Мальва Ланда

Винничук Юрій Павлович

Тіла їхні сплетені, мов пальці, вітер несе їм в обличчя біле пелюстя терну, збите кулями. Довкола йде бій, війська наступають, в’язнучи у снігах, заплутуючи ноги в кущах. Все тепер понад ними – цілий світ і сніги, і постріли крови, і стогін поранених, і переможні сальви, і металевий зойк… Усе понад ними, а вони на самому дні, в імлі, в намулі, в мушлі, в склі… До них стікають струмочки крови згори, або це не кров, а руде волосся, відсічене мечами. Усю постіль хурделить і метляє, лунає заглушливе скрипіння, мовби хто пиляє велетенського сухого дуба, пилка ячить і сковилить, наче поранене звірятко.

Здається, ось-ось ліжко під ним розсиплеться на дрібнесенькі друзки, поки, розгойдавшись, упаде колодою карт і поховає їх під собою разом зі снігом і всіма арміями, котрі тут розвернули свої бойові шереги… Аж ось-таки гримнуло якесь гарматне ядро, і вибух струснув цілим світом довкола, обоє коханців гугупнули з ліжка і тут нарешті розплели обійми з голосним стогоном.

– Ге!.. ге!.. ге!.. ге!.. – видихав гаряче повітря Бумблякевич.

– Е!.. е!.. е!.. е!.. – вторила йому Фрузя.

А тут і світ вирівнявся, і стіни виструнчилися, а всі речі у кімнаті чемно зайняли свої місця.

– Боже, що ти зі мною зробив! – зітхнула Фрузя. – Щоб я тепер коли-небудь з клаком? Ніколи в житті.

Вона рішуче вхопила вазу, вийняла квіти і пішла до лазнички. Клак гірко ридав. Але це йому не допомогло. Він виплюснувся до мушлі разом з водою і помчав за течією звичними руслами каналізації. Бумблякевич упав на ліжко і відчув, що його починає зморювати сон. Одначе Фрузя і не думала це помічати. Вона примостилася біля нього по-турецьки і спитала:

– Тепер, після того всього, що між нами було, я не знаю, як тебе називати, коли ми зостаємося на самоті. На прізвище не пасує, «шановний пане» – смішно. Яке твоє ім’я?

– Що в імені моїм? Се тільки звук, луна…

– Тоді дозволь тебе називати Бумбликом. Добре? У тебе мусить бути якесь пестливе ім’я. Коли мені ще захочеться з тобою… хи-хи… то я скажу: «Бумблику! Давай побумбляєм!»

– Одного не можу збагнути. Як тобі вдалося зберегти цноту, кохаючись із клаком?

– Ах, та чи ти не розумієш, що то була тільки гра? Який із клака коханець? Він тільки скубоче, пестить, катуляється там усередині, а від цього моя цнота аніскілечки не страждає.

– А я, між іншим, переживав за тебе, коли ми вирушили на лови. Важко було повірити, що така зваблива панна зберегла досі цноту. Ану ж, думаю, одноріг її уб’є!

– Ну, що ти, якби я не була цнотлива, то ніколи б і не вирушила на лови. Хоча, правду кажучи, мала деякі сумніви. Клак клаком, а все ж таки я отримувала насолоду.

– Що то була за історія з Мальвою і однорогом?

– Звідки ти про неї знаєш?

– Від князя.

– І що тебе цікавить?

– Чи було щось між ними. Між Мальвою і однорогом.

– Авжеж, що мусило бути. Ніскілечки не сумніваюся. Чого б то вона раптом відмовилася брати участь у ловах? Та, правда, це не був простий одноріг, а якийсь їхній володар. Можливо, що це той самий, якого ти вполював. Теж такий самий незвичайно білий і вродливий. Хтозна, чи і я би втрималася і не віддалася, якби мене такий одноріг узяв собі на спину.

– А були випадки, що хтось кохався з однорогом?

– А нікому не скажеш?

– Ні.

– Поклянись.

– Клянусь.

– Княгиня теж колись на однорогові гарцювала. Та й догарцювалася.

– А то ж як?

– Народила князя.

– То він син однорога?

– Так.

– Але ж у ньому нема нічого від… е-е… татуня!

– Чому нема? У нього спина і ноги вкриті делікатним білим хутром. А над чолом є маленька ґулька. Вона схована у шевелюрі, і її так просто не видно. Але вона росте. Такий собі скромний ріжечок.

– Дуриш! – не повірив Бумблякевич. – Це якась повна абракадабра! Якби він був наполовину однорогом, то не полював би на своїх родичів!

– Одноріг – їхній тотем. Полювання і споживання тотему – звичай, який сягає правіку. У Теодорові по матері пливе цісарська кров, а по батькові королівська. Адже той одноріг був королем однорогів.

– Чи богом однорогів?

– Не знаю, як це у них називається. Що почула, те й переказую.

– А хіба ж там свідки були?

– Виявляється, були. Стара Вівдя, чарівниця, яка мешкає на Чортовому Болоті, бачила. Вона звикла тинятися лісами, збираючи різне зілля. Ото вона мені й розповіла, як натрапила на закохану парочку.

– А ти з чарівницею приятелюєш?

– Княгиня частенько посилає мене по зілля. Вона звикла пити гербату з медом.

– Цікаво, чи князь знає про своє походження.

– Цього я не скажу. Якщо й знає, то ніколи нічим себе не видав. Адже про цю таємницю більше нікому нічого невідомо.

– Невже? Таж перша-ліпша дівчина, яка лягла з ним у ліжко, це легко виявить. Досить лише обняти князя.

– Так, але він ніколи не роздягається повністю і носить такі цупкі сорочки, що крізь них нічого не намацаєш. До того ж він ніколи не лягає на панну, а бере її тільки ззаду. Як одноріг.

– Звідки тобі все це так докладно відомо?

– Що невідомо Богу, те відомо покоївці. Покоївка, яка вміє проникати в найпотаємніші шпаринки, – скарб. А покоївка, яка ще й при цьому вміє зберігати таємницю, – незрівнянний скарб.

– Як на мене, то з таємницями у тебе проблема.

– Свиня! – ляснула вона його по животу. – Як ти можеш мені таке говорити? Я не приховую таємниць перед своїм коханим. А хто мій коханий?

Бумблякевич звів брови.

– Ти! – ляснула вдруге по животу. – Але не ціниш! Я йому душу розкриваю, а він! – Фрузя пестливо погладила живіт Бумблякевича. – Ах, яке в тебе пузо! Ні, це не пузо – це повітряний бальончик. Який ти весь волохатий! Як борсук. А я твоя борсучка. Як мені хочеться пірнути в ці несходимі хащі й блукати ними, блукати. А хтозна – може, я стріну там ще багато-багато таких, як сама, збожеволілих від кохання панночок. Скажи, ти багато мав жінок переді мною? О, тільки не обманюй. Тільки не обманюй. Адже я відкрила тобі всі свої таємниці! Скільки?

Бумблякевич задумався. Скільки він мав уявних панночок? Легіон! Щовечора протягом двадцяти п’яти років він поринав у чар солодійства, і з’являлася йому такої містичної миті чергова панна або дівчинка, а деколи за один раз він міг змінити в уяві й двох-трьох, а скінчити на четвертій. Але візьмемо заокруглено: помножимо двадцять п’ять років на триста шістдесят п’ять днів. Що вийде? Пфу-у! Всього-навсього дев’ять тисяч сто двадцять п’ять. Фрузя буде дев’ять тисяч сто двадцять шоста.

– Ну, скажи! Скажи! – благала вона. – Це мене так збуджує! Скільки?