Маленький грішник

Коцюбинский Михаил Михайлович

Всі зня­лись і по­да­лись поміж жидівські ву­лиці.

Жидка не знай­шли, а так про­веш­та­лись на місті до ве­чо­ра.

–  Гляди ж, Дмит­ри­ку, ви­ходь завт­ра!
– на­ка­зу­вав Гав­рил­ко.

–  А як мам­ка не пус­тять?

–  То вте­чи!

Дмитрик біг че­рез лід, пошк­ря­бу­ючи здо­ро­ви­ми чобі­ть­ми­, і з жа­хом ду­мав, що то ска­же йо­му мам­ка за нес­лух­ня­ність.

А мам­ка нічо­го не ска­за­ла: во­на ле­жа­ла на по­лу й стог­на­ла. По­ба­чив­ши врешті Дмит­ри­ка, Яри­на обізва­лась:

–

 I де ти бро­диш, за­во­ло­ко? Візьми отам ка­шу в печі та по­ве­че­ряй!

Дмитрик виїв з гор­щи­ка ка­шу, ліг ко­ло ма­тері і за­раз же зас­нув.

Йому сни­лись го­робці, ко­зи, ла­сощі та інші втіхи бідних дітей.

ІІ

Дру­го­го дня Яри­на лед­ве зве­лась з пос­телі; во­на взя­лась за відра, щоб піти на ро­бо­ту, але по­чу­ла, що не мав си­ли.

–  Чогось я за­не­ду­жа­ла, Дмит­ри­ку, - обізва­лась Яри­на, - си­ли не маю… Я тро­хи по­ле­жу, а ти побіжи на місто та ку­пи хліба… Ось тобі гроші… Та не ба­рись…

Сумно бу­ло Дмит­ри­кові, жал­ко не­ду­жої ма­ми, але тільки до сінешнього по­ро­га. За по­ро­гом він за­був і ма­му, і свої тур­бо­ти. Со­неч­ко гріло, як і вчо­ра, не­бо синіло в ви­со­кості чи­с­те, безх­мар­не; стру­моч­ки же­боніли щось ме­жи со­бою, по снігу пли­га­ли жов­тоб­рюш­ки та снігурі. Ве­се­ло! Дмит­рик з радісним сер­цем трю­хав по льоду, за­тис­ка­ючи в жме­ні гроші на хліб.

Коли це, са­ме під містом, з'явив­ся Гав­рил­ко з гринд­жо­ля­та­ми, а на їх сиділа Марійка.

–  Сідай, підве­зу!
– гук­нув він на Дмит­ри­ка.

Дмитрик з роз­го­ну нас­ко­чив на гринд­жо­ля­та, ма­ло не пе­ре­ки­нув Марійки, а Гав­рил­ко повіз їх, мо­та­ючи го­ло­вою та іржу­чи, мов кінь.

–  Тпру! Дай, Гав­рил­ку, я по­ве­зу!

Дмитрик ско­чив з сан­чат і взяв­ся за мо­ту­зок.

–  А що се у те­бе в жмені ?
– лап­нув йо­го за ру­ку Гав­рил­ко.

–  Гроші… мам­ка на хліб да­ли.

–  Дай сю­ди!

–  Еге, не мож­на - мам­ка би­ти­муть.

–  Дурний! ска­жеш за­гу­бив, то й не би­ти­муть. Да­вай!

Дмитрик, ва­га­ючись тро­хи, віддав гроші.

–  От що я вам ска­жу, - по­чав Гав­рил­ко.
– Я то­му жид­кові, що нас раз у раз зачіпав, та­ки нам'яв учо­ра пей­си. Але жи­док нах­ва­ляв­ся: як збе­ру, ка­же, жи­де­нят, тоді не по­па­дай­тесь нам у ру­ки. А ми собі знаєте, що? Ми собі по­ку­пуємо ко­зи­ки, жи­де­ня­та не посміють підсту­пи­тись, як до­ка­же­мо ножі.

Думка ку­пи­ти ножі ду­же всім спо­до­ба­ла­ся. Діти мет­ну­лись до крам­ниці і ку­пи­ли три ко­зи­ки. Ли­ши­лись ще два ша­ги, за які не зна­ли, що ку­пи­ти.

