Маленький грішник

Коцюбинский Михаил Михайлович

–  Тітко, чи мам­ка вже до­ма, чи ще во­ду но­сять?
– підбігав до неї Дмит­рик.

Жінка стає і сум­но хи­тав го­ло­вою.

–  Відносила во­на вже своє, ди­ти­но!.. Вже більш не і по­не­се!
– з слізьми в очах ка­же жінка.

Дмитрик не ро­зумів га­разд сих слів, але йо­го щось стис­кає ко­ло сер­ця.

Він ба­чить сльози на очах у жінки, і нес­по­кій об­хоп­лює йо­го.

–  Сирітка ти не­щас­ний!.. Вже твоя ма­ти десь з бо­гом бе­сі­дує…- ри­дав рап­том жінка і хо­че при­го­лу­би­ти Дмит­ри­ка.

Але Дмит­рик вип­ру­чується з обіймів і ки­дається далі. Він усе зро­зумів, і страш­на без­надійність об­ня­ла йо­му сер­це.

–  Матінко моя!..
– кри­чить він.
– Матінко!..
– Сльози те­чуть йо­му по об­лич­чю, сер­це ма­леньке рветься з бо­лю, а Дмит­рик біжить все далі і нічо­го не ба­чить пе­ред со­бою. Він да­в­­но вже за­гу­бив сво­го кар­ту­зи­ка, кілька разів па­дав на сли­зькій до­розі, по­ли з ру­дої юп­ки, мов кри­ла, ма­ють за ним від пруд­ко­го бігу, а він усе біжить далі та го­ло­сить:

–  Матінко моя!.. матінко рідне­сенька!..

Але що це? Чию це тру­ну ве­зуть на са­нях?

"Се мою мам­ку ве­зуть хо­ва­ти", - ду­мав Дмит­рик і що­си­ли по­ри­вається на­пе­ред. Він не ба­чить, що за ним ба­су­ють ко­ні, не чув, як кри­чать: "сте­ре­жись!" А коні вже близько, ось во­ни ди­ха­ють га­ря­чою па­рою над Дмит­ри­ко­вою го­ло­вою, ось спи­на­ються над ним, рвуться на­пе­ред, і Дмит­рик зни­кав десь під кінськи­ми ко­пи­та­ми…

ІІІ

Дмит­рик ле­жить у лікарні. Зла­ма­ну но­гу йо­го взя­то в ле­ща­та; но­га вже не так бо­лить, як пер­ше, і Дмит­рик мо­же підвес­тись на пос­телі. Він розг­ля­дав

прос­то­ру кімна­ту, це лежать хворі, ди­виться на сест­ру-жалібни­цю, що зігну­лась над не­ду­жим, і зу­пи­няється, врешті, на своєму сто­ли­кові. Там, ме­жи уся­ки­ми пля­шеч­ка­ми з ліка­ми, чер­воніє ко­ло­доч­ка з йо­го ко­зи­ка. Ох, той ко­зик! Він на­га­дує Дмит­ри­кові стільки прик­рос­тей, стільки смут­ку, що Дмит­рик не мо­же ди­ви­ти­ся на йо­го.

"Може, ма­ма їсти хотіли, як я ку­пу­вав ко­зи­ки… мо­же, во­ни го­лодні й по­мер­ли, не діждав­шись хліба… Не ска­жуть матінка, не приз­на­ються, бо не­ма вже їх на світі… і ніко­го в ме­не не­має… сирітка я безрідний… Та чи ви­ба­чать мені ма­м­­ка за все, що я на­коїв?
– ду­має Дмит­рик, не вти­ра­ючи сльо­зи, що ско­ти­лась йо­му на об­лич­чя. То десь бог по­ка­рав ме­не: на­що бу­ло об­ду­рю­ва­ти усіх, про­ся­чи для сла­бої неньки? На­що бу­ло ка­за­ти, що я сирітка?.. От те­пер бог і дав так… А все той Гав­рил­ко не­доб­рий він хло­пець, він ме­не на все підво­див… Ні, то я не­доб­рий, що слу­хав­ся Гав­ри­л­­ка… Не ви­ба­чить мені бог, не ви­ба­чить…"

I Дмит­рик пог­ля­дає в ку­ток, де з чор­них рам ди­виться на йо­го су­во­ре об­лич­чя бо­га-батька, і здається Дмит­ри­кові, що не варт він про­ба­чен­ня, що ніхто не да­рує йо­му ви­ни йо­­го…

"Що зо мною бу­де?
– тур­бу­ють дум­ки ди­тя­чу го­ло­ву.
– Де я подінусь?.. Хто ме­не на­го­дув, хто зо­дяг­не ме­не, каліку не­потрібно­го?.. Знов стар­цю­ва­ти?.. Ні, не бу­ду, не хо­чу й ба­чи­ти то­го Гав­рил­ка, що нав­чив ме­не ру­ку прос­тя­га­ти… Бу­ду щось ро­би­ти, на хліб за­роб­ля­ти, Добрі лю­ди по­мо­жуть… А де ж ті добрі лю­ди? Є! Я знаю, що є! Ад­же матінка не­дур­но ка­за­ли, що світ не без доб­рих лю­дей!.."