Маленька принцеса

Бёрнетт Фрэнсис Элиза Ходжсон

Та найбільше всім подобалась історія про бенкет і мрію, що справдилася наяву. Вперше Сара розповіла її наступного дня після того, як її відшукали. Кілька дітлахів із Великої Родини прийшли до неї в гості на чай, і доки вони сиділи або вовтузились на великому килимі перед коминком, вона розповідала цю історію, а індійський джентльмен уважно слухав. Коли Сара закінчила розповідь, вона поглянула на нього й поклала руку на його коліно.

— Це моя частина історії, — сказала вона. — А тепер чи не хотіли б ви, дядечку Том, розказати свою частину? — Це він попросив дівчинку називати його «дядечком Томом». — Я й досі не знаю, як усе сталося, — впевнена, це дуже цікаво.

Тож він розповів усім, як сидів на самоті, як йому було сумно

і тривожно, а Рам Дасс пробував його розрадити, описуючи випадкових перехожих. Одна дівчинка проходила повз будинок частіше, ніж інші. Вона зацікавила його — частково тому, що він увесь час думав про загублену дівчинку, а частково тому, що Рам Дасс переказав йому пригоду на горищі з мавпочкою-утікачкою. Ласкар описав, як безрадісно виглядає помешкання дівчинки, і з якою гідністю вона при цьому поводиться. Крок за кроком Рам Дассові вдалося розвідати подробиці її нещасного життя. Він ви явив, як легко здолати невелику відстань по даху, щоб дістатись до віконця на горищі, і це відкриття потягнуло за собою решту див, що відбулися. «Сагібе, — сказав він якогось дня. — Я зможу пройти по черепиці й розвести вогонь для дівчинки, доки її нема вдома. Коли вона повернеться, змокла й холодна, і побачить, як палає вогонь, то подумає, що це зробив якийсь чарівник». Ідея звучала так заманливо, що сумне обличчя містера Керрісфорда проясніло від усмішки. Рам Дасс страшенно зрадів і заходився пояснювати своєму господареві, як легко буде здійснити й інші дива. Він з дитячим захватом віддався своєму задумові. Приготування до втілення цього плану зайняли багато днів, хоча для хворого вони минули зовсім непомітно. Того вечора, коли відбувся раптово перебитий бенкет, Рам Дасс стежив за вікном. У його кімнатці на горищі вже були приготовлені всі потрібні речі. Разом із ним розташувався помічник — так само зацікавлений у перебігу цієї дивовижної пригоди. Рам Дасс розтягнувся на даху й зазирав у віконце, спостерігаючи, яким провалом закінчився бенкет. Він був упевнений, що після такого розчарування Сара порине у глибокий сон. Потім із притіненим ліхтариком він прокрався до кімнати, а його напарник очікував надворі й подавав йому речі. Коли Сара крутилась уві сні, Рам Дасс приглушав ліхтарика й лягав долілиць на підлогу.

Діти випитували багато таких дивовижних подробиць, просто засипаючи тисячами питань.

— Я така рада, — казала Сара, — така рада, що саме ви виявилися моїм другом!

Вони й справді дуже подружились. Якимось дивовижним чином вийшло так, що вони чудово ладнали. В індійського джентльмена ще ніколи не було друга, з яким би він так легко знаходив порозуміння, як із Сарою. Уже через місяць, як і провидів містер Кармайкл, він став зовсім іншою людиною. Йому завжди було весело й цікаво, і він почав знаходити розраду в багатстві, яким володів, — а ще зовсім нещодавно воно здавалось йому огидною, нестерпною ношею. Містер Керрісфорд увесь час вигадував маленькі дива для Сари. Вони між собою жартували, начебто він — чарівник, тож одна з його розваг полягала в тому, щоб придумувати сюрпризи для неї. Дівчинка знаходила нові квіти, що росли в її кімнаті, діставала з-під подушки вигадливі подаруночки. А одного разу, коли вони сиділи поряд увечері, почула, як чиясь важка лапа шкребеться у двері. Сара пішла подивитися, хто це, й побачила великого собаку — чудового дога, з розкішним ошийником, зробленим зі срібла й золота. На ошийнику красувався напис: «Мене звати Борис. Я служу принцесі Сарі».

Найбільше індійський джентльмен любив згадувати про ті часи, коли маленька принцеса змушена була ходити в лахмітті. Вечори, коли разом збирались і Велика Родина, і Ерменґарда, і Лотті, проходили дуже затишно. Але й ті години, коли Сара та індійський джентльмен сиділи лише вдвох — читали або розмовляли, — мали для них особливу привабливість. Під час таких посиденьок траплялося чимало цікавого.