–  А я їсти хо­чу!
– обізвав­ся Гав­рил­ко.

–  I я! I я!..- скрик­ну­ли ра­зом Дмит­рик та Марійка.

–  Рушай про­си­ти,

Дмит­ри­ку!
– за­га­дав Гав­рил­ко.

Та, як на ли­хо, сьогодні не щас­ти­ло, хоч Дмит­рик ду­же жалібно кри­вив об­лич­чя та кви­лив, мов си­ро­та:

–  Дайте си­ро­тині копієчку… згляньтесь над го­лод­ним!..

Ніхто нічо­го не да­вав, а їсти хотілось.

–  Ет, що твоє стар­цю­ван­ня! От як той дід сліпий, що си­дить біля мос­ту, - ну, той мав вся­ко­го доб­ра пов­ну тор­бу: там тобі й буб­ли­ки, й яб­лу­ка, й медівни­ки!.. об­ли­за­лась на од­ну згад­ку Марійка.

В Гав­рил­ковій го­лові про­май­ну­ла дум­ка.

–  Знаєте, що? та тор­ба бу­де на­ша!
– рішив він.

–  Еге, так тобі дід і дасть: ти за тор­бу, а він те­бе кос­ту­ром!
– зма­га­лась Марійка.

–  Не бійсь! Зро­би­мо так: ти, Марійко, ку­пиш за дво­яч­ку бул­ку і по­да­си дідові, а як дід хо­ва­ти­ме її в тор­бу, ми вдвох з Дмит­ри­ком,- я з од­но­го бо­ку, а він з дру­го­го, - черк­нем но­жем по мо­тузці… Марійка вхо­пить тор­бу та навтіка­ча, а ми за нею!.. Доб­ре, Дмит­ри­ку?

–  Еге, "доб­ре"! А як дід звер­ху кос­ту­ром?

–  Не бійсь, не влу­чить! Гай­да!

Сліпий дід співав по­божні пісні і не чув сво­го ли­ха. Він, хо­ва­ючи в тор­бу бул­ку, обіцяв Марійці "спа­сеніє ду­ше­нь­ки", ко­ли враз по­чув, що йо­го тор­ба ку­дись су­неться, що її вже не­ма!

–  Калавур! Гра­бу­ють!
– за­ре­пе­ту­вав дід, але в од­повідь на йо­го крик за­ло­потіли но­ги втікачів,

А Гав­рил­ко паює вже здо­бич, при­чаївшись з своїм гур­то­ч­­ком за сто­сом дров на жидівсько­му подвір'ї.

Дмитрик чув ди­тя­чим сер­цем, що так по­га­но чи­ни­ти, як во­­ни чи­нять, але боїться й на­тяк­ну­ти про се, бо Гав­рил­ко про­світку не дав би, глу­зу­ючи.

Аж ось і вечір. Дмит­рик знає, що йо­му по­ра вже до­до­му, але він боїться з'яви­ти­ся до ма­тері без хліба і без гро­шей. Ад­­же ма­ти на­пев­не кар­та­ти­муть йо­го! Ся дум­ка так гри­зе Дмит­ри­ка, що він звіряється з нею Марійці.

–  Ночуй у нас!
– рішав Марійка.
– А завт­ра ма­ти за­бу­де, і ми­­неться тобі отак.

I Дмит­рик упер­ше в житті но­чує під чу­жою стріхою, да­ле­­ко від ма­тері.

Другого дня знов іграш­ки, сміхи, ла­сощі. Але над­вечір Дмит­рик помічав, що йо­му чо­гось мулько на серці. Так чо­гось кор­тить до­до­му, до ма­тері. Хай вже й виб'ють йо­го, аби бу­ти вдо­ма, аби по­чу­ти го­лос неньчин. Дмит­рик не ви­т­ри­­мує далі, ки­дав своїх то­ва­ришів і біжить до­до­му. Йо­му хо­четься при­гор­ну­ти­ся до матінки, пе­реп­ро­си­ти її, поцілу­ва­­ти ту ру­ку, що не раз пест­ли­во гла­ди­ла йо­го по го­ловці. Та чи до­ма те­пер матінка, чи ще но­сять во­ду? Он іде на­зу­стріч та жінка, що во­ни най­ма­ють у неї ха­ту, во­на, ма­буть, знає…