Максим Рильський
Шрифт:
Підмогильний, як бачимо, докоряє Рильському за те, що його романтичний «корабель» пливе мовби «без стерна», наосліп (звідси – по-максималістськи суворий фінал статті: «М. Рильському нема чого очей в’язати – і так він сліпий»).
І все ж, попри полемічні перехльости, статтю В. Підмогильного не варто ставити в один ряд зі схожими на публічні доноси памфлетами Я. Савченка. Це все-таки фахова полеміка, хай і загострена міжгруповою літературною боротьбою: у 1926 р. Підмогильний разом із Плужником, Антоненком-Давидовичем, Косинкою, Марією Галич, Осьмачкою, входив до групи «Ланка», яка оформилася після розриву цих письменників зі старшими від них «неокласиками» (певний час і ті, й ті збиралися під «дахом» Аспису – Асоціації письменників).
Складніше було з розгорнутою рецензією Бориса Якубського на поетичну збірку М. Рильського «Де сходяться дороги» («Не в ритм з добою», «Літературна
Якубський демонстрував, що сам він уже ідеологічно «перелаштувався» на новий лад…
Рильський відреагував на рецензію вчорашнього «майже неокласика» іронічним віршем, що поширювався у літературних колах у списках. Були в ньому й саркастичні строфи:
Як корячат і ковалят(себто – прибічників одіозних критиків В. Коряка і Б. Коваленка. – В. П.)Побачивши перед собою,Додолу пада літерат, —Це означає в ритм з добою.А як під лайку, свист і зикЗ несхиленою головоюПоет прожити хоче вік, —Ну, певна річ: не в ритм з добою.……………………Нехай живе учений муж,Що кличе уперед до бою!Нехай накульгує чимдужЗа Коряком і за добою!А ми – ми славимо буйнеЖиття з блакиттю і грозою,І як доба нас дожене, —То й ми підемо в ритм з добою.Заключні рядки вірша свідчили: Максим Рильський зовсім не вважав, що його поетичний корабель пливе «без стерна». Він навіть зухвало дражнив своїх опонентів – мовляв, нехай доба наздоганяє нас, тоді й будемо йти з нею в одному ритмі.
Календар показував ще тільки початок 1929 року. Дискусії, гумор тоді ще були можливі.
А восени 1929-го почалася історія зі «Спілкою визволення України» (себто – сфабрикованою радянською спецслужбою справою, стратегічною метою якої був розгром української інтелігенції).
Репресії наздогнали Максима Рильського рівно через рік після того, як у Харкові відбувся показовий процес над обвинуваченими у справі «СВУ». 19 березня 1931 р. (у день народження поета!) чекісти виписали ордер на його арешт, і Рильський опинився у Лук’янівській тюрмі. Звинувачували його в причетності до таємної української контрреволюційної організації, у якій він начебто був одним із керівників «військового відділу». Протоколів допиту підозрюваного в архіві КДБ, де зберігалася справа № 272, не виявлено; натомість, до нас дійшли лише «Автобіографія» М. Рильського, написана ним 23 березня 1931 р., а також низка свідчень («Мої знайомі», «Додаткові свідчення Максима Тадеєвича Рильського» від 30 березня, 1, 4, 8, 9, 17 і 28 квітня) [13] .
13
Документи зі справи 272 уперше опубліковані Нілою Підпалою та Богданом Рильським у журналі «Київ», 1991, № 2 (передрук – у кн. «З трудів і днів Максима Рильського». – К., 2009; за цим виданням я їх далі й цитую). «Протоколів допитів у справі немає», – стверджував син поета Богдан Рильський (див.: Рильський Б. Мандрівка в молодість батька. – К., Молодь, 1995. – С. 1).
До Лук’янівки поета повели під конвоєм із вулиці Бульйонської (нині – Казимира Малевича): там, у будинку № 14 він мешкав із дружиною Катериною Миколаївною, 11-річним пасинком Георгієм та 4-місячним сином Богданом. На допити возили на Інститутську, в приміщення ДПУ. Максим Тадейович добре пам’ятав цей будинок: раніше тут розміщувалася музична школа, в якій викладав Микола Віталійович Лисенко (в домівці композитора Рильський мешкав у свої гімназійні часи).
