Максим Рильський
Шрифт:
Хто, зрештою, може зорієнтуватися з цього погляду хоч-би в таких віршах:
Чи пам’ятаєш? Ми вертали з полювання…. . . . . . . . . . . . . . . .Ми в’їхали в село. Неначе в дрімотіпочулись голоси, розлігся сміхколи в тій самій збірці читаємо під посвятою Іванові Рильському такі рядки:
Над сріблом води лісовоїзнімаючись щиглик дзвенів…Ми їхали мовчки з тобою,для щастя не знаючи слів.Наслідки намріяности поетового кохання даються нам знати, крім цього, ще багатьма рисочками. Антураж у нього аж надто нереальний («непевно-фіялкова мла», «теплі дні збирання винограду»), переважає минулий, а не теперішній час, спогад, уява («мені здалось», «мені снилось»). Коли ж поет пробує віддати справжнє чуття до жінки, то там він або вкидається в сентиментальний шаблон дешевих романсів —
Не бійся ніжкою фіялок ти топтать,там, де ступила ти, ще легче розцвітать;там, де ступила ти, шепоче кожний квіт:її послав до нас небесний, вічний світ.або конче мусить ставати на котурни, запозичаючи десь інде готові штампи, подібно як брав Нечуй-Левицький з аксесуару народньої поезії любовну фразеологію своїх героїв:
Нашу шлюбну постелю вквітчали троянди пахучі,образ Кіприди її благословляє з кутка;ми принесемо богині смокви медово-солодкі.темний міцний виноград і молодих голуб’ят… Грім одгремів, і солодкою млостю спокоювіє від цвіту вишень і від сирої землі.Дай цілувать твої груди, що ніжністю дишуть,вохко-гарячі вуста в милім бажанні розкрий!Грім одгремів, соловей заспівав,заіржали коні в далекій імлі. Щастю нема берегів, —і по землі небожителі ходять блаженні:флейти торкається Пан, чашу підняв Діоніс…Поетові лишається ще тільки сказати, як була вже така справа з «комплексом дикунства», що і цей комплекс «далекої царівни», кінець-кінцем, його не задовольняє і сталого притулку його «білому острову» не дає. З одного боку, настирлива дійсність, як і скрізь, його непереможно вабить:
Не ясноокий образ Беатріче,і не гетери темний, п’яний зірмене тривожить і невпинно кличев незнану даль, у золотий простір.Ні, просте личко у хустині білій,тоненькі руки, злото довгих війі голос півдитячий і несмілийпронеслись тінню у душі моїй…але, з другого боку, ця ж самісінька дійсність його любовні мрії розбиває:
Моя любов упала в брудне море,але не сонце крила підтяло,а в темну ніч, коли недвижні зорі,я зрозумів, що все – що все пройшло.Сам завівши себе між такі противенства, поет має одну тільки раду – попробувати щастя ще на якомусь комплексі, відмовляючись (на якийсь час, звісно!) «далекої царівни» дістатись. Так він і робить:
А я їх всіх мину, байдужий і німий:Не хочу гніватись, любитись чи кориться.Я тільки виріжу оцей комиш сухийдля нової цівниці.Тут ми підходимо до третього з більших комплексів нашого поета – мистецтва. Воно теж може дати не малий поживок для фантазії мрійника. В основі своїй ці фантазії мають первісну віру в магичну силу слова й образа – віру того самого порядку, що навіює чаклунові заклинання над вирізбленою фігуркою ворога. В цивілізованій уяві цей примітив прибирає вишуканіших форм, обертаючись у теорію невмирущости мистецтва, вічности краси й містичного впливу мистецтва на самого творця і на оточення. Мистецтво, з цього погляду, стає протилежне життю, непідпорядковане його законам, мов та незалежна воля, що, на думку її прихильників, випадає з загального ланцюга причинности. Це і єсть оте славновісне «мистецтво для мистецтва», «собідостатнє» мистецтво, що за такими пишними фразами ховає тільки духову порожнечу мистця та примітивізм його мислення. Ми з цілковитим правом могли б застосувати таке мистецтво до загального «комплекса дикунства», як його відміну, і тільки через специфічність ролі «високого мистецтва» в мрійних шуканнях поета ми присвячуємо йому окремий уступ.
Мистецтво для М. Рильського – це тільки своєрідне втілення його мрії, таке ж віще, як і природа, і неземне, як і його кохання. Мистецтво в його розумінні – тільки спосіб віддалитись від дійсности з її злом та нікчемністю. В старомодньому звертанні до Музи, що і для пересічного смаку надто штучно бринить своєю серйозністю, поет благає:
Не зрадь мене, моя утіхо,моя остання і одна!І так я випив кубок лихаіз власних рук своїх до дна.. . . . . . . . . . .Дивлюсь на статую холодну,і серце подив обгорта,немов у нічку великоднюу храмі скорбного христа.Дивлюсь на білу, на високу,що Аполон благословив,і всі земні діла й порокина тому березі лишив.В цьому вірші дуже легко можна сплутатись, але кома, що стоїть після слова «благословив», дає нам міцну запоруку, що лишив «земні діла» саме поет, а не Аполон, який, до того ж з самого становища свого ніколи землею цікавитися не міг, бувши «блажений небожитель», як висловлюється сам поет. Ми звертаємо на все це увагу, щоб підготуватись до дальших висновків М. Рильського що до ролі мистецтва взагалі й поета зокрема. Коли, міркуємо ми, Аполон, ніколи не відавши землі, єсть «небожитель», то й поет, що, завдяки мистецтву, покидає землю, теж може надіятись на якийсь небесний чин – наприклад, «богоподібного». І М. Рильський робить нам на це виразні здогади:
Цей вечір, замкнений в холодному спокої,чіткий, докінчений нагадує сонет,сонет краси гаїв і тиші зимової.Зі сніжних рим дзвінких його зложив поет,чий силует на тлі блакити неземноїдля тих, хто молиться, є божий силует.Вірш цей теж слабує на внутрішню невиразність будови, і можна, мабуть, сперечатись, чи не стосується сполучник «чий» до заіменника «його», і тоді «божий силует» буде відбитком «сонета», а не «поета». Але ми рішуче відкидаємо думку, що від сонета може бути якась тінь, то більше що на сонета й молитись незручно, хоч він і срібний. До нашого завдання зовсім не належить формальна оцінка поетового надбання, але занадто вже вражає те, що вірші про «неземне» мистецтво та про «богопоета» в М. Рильського виходять усі претенційно-роблені, і патос їхній далекий від стану щирости. Для прикладу наведімо ще один сонет, хоч і не срібний, то в усякому разі програмовий – ним поет починає свою збірку «Тринадцята весна»:
У пущах, де лише стежки звірині,серед потворно сплетених гілокбуває в небі просвіт ніжно-синій,як любе око. Скрізь таємний змрок,гудіння сосон, як виття еріній,шкребіння кігтів риси, молотокстарого дятла стомленій людинітак любо стрінуть затишний куток,прозорий погляд милого спокою,де часом перемінною юрбоюпроплине хмарок сріблотканний дим.Так ти, мистецтво, серед бур і змрокусіяєш мислям і серцям людським —у темнім морі променисте око.