Мальва Ланда
Шрифт:
Транквіліон сумно кивнув головою…
– То було вже давно… Я й справді якось випадково підгледів Мальву, коли вона купалася.
– Ви бачили все? – спитав Бумблякевич таким голосом, наче йшлося про зґвалтування його сестри.
– Я бачив її лише ззаду… Цього було доволі, щоби ніколи більше не сприймати серйозно її віршів. Коли часами натрапляю в давніх часописах на її ім’я, то враз переді мною сходить, мов сонце, її пречиста дупця… – І, вловивши знервований погляд Бумблякевича, спитав: – Це нічого, що я вдався саме до такого терміну?
– Що ви маєте на увазі? – не збагнув Бумблякевич.
– Я застосував у даному контексті слово «дупця» і вважаю його найбільш відповідним, коли мова йде про предмет високих почувань. Наприклад, мені зовсім не сподобалося, як у недавньому українському виданні
Цей Пупс що далі, то все більше подобався Бумблякевичу.
– Ви справді мислите поетично, – сказав він. – Цікаво, які ваші вірші.
Транквіліон Пупс набрав постави римського патриція і прорік:
Так ніхто не кохав через тисячі літ,Вже куди я не пхав – ти холодна як лід.Дивні скарби свої ти мені розпростерла,Тільки вранці згадав, що ти вчора померла.– Ну, це пародія на Сосюру, а я б хотів…
– Кий біс – на Сосюру! Та це Володька у мене й стибрив перші рядки, бо ж я цього вірша все ‘дно не міг видрукувати. От він і скористався.
– То ви поет-еротик! Це для нашої поезії щось нове. Досі вона пишалася своєю цнотливістю.
– Раніше я писав звичайну лірику.
– Прочитайте, – попросив Бумблякевич не без підступної гадки, що, зачувши котрийсь давній вірш Пупса, безпомильно відгадає, хто саме з поетів криється у цій личині.
Пупс наморщив чоло, щось промурмотів і став деклямувати:
Я в день той по місту, мов привид блукав,Із пам’яті здерши кору,Ім’я твоє згіркле у роті жував,Неначе печінку сиру.Було те ім’я, мов п’янливе вино,Воно моя сіль і мій хліб.Я брів і дивився в закрите вікно,Як дивиться мертвий у гріб.Був день без’язиким, був сірим той день,Неначе протерті штани.Поніс мене вітер із листям вишеньІ десь між будинків зронив.Ти бачиш з вікна, як я гірко сміюсь,Підкравшись з-за рогу тихцем.О, прийде не раз ще до тебе ІсусЗ моїм посмутнілим лицем.– Ви – Михайль! – вигукнув тремтячим голосом Бумблякевич.
– Дайте спокій, – відмахнувся Пупс. – Це зараз не має жодного значення. Я тільки хочу сказати, що тепер чомусь мені багнеться всю цю поезію зґвалтувати, притому найбрутальнішим чином. Саме тепер, коли я припинив усі свої сексуальні поривання через похилий вік, мені багнеться чинити сексуальні надуживання на папері. В прозі це проявляється в диких сценах мордування і ґвалту. Я не можу писати цнотливо. Я задихаюся в усталених нормах української літератури. Мені хочеться підкласти під неї вибухівку, аби вся ця нефоремна споруда злетіла в повітря, і побудувати новий палац.
– Стривайте… ваші погляди мені добре знайомі… Вони близькі до тих, які висловлював Михайль Семенко. Признайтеся – це ви! І оце рідкісне слівце «багнеться»: «у ночі безмісячні темні самотні осінні замислені ночі… мені багнесь заплющити очі щоб тихо і мовчки страждати». Або вірш «Кондуктор»:
Багнеться бути кондукторомНа товарному потязіВ похмуру нічТемну нічОсінню дощовуСидіти на тормозіУ кожусіЗігнувшись і скупчившисьДивитись у прірву рухливу…– Дивитись у прірву рухливу… – підхопив Транквіліон і продовжив:
Про дні що минулиЩо в серці зосталисяЯсними плямамиПро образи згадніЗаснулі у грудях навікиНавікиМріятьМріятьВдивляючись в сутінь.– Ви Семенко! – зблиснув Бумблякевич очима, що горіли від збудження.
