, тиші, шукання рятунку й утіхи.
«На поталу камінним кригам,На глуху наругу вітрам,На зневагу звірям, що плигомПроминуть і квітку і храм,Оддам і трівожну душуІ холодний спокій думок,І вартую, надіюсь, мушуВиглядати, чи йде Пророк».(Ст. 11).
Філіповичові потрібний Пророк, щоб розвіяв жах революції, щоб дав йому надії, щоб виправдав його власне існування. Такого пророка жде поет.
За роспукою й трівогою, за зовнішніми фактами в революції – Філіпович нічого не бачить, не хоче придивитись уважніше, не почуває ходу нових творчих сил, нового життя.
«Тіні людей камінь —Важко моїм очам.Бачу блакитні плямиНеба дешевий крам.А серед вулиць купи —Всіх заведе одчай.. . . . . . . . . .День уміра. УбогоНикне небесне шатро.Місто прокляте Богом!Кинув тебе і чорт».(Ст. 15).
Місто – місце горожанської війни. Воно перебуло величезні зміни за час революції. Облоги, голод, жебрацтво. Обивательська маса проклинала тих, хто спричинився до цього. Філіпович, з одного боку, як бард завміраючої буржуазної класи, з другого, – як типовий виразник міщанства, – по своєму індівідуальному маштабу, разом з обивательщиною проклинає революційне місто. Йому важко серед нього. В шуканню собі рятунку, спокію й тиші, поет виспівує «красу і прелесть» природи, безлобність трав і квіток, їх стан – щастя для поета. Він сам хоче стати, як рослина, як роса.
«Ясний світе, степе без краю,Срібна пісне роси й трави,Вас кохаю, вас закликаю,Хочу бути такими, як ви».(Ст. 19).
Значить – спокою природи тиші піль ясности й миру степів. Геть від боротьби, від життя – до співглядання, до пасивности, до безтурботного рослинного життя. Не треба, щоб в ці тихі закутки спочинку залітав шум соціяльної боротьби:
«Пролетіли огненні бджоли між зелених полів людських.Закликаю вас тихі доли – не пускайте до себе їх!»(Ст. 19).
Такі мотиви – найхарактерніші для Філіповича. По них – ясно читаєм його «діалектику», ясно бачим його стежки й світи.
Розложений інтелігент, споріднений з буржуазією, з обивательсько-міщанським світоглядом, смаками й настріями, з дрібненьким розумінням історичного процесу, – Філіпович, природно, мусив стати в опозіцію до революції, прийняти й пережити її, як катастрофу «розумного, доцільного й законного світу». Инакше кажучи, став цілком на точку погляду буржуазної класи. Далі цієї точки Філіпович не пішов.