Одного вечора містер Керрісфорд, відірвавши погляд від книги, зауважив, що його маленька приятелька якийсь час сидить нерухомо і пильно вдивляється у вогонь.

— Про що це ти мрієш, Саро? — запитав він.

Сара відвела погляд і почервоніла.

— Я поринула у спогади, — сказала вона. — Пригадувала той голодний день і дівчинку, яку я тоді зустріла.

— Але ж у тебе було багато дуже голодних днів, — зауважив індійський джентльмен, і в його голосі вчувався сум. — Про який із них ти згадувала?

— Я забула, що не казала тобі. То й день, коли моя мрія справдилась.

І дівчинка розповіла своєму опікунові про булочну, про чотирипенсовик, знайдений у хляпаниці під ногами, про дівчинку, що була ще голодніша, ніж сама Сара. Вона переказала історію просто, кількома словами. Та індійський джентльмен змушений був прикрити очі рукою й опустити погляд на килим.

— Тому я обмірковувала один план, — повідомила Сара, закінчивши оповідь. — Мені би хотілось дещо зробити.

— Що саме? — неголосно поцікавився містер Керрісфорд. — Ти можеш зробити все, що тільки забажаєш, принцесо.

— Я міркувала… — і далі вагалася Сара. — Ти знаєш, ти казав, що в мене стільки грошей… Тож я міркувала, чи не можна було б відвідати власницю булочної і попросити її про послугу. Коли голодні діти — особливо якщо надворі така жахлива погода — приходять до її крамнички й сідають на сходах, або зазирають у вітрини, чи не могла б вона запрошувати їх, чимось годувати, а рахунок відсилати мені? Можна так зробити?

— Зробимо так, як ти кажеш, завтра зранку, — сказав індійський джентльмен.

— Дякую, — мовила Сара. — Розумієш, я добре знаю, як це — бути голодною. Тоді тобі дуже важко, навіть вдавати не виходить.

— Так, так, моя дорогенька, — погодився індійський джентльмен. — Певно, що так. Спробуй забути про це. Іди сюди, сідай на стільчик поближче до мене і пам’ятай лише про те, що ти — принцеса.

— Так, — усміхнулася Сара, — і тому я можу роздавати булочки і хліб простим людям.

Вона підійшла поближче, сіла на стільчик для ніг, а індійський джентльмен (йому подобалось, коли вона його подеколи так називала) поклав її темну голівку собі на коліна й погладив по волоссю.

Наступного ранку міс Мінчін, визирнувши у вікно, побачила видовище, що не принесло їй ані найменшого задоволення. Екіпаж індійського джентльмена, запряжений доглянутими кіньми, під’їхав до сусіднього будинку. Сходами спустився їхній власник і впізнавана маленька постать, загорнута у м’яке, розкішне хутро, що нагадало міс Мінчін минулі дні. Дівчинку супроводжувала ще одна знайома постать, сам вигляд якої неабияк роздратував директорку. Це була Беккі — у ролі постійної компаньйонки вона супроводжувала свою юну господиню, несучи її речі. Обличчя Беккі стало кругленьким і приємно порожевіло.

Незабаром екіпаж зупинився перед дверима булочної. І дивно — саме тоді, коли з нього виходили пасажири, власниця булочної принесла піднос із гарячими паруючими булочками, щоб виставити їх на вітрину.

Коли Сара увійшла до крамнички, жінка повернулась і поглянула на неї, а потім, облишивши булочки, підійшла до конторки. Спочатку вона розглядала Сару напруженими поглядом, а потім її добре обличчя проясніло.

— Певна, я вас пам’ятаю, міс! — промовила вона. — Але…

— Так, — сказала Сара, — якось ви дали мені шість булочок на чотири пенси, і…

— Ви віддали п’ять із них маленькій жебрачці! — перебила її жінка. — Мені це з голови не виходить. Мені спочатку аж не вірилось.

Вона повернулась до індійського джентльмена і сказала:

— Вибачте мені, пане, але зараз рідко хто з молодих помічає голодне обличчя… Я ж то не раз про це думала. Ви вже пробачте мою вільність, міс, — глянула вона на Сару, — але у вас тепер рум’янець з’явився… Ви виглядаєте краще, ніж тоді… коли…

— Мені зараз справді краще, дякую вам, — мовила Сара. — І ще я… значно щасливіша. А прийшла я, щоб дещо у вас попросити.