Максим Рильський
Шрифт:
Дивовижна річ: у «народній державі», виявляється, можна було добряче отримати на горіхи не за СКОЄНЕ, а за НЕСКОЄНЕ! Ну чим не ілюстрація до Орвелла?
Слідчі ДПУ, як відомо, були майстрами психологічного ламання своїх «клієнтів». Про це їхнє диявольське «мистецтво» Максим Тадейович через багато років розповідав синові Богдану: «Батько пояснював, що тривале перебування в тюрмі, одноманітні, від допиту до допиту повторювані запитання, безглузді звинувачення слідчого, усвідомлення власної безпорадності і цілковитої незахищеності – все це психологічно ламало не тільки слабодухих. Вривався терпець, людина була вже не в силах перебувати у невідомості щодо своєї подальшої долі і йшла на самообмову, аби тільки щось змінилось, хай і на гірше, хай буде табір з реальним строком, тільки б припинилось це животіння…» [14]
14
Рильський Б.
Протримавши Максима Рильського рівно півроку в Лук’янівці, його, зрештою, випустили на волю (19 вересня 1931 р.). Богдан Рильський згадував, що коли наступного дня «батьки поїхали до міста й гуляли бульваром Шевченка, батько знепритомнів. Мама потім казала, що це трапилося від свіжого повітря…»
Серед тих, хто підтримав поета у важкі для нього дні, був Остап Вишня. Невдовзі Рильський, аби прийти до тями після пережитого, поїхав до щойно відкритого будинку творчості в селі Лука над Сулою, а потім – у містечко Остер на Десні. Очевидно, там написалася й частина віршів, що увійшли до збірки М. Рильського «Знак терезів» (1932).
Збірка ця мала засвідчити цілковиту «радянізацію» Рильського. Побачила вона світ у видавництві «Рух» «до ХV роковин Жовтневої революції». Коментатори пояснювали, що «Знак терезів» – це «творчий відгук» поета на постанову ЦК ВКП(б) від 23 квітня 1932 р. «Про перебудову літературно-художніх організацій». Сам автор із цим погоджувався: «Це він, той квітень торішній, поміг мені восени здати збірку «Знак терезів», таку далеку від збірок попередніх – і «по-хорошому», здається мені, далеких…» [15]
15
Див.: Літературна газета. – 1933. – 27 квітня.
Відкривалася нова книжка М. Рильського віршем «Декларація обов’язків поета й громадянина». Укладаючи в 1960 р. свій десятитомник, поет відмовився від деяких строф «Декларації…». В одній із них він згадував Є. Маланюка (під час слідства 1931 р. Рильського звинувачували в тому, що він не дав різкої відповіді авторові «Посланія»):
Право – це слово дрібне!От обов’язок – слово!Хай тут легенько ікнетьсяПанові Маланюкові!Він із хрестом та з мечем(Бутафорська тандита!) — Серп і молот несемоМи у світ!Відмовився М. Рильський і від цієї строфи:
Рекрутом завжди будьСтати готовим до бою.Та не за Польщу чиЖмудь Маєш піднести зброю.Сину країн, Україн!Наша отчизна – праця!Нація – тільки трамплінДо єднання всіх націй.Все-таки, дух 1960 р. (кульмінація хрущовської «відлиги»!) істотно відрізнявся від гнітючої атмосфери року 1932-го, коли поети мали почуватися «рекрутами» й людьми без національної прикмети, а критики вітали їхню «радянізацію» (характерною була назва однієї з рецензій 1933 р., авторка якої (Л. Ю., себто Єлизавета Старинкевич. – В. П.) не приховувала своєї радості від того, що Рильський після перебування у Лук’янівці узявся за публіцистично-плакатне декларування своєї політичної заангажованості соціалістичною вірою: «Юність після старості. Про нову книжку М. Рильського «Знак терезів», – так називався відгук Старинкевич, уміщений у «Літературній газеті» (1933, 30 квітня, – кульмінація Голодомору!).
Після збірки «Знак терезів» М. Рильський видав поему «Марина» (1933), збірки «Київ» (1935), «Літо» (1936), «Україна» (1938), «Збір винограду» (1940). То був для нього час, коли промовляти доводилося «чужим» голосом, постійно прислухаючись до офіційних, партійних «камертонів». Хоча без догматичної критики не обійшлося і цього разу (див., наприклад, статтю Самійла Щупака «Про одну історичну поему («Марина») в «Літературній газеті» від 24 травня 1935 р.).
Нова смертельна загроза для Максима Рильського виникла у 1935-му, після арешту Миколи Зерова. Протоколи дописів і заяви Зерова свідчать, що слідчих найбільше цікавив епізод, який стосувався одного з останніх днів 1934 р. (приблизно 26 грудня). Микола Костьович тоді зайшов додому до Максима Тадейовича, аби перемовитися щодо списку творів Валерія Брюсова, що їх вони мали включити до збірки перекладів російського поета. Крім Рильського, Зеров застав у нього вдома молодого поета Сергія Жигалка. «Розмова відбувалася між мною і Рильським, – писав М. Зеров у своїй заяві слідчому Літману, датованій 8 травня 1935 р. – Рильський зауважив, що поети логічного ладу, як Брюсов, менше близькі йому і менше йому промовляють, ніж поети з безпосереднім ліричним обдаруванням – це й стало приводом перейти до цитування різних поетів, головним чином російських, починаючи з Фета. З українських авторів читалися окремі речі Шевченка, Куліша (1), Щоголева (1). Окремі місця Рильський коментував, звертаючись до Жигалка, дуже коротко, іноді просто вказавши на той чи інший образ або технічний прийом. Потім Жигалко пішов; перед тим я кількома словами обмінявся з ним про м. Бориспіль, його батьківщину. Увійшла дружина Рильського і за щось йому дорікнула. Потім пішов я, домовившись скласти список віршів Брюсова наступного дня» (письмова заява М. Зерова слідчому від 8 травня 1935 р.) [16] .