Весь час, поки Транквіліон деклямував, він повторював за ним подумки кожне слово. Та щойно вірш закінчився, як Пупс знову прибрав того незворушного вигляду, за яким важко було розгадати, що в цей час у душі його коїться, і помітивши, як Бумблякевич силується розгадати його, сказав:
– Навіть не намагайтеся!..
– Ну, що ж, тоді я запитаю в княгині. Вона ж таки повинна знати, хто ви насправді.
– Помиляєтесь. Це знав тільки покійний князь, який власне і сплянував мою втечу. А коли я кажу, що хочу підкласти вибухівку, то не для того, аби знищити, а щоби з тих самих цеглин скласти іншу будівлю. Себто на вершині не повинно бути місця для дутих авторитетів. Мусить відбутися переоцінка вартостей… Деколи я маю таке враження, що більша частина нашої літератури – це суцільне сюсюкання і загравання з народом. Народ хоче квашених огірків, а йому підкидають цукерочки. Народ хоче, аби йому дали по писку, а його пестять, мов малюка. Народ хоче, щоб його тицьнули носом у лайно, а його тицяють у пелюстки. І народ поволі дитиніє. Йому починає здаватися, що й справді уся його приваба – це дитяча безпосередність, лагідність, пісенність. І він, мов юродивий, починає спочатку розцяцьковувати квіточками піч, потім і цілу хату, вбирається в квітчасту одіж і співає квітчасті пісні. Я не знаю більш збабілого народу, ніж наш.
– А як же козаки?
– Козаки – це колишні половці. Себто, зовсім інша раса. Так, це українці, але найвищої касти. Вони й антропологічно дуже відрізняються від нас. Я маю на увазі козаків з діда-прадіда.
– То ви вважаєте, що половці не були тюрками?
– Якими тюрками? Побійтеся Бога! Чистої води європейці. Половчанки славилися незвичайною вродою, а їхні описи далекі від описів азіяток. Навіть половецькі могили і половецькі леґенди оспівані нашим народом: Савур-могила, євшан-зілля. Де ви бачили, аби хтось оспівував ворога? Та й у «Слові о полку Ігоревім» автор ніде не сипле прокльонів на голови половців, а змальовує їх з такою повагою, що і русичів. Половці мали, як і козаки, малиновий стяг, білі хоругви. Половці були нехрещені, а тому автор їх називає «поганими», «дітьми бісовими», але не більше. Араби описували половців так: високі, світловолосі, носи прямі, вуста повні, вуса підковою, на голові чуб, очі великі – сірі або сині, зрідка – карі. Хіба це опис монголоїдів? У Северина Сапіги у книзі «Мандрівка довкола борщу» є цілий розділ, присвячений доказам того, що скити, половці й козаки – це одне й те ж.
Бумблякевич узяв до рук книгу Северина Сапіги й розгорнув її при самому кінці, де довгими рядами йшли половецькі імена.
– Зверніть увагу, – сказав Пупс, – як багато імен має закінчення на «ак». Бабак, Варнак, Гірчак, Гончак, Кончак, Гром’як, Гущак, Дончак, Друшляк, Коб’як, Кобеняк, Гзак, Козак, Коршак, Купчак, Бумбляк…
– Бумбляк! – зойкнув Бумблякевич.
– О, бачите! Можете пишатися – у вас половецьке походження.
– Боже мій, а я стільки мучився із цим прізвищем! Мені здавалося, що це якась лайка, щось непристойне. І тільки тут, на сміттярці, ім’я моє очистилося. Спочатку в устах княгині, а тепер і в цій книзі.