В автобіографії, написаній під наглядом слідчих, Рильський намагався розставити акценти так, щоб відгородити себе від підозр. «В нашім домі, в нашій сім’ї завжди панував революційний дух», – писав він, і це було правдою, тільки ж… Серед революціонерів, які переховувалися у Рильських, був і Володимир Винниченко, «старий вовк української контрреволюції», якого з’їзд Рад у Харкові ще в 1920-му оголосив «поза законом». Своєю людиною у романівській домівці Тадея Розеславовича й Меланії Федорівни Рильських був Левко Юркевич, той самий, який ще в 1913 р. різко полемізував зі Сталіним і Леніним щодо національного питання…
Рильський згадує, як ще 10-річним хлопчиком (себто, в 1905-му) разом із приятелем, проходячи повз «волостное правление», співав «Марсельєзу» й «Дубинушку», – і нарікає, що в київській гімназії бракувало «відповідного революційного середовища». А водночас шпетить себе за те, що «провадив досить легковажне життя, цікавився більше полюванням, гулянками тощо» (він і далі не раз згадуватиме про «чарку», постійно педалюючи тему своєї легковажності). Відхрещується від «буржуазної» газети «Рада», в якій він начебто «не друкувався», вміщуючи «свої речі в інших тодішніх журналах» (серед «інших журналів» були й «Українська хата», і редагований Микитою Шаповалом «Шлях», що перебрав естафету від «Української хати»!). Намагається дистанціюватися від університетської «української громади» («був усього, здається, на одних тільки зборах»), а також від петлюрівців, гетьманців і денікінців. Наголошує на своїх добрих стосунках з «єврейською людністю» (чи не тому, що серед більшовиків загалом, а серед чекістів – зокрема, було чимало представників цієї людності?!). Охоче фіксує 1923 рік як «рік зламу» в своєму «внутрішньому житті»: звідтоді його світогляд еволюціонував «від пасивно-споглядального до активно-сучасного»… Згадує й гурток «неокласиків»: «Щодо так званого «неокласичного угруповання», то організації такої ніколи не було, а було кілька поетів (та й єсть вони), що напівжартома так себе назвали»… Зрештою, зізнається, що «титул «неокласика»» для нього «гидкий»…
Одне слово, автобіографія написана так, щоб наперед зняти з себе усякі підозри.
Проте вже наступний документ зі слідчої справи № 272, датований 30 березня 1931 р., показує, що з Рильським добряче «попрацювали» слідчі: «додаткові свідчення», написані всього через тиждень, суттєво відрізняються від змісту й тону «Автобіографії». Фактично, це самообмова поета. Тепер він уже обвинувачує себе! Картає за роздвоєність («тяжку борню двох половин свого «Я»), за зв’язки «з деким із носіїв так званої «української ідеї»». Слідчих, вочевидь, найбільше цікавили контакти Рильського з Андрієм Ніковським, одним із фігурантів у справі «СВУ». І Максим Рильський починає грати в запропоновану йому гру: він визнає, що «підпав під його (Ніковського. – В. П.) ідейний вплив», «став знаряддям верхівки СВУ»…
Перелік «гріхів» наводити немає сенсу: підслідний називав їх явно з чужого голосу…
У свідченнях М. Рильського згадується чимало імен письменників, музикантів, видавців, тож закономірно виникає запитання, чи не зашкодило це тим, кого називав поет? Відповісти на нього, не знаючи геть усіх нюансів багатьох слідчих справ, непросто. Про більшість своїх знайомих Рильський висловлювався цілком нейтрально; осуд стосувався хіба що тих, хто вже був засуджений у справі «СВУ» (А. Ніковський, С. Єфремов, В. Ганцов, В. Дурдуківський…). Причому, не йшлося про якийсь фактаж, «компромат»: усе обмежувалося загальними словами. Ось, для прикладу, що писав М. Рильський про педагога й літератора Л. Пахаревського: «взагалі завжди Пахаревський здавався мені не тільки цілком лояльним до радянської влади, а навіть більше – завзятим прибічником нового життя»; трохи згодом ця характеристика коригувалася: «хоч він і додержувався завжди революційної фразеології, але в ньому можна було відчути отой самий повів ідеї «українського відродження», якому я часом улягав…»
«Повів ідеї «українського відродження»» – так кваліфікувався «гріх» Пахаревського, до якого сам Рильський одразу й приєднався!
Це характерний штрих: головний «обвинувачений» у свідченнях Максима Рильського – сам Максим Рильський. Намагаючись розібратися в усьому, що сталося і що відбувається тепер, він ревізував своє життя і свої вчинки, щоб, зрештою, зізнатися: «гостро засуджую свій дотеперішній шлях»… Але якщо «засуджую», то за що?! А ось за що: «Я винен не так у тому, що робив, як у тому чого не робив (! – В. П.), хоч і повинен був робити». Це називалося «злочинна пасивність».