16
Галузевий державний архів СБУ. – Ф. 6. Спр. 48570-фп.
Найбільше підозр у слідчого Літмана викликав вірш Пантелеймона Куліша «До кобзи», продекламований – серед інших – у помешканні Рильського: Літман уперто повторював, що зустріч поетів насправді була «траурным совещанием», на якому вони словами Куліша про «мертвих братів» поминали розстріляних нещодавно літераторів Григорія Косинку, Дмитра Фальківського й Олексу Влизька (невдовзі після вбивства С. Кірова всі троє були звинувачені в тероризмі і розстріляні). Зеров намагався довести, що вірш «До кобзи» «не є ані прославленням борців минулого, ні, тим паче, солідаризацією з ними. Його тема – могуть і сила слова. Вірш написаний у першу річницю смерті Шевченка і незабаром був надрукований (1862 р.) – звідси й образ кобзи, що символізує для автора творчість народну і творчість Шевченка». А щодо рядків Куліша «Гей, хто на сум благородний багатий, / Сходьтеся мовчки до рідної хати, / Та посідаймо по голих лавках, та посумуймо по мертвих братах», – то Зеров наполягав, що в останньому рядку йдеться не про загиблих, а про вбогих братів: отож, усе це не більше, ніж «типова ліберально-дворянська фраза» (мовляв, журимося за вбогими «меншими» братами, та й тільки)…
Чи переконали слідчого Літмана такі показання? З усього видно – ні…
Цікаво, що в справі Миколи Зерова фігурує чимало обвинувачених, проте Максима Рильського серед них немає! Хоча, за логікою речей, саме він, господар квартири, де відбувалося «траурное совещание», мав би бути підозрюваним № 1…
Що це означало? Невже після самообмов 1931 р. і після всього, що було написано поетом згодом, його вже вирішили не чіпати? Навряд. Над Рильським знову згущувалися хмари; йому загрожував новий арешт. Порятунком для поета стала «Пісня про Сталіна», покладена на музику Левком Ревуцьким (її текст уперше надруковано в «Літературній газеті» 12 березня 1936 р.). Валер’ян Ревуцький, племінник композитора, згадував, що «Пісня про Сталіна» була створена на замовлення високопоставленого партійного функціонера Андрія Хвилі напередодні першої Декади української культури в Москві (1936 р.). По суті, то був вибір без вибору…
А в 1939 р. Максим Рильський став поетом-орденоносцем. Хоча, як пізніше розповідав Микита Хрущов, його життя в часи сталінщини не раз висіло на волосинці.
Пережити такі неймовірні «кульбіти» було, ясна річ, зовсім непросто.
Війна 1941–1945 рр., хоч як парадоксально, стала для підсовєтської літератури часом відносної творчої свободи. Але невдовзі після її завершення Сталін усе швидко повернув на круги своя. Знову почалися репресії.
Як свідчать архівні документи КДБ, Максим Рильський узагалі міг не дожити до завершення Другої світової: його могли вбити за тим самим сценарієм, що й Ярослава Галана! Принаймні такого висновку дійшли дослідники історії радянської спецслужби І. Білас [17] , Д. Веденєєв та С. Шевченко [18] . Вони з’ясували, що навесні 1945 р. оперативна група НКДБ УРСР по Західній Україні спланувала спецопрацію, метою якої була підривна робота всередині структур ОУН на Волині. Маючи відповідний досвід, чекісти створили легендований (фіктивний) «Провід ОУН на східних українських землях», представники якого (насправді – агенти КДБ) повинні були проникнути в справдешній оунівський центр. А щоб утертися в довіру до націоналістів, київські «сценаристи» придумали, крім усього, ще й таке: на руках у агентів, які видавали себе за представників «Проводу ОУН на східних землях», був адресований Максимові Рильському лист, у якому «Провід…» закликав поета припинити «запроданство», інакше помсти від рук оунівців йому не уникнути…
17
Див.: Білас І. Максим Рильський // Літературна Україна. – 1994. – 23 березня.
18
Див.: Веденєєв Д., Шевченко С. Українські Соловки. – К.: ЕксОб, 2001.
Однак Службі безпеки ОУН вдалося переграти чекістів. Підісланих агентів викрили й перевербували, а грізний «лист Рильському», складений у високих кабінетах НКДБ УРСР, чудом уцілів, ставши звідтоді історичним документом…
Неабияких морально-психологічних тортур зазнав Рильський у 1947–1948 рр. Навесні 1947-го Сталін прислав у Київ свого «намісника» Лазаря Кагановича, який після «ліберала» Хрущова мав тут «закрутити гайки». Ідеологічна кампанія не забарилася. Головним об’єктом атаки стали Максим Рильський, Юрій Яновський та Іван Сенченко, яких звинуватили в усіх смертних гріхах, передусім, звісно, в буржуазно-націоналістичному ухилі…