Мальва Ланда
Шрифт:
2
Бумблякевич хутко засапався і, вибравшись на гору сміття, сів перепочити. Далеко-далеко, доки очі сягали, звивалися гірські пасма, окремі вершини сягали хмар і вкриті були снігом. То там, то тут виринали чорні фігурки мисливців, полохаючи птаство і різну кумедну звірину, що її виплекала сміттярка. Їхні голоси, звуки ріжків і гавкіт хортів котилися луною, десятикратно повторюючись і гублячись у павутині провулків. Два барвистих майтелики всілися неподалік і стали паруватися. Бумблякевич, з цікавістю стежачи за їхніми рухами, згадав, як у дитинстві кидав разом з іншими хлопчаками каміння у скліщених песиків. Майтелики хутенько зробили свою справу, спурхнули і відлетіли. Йти вже нікуди не хотілося. Сидячи отак та мугикаючи собі під ніс якусь нехитру пісеньку, Бумблякевич раптом відчув на собі чийсь погляд. Великі темні очі дивилися на нього з купи сміття просто під ногами.
– Ти хто? – спитав Бумблякевич і навіть наставив на них рушницю.
Очі скліпнули, сміття заворушилося в різні боки, і з нього вигулькнула гарненька дівоча голівка.
– Це я, – сказала вона і підморгнула.
– А що ти тут робиш?
– Я – русалка.
– То це правда?
– Що – правда?
– Що в смітті водяться русалки?
– А ти очам уже своїм не віриш? Ти ж мене бачив ще коли тільки зайшов до лябіринту.
– Я думав – ввижається.
– Я за тобою давно спостерігаю, – засміялася русалка і висунулася так, що з’явилися її білі виточені рамена.
– Для чого?
– Просто так. Цікаво. В тобі щось таке є, що привертає увагу. Відразу видно, що ти інтелігентна людина і розумієшся на жіночій вроді.
– Що тут одне з другим має до речі?
– Котре одне і котре друге?
– Те, про що ти щойно говорила.
– А про що я щойно говорила?
– Ти не пам’ятаєш, про що ти мені говорила?
– Ми, русалки, ніколи не пам’ятаємо того, що говоримо. Кожне слово, яке злетить із наших вуст, мигцем вивітрюється з голови. Це, між іншим, дуже зручно. Голова завше залишається вільною для свіжих слів. Якби усі жінки володіли такою здатністю, ціни б їм не було.
– Але ж ти пам’ятаєш про те, що мене вже бачила, так?
– Побачене запам’ятовується, а сказане ні. То про що ж я говорила?
– Про те, що я інтелігентна людина і розуміюся на жіночій вроді. А я спитав, який тут зв’язок між інтелігентністю і розумінням на жіночій вроді. Мені видається, інтелігентність тут ні до чого. Можна розумітися й не будучи інтелігентом. І навпаки – бути інтелігентом і нічого не розуміти в жінках.
– Це для мене заскладно. Скажу тільки, що з інтелігентною людиною значно приємніше мати справу. Ти ж напевно і книжки читаєш?
– Звичайно.
– Чи траплялося щось цікаве про русалок?
– Ну, скажімо, в Андерсена описана історія про русалку, яка прагла стати людиною.
– Приблизно так я це собі й уявляла. Хіба люди здатні вигадати щось оригінальніше? Наприклад, історію про людину, яка прагла стати русалкою. Невже тобі ніколи не марилося стати водяником і мати у свому розпорядженні цілий гарем русалок?
– Марилося, – чесно зізнався Бумблякевич.
– А тепер на хвильку уяви собі, що ти не водяник, а сміттяник, і довкола тебе такі чарівні істоти, як я.
Тепер вона вивільнила й руки зі сміття і, випорпавши якогось пощербленого гребінця, заходилася розчісувати своє густе волосся, при цьому зиркаючи на Бумблякевича таким палким поглядом, що він спалахнув рум’янцем.
– Ум-м-м… – підморгнула русалка і, стріпнувшись, вивільнила із сміття білі перса. – Мав би охоту?
Бумблякевич розгубився від такої відвертости й закашлявся.
– Ну, не будь таким тюхтієм! – простягла до нього руки русалка, і ось уже все її тіло разом зі срібним хвостом з’явилося на поверхні, а в лусці заграло сонце.
Бумблякевич ковзнув жадібним поглядом уздовж її тіла, уважно обстежив круглий животик, який плавно переходив у хвіст, і ошелешено промимрив:
– А-а… як… е-е… ми… теє… в… куди?…
– В туди! – засміялася русалка і, ставши навкарачки, наставила Бумблякевичу розкішну гепцю – круглу й пухкеньку, мов снігова куля.
Бумблякевич знервовано проковтнув слину і якусь хвилю мовчки милувався цим розкішним витвором натури. На його превелике задоволення, гепця не була замкнена навіки, бо мала під сподом рожеву щілинку, котра спрагло пульсувала і манила до себе так заклично, так гаряче, що Бумблякевичу запаморочилося в голові, і він, уже сливе без пам’яти, заходився розщіпати ширінку.
– Ну… ну… швидше… – благала русалка.
Та щойно Бумблякевич обхопив руками білі півкулі і ось-ось уже мав проникнути всередину, як згори гримнув чийсь гучний оклик:
– Стійте!
Русалка, мов ошпарена, верескнула і щезла в смітті. Бумблякевич гарячково защепнувся і зірвався на ноги. Одноріг стояв перед ним стрункий і високий, його тонке біле хутро сліпило очі і сонячні промені грали на кожній із його щетинок. Бумблякевич від несподіванки і страху роззявив рота, найбільшу його увагу прикував великий і гострий, ще й закручений ґвинтом ріг. Уявив собі, як одноріг нахиляє голову і встромляє рога йому в живіт, розпанахує кишки, проламує ребра, пробиває спину, а потім підкидає безвільне тіло нещасного Бумблякевича вгору, і летить воно, падає в провалля на випростані руки русалок, у їхній регіт…
– Якби ви спробували її вграти, – промовив одноріг чистим і дзвінким голосом диктора телевізії, – вона б ураз замкнула вашого прутня і, як би ви не сіпались, а таки затягла б у глибини сміття. А там на вас чекали б виснажливі утіхи, які потихеньку перейшли б у повільну дистрофію і смерть.
«Боже! Який він розумний!» – це перше, що подумав Бумблякевич. «Боже! То він ще й розмовляє?» – це друге, що подумав Бумблякевич.
– Вмерти на сміттярці! – витер він піт із чола. – Ні, цього я б не витримав.
Погляд однорога впав на рушницю, що лежала під ногами.
– Отже, ви один із них.
– Я? Боронь Боже! Я тут взагалі випадково. Оце тільки сьогодні забрів на цю сміттярку, а мене запросили на полювання на… цього…
– На мене.
– На вас. Здається… Але я тільки гість.
– А рушниця?
– Клянуся вам – я не вмію стріляти. Я ще ніколи не пробував. Мене мали навчити по дорозі, але я відбився від гурту…
– Вони хочуть мене вбити, – сумно сказав одноріг.
– Чому ви думаєте, що саме вас? Адже є й інші однороги.