Мальва Ланда
Шрифт:
Пан Пупс просто не міг стримати своєї невимовної втіхи. Бачив, який ошелешений цими новинами його гість, і охоче підкидав жару:
– Маємо тут поеми Опанаса Лобисевича, прозу Віктора Забіли, другу частину «Вальдшнепів» Миколи Хвильового, невідомі щоденники Шевченка і Панька Куліша… А ще другий том «Мертвих душ» Гоголя і його ранню повість «Брати Твердиславичі». Але найцікавіше те, що повість ця писана українською мовою! А скільки в нас розкішних творів середньовіччя! Аж дванадцять нікому невідомих літописів! Це вам не фікція на зразок «Велесової книги». Ми володіємо оригіналами. Маємо не тільки вірші Івана Мазепи, але і його роман, писаний французькою мовою. Маємо кілька історичних трагедій Пилипа Орлика… Рукописи Марусі Чурай…
– Та це ж просто
– Ми не можемо ризикувати. Доки Україна знаходиться під постійною загрозою ззовні і зсередини, доки її політичне становище непевне і хистке, ми не вийдемо з запілля. Тільки могутня держава забезпечить надійне зберігання цих скарбів… А поки що ми вже чимало літ займаємося порятунком української літератури. Наші аґенти їздили навіть на Соловки, проникали в святая святих каґебістських архівів і викрадали звідти рукописи… Маємо не відомі нікому поезії Драй-Хмари, Зерова, Свідзинського, Плужника, Дмитра Тася, Вероніки Черняхівської… Але то я називаю імена відомі, а ось що вам, скажімо, говорить ім’я князя Северина Сапіги?
– Боюся, нічого, – Бумблякевич зробив розумне лице і зморщив чоло.
– Ага! Бачите! А це унікальна людина. Він зібрав сотню добровольців і вступив до армії Наполеона з тим, щоби схилити його до походу на Україну. Він таки зумів зацікавити імператора, але, на жаль, фортуна від них одвернулася. Після цього Северин оселився на своїх добрах на Волині й займався вже тільки літературою. Але у 1830 році, в час польського повстання проти москалів, знову зібрав свій загін і загинув під Остроленкою в бою з москалями. Сталося це 26 травня 1831 року.
Очі Бумблякевича впали на товстий червоний манускрипт.
– А що в цій книзі?
– О, тут чи не найголовніший твір пана Сапіги – «Мандрівка довкола борщу».
– Борщу? – перепитав Бумблякевич, гадаючи, що не дочув.
– Авжеж, саме борщу. Борщ – се наш український тотем, якому ми повинні молитися і складати пожертви. Борщ – се символ світобудови, се Сонце, Місяць і Зорі, Небо і Земля, води і суходоли… Борщ – се наша українська кров. Темно-червона, хмільна і кипуча. Борщ тече в наших жилах, борщ вирує і яріє. На борщі виросла козацька нація, на борщі вона приймала присягу. Отже, пан Сапіга в цій книзі, котра має стати поряд із «Кобзарем» й «Енеїдою», описав свою подорож до сутности борщу, проник до самих його глибин, дослідив кожну його складову частину, пірнув до самих первнів і видобув їх на поверхню. А головне – йому вдалося відкрити знову забутий нами перепис борщу.
– А хіба ми не знаємо, як його варити?
– Що ви? Хіба та юшка, якою ми дуримо свою національну пиху, варта називатися борщем? Ви собі гадаєте, що коли кинути до окропу буряки, то це вже борщ? Гай, гай… Не їли ви козацького борщу, то й не говоріть нічого. Козацький, або ж половецький, борщ – наша ритуальна страва. Її згадує ще Пріск у своєму описі мандрівки до краю гунів. Але після зруйнування Січі перепис цей було надійно поховано в непам’ять.
– А знаєте, я й раніше відчував до борщу якусь неусвідомлену повагу, – сказав Бумблякевич. – Пам’ятаю ще малим, дідусь, аби приохотити мене з’їсти цілу миску, розповідав при цьому байку, що нібито оце переді мною не просто борщ, а ціле море… І на дні – кораблі-потопельці… Я їв те море, аби хутше дістатися дна і вирятувати кораблі…
– О! Бачите! А скажу вам, що десь на північ звідси знаходиться Море Борщів. Я не знаю, чи се справді так, бо ніколи не мандрував сміттяркою. Надто вже багато часу відбирає книгозбірня. Може, це тільки місцева леґенда. До речі, ваша Мальва Ланда дуже хоче податися туди.
– В те море?
– А так. Її завше вабило все чудесне і незвідане. До того ж якраз вона і досліджує творчість Северина Сапіги. Завтра на бенкеті мають подавати борщ, котрий зварить Мальва за козацьким переписом.
– Цікаво мені, чи Мальва друкувала свої вірші вже тут, на сміттярці?
– Ні. Займається виїмково наукою.
– І зовсім не пише віршів?
– Знаєте, пане Бумблякевич, я взагалі маю сумнів, чи потрібно писати вірші вродливій жінці, адже вона сама по собі – поезія.
– То, по-вашому, віршувати мають самі-но шкапи?
– Вважаю, що так. Якщо котрась гарненька дівчина захоче, аби її поезії сприймалися серйозно, то єдиний спосіб на те – відрізати собі носа. Інакше кожен мужчина вбачатиме у вислуховуванні її віршів лише добрий засіб для спокушення. Тверезо можна слухати вірші тільки якої-небудь сірої пташечки, а коли на вас дивиться витончене личко з великими очима, коли ви помічаєте хвилювання персів і круті вигинисті стегна – о, тоді хіба до віршів? А зрештою, кому я все це говорю? Ви ж куди молодший за мене і мусите все це розуміти якнайкраще.
– Але, бачите, для мене Мальва Ланда щось більше за жінку… Я ніколи її не бачив і, можливо, тому став обожнювати… І вірші її на мене справили якесь потойбічне враження… Інакше й не скажеш… Це щось незбагненне. Я читав багато поезій, і напевно кращих, але щоб на мене вони вплинули так, як Мальвині, – цього зі мною не було…
Бумблякевич заплющився і прочитав з пам’яті:
Небо вечірнє темне й мовчазнеПлине поволі крізь мої очі,І сонце, наче надія, гасне,Топлячи тіло у ропу ночі.Тінями тіней никають тіні,В час такий простір робиться тлінню.Хочеться нині в своєму тіліДля себе самої скидатися тінню.Прийду додому і чути хочу,Як місяць сіє зорі у ситко,І небо плине крізь мої очі,Наче крізь голку хтось тягне нитку.– Це з цієї другої книжечки, – сказав Бумблякевич. – А от послухайте, як проникливо вона передала душевний стан людини, яка опинилася під совєтською окупацією:
Коли прийти? Приходь, либонь, весною,Бо нині бачиш – вечір і сльота,Тумани, мов орли, над головою,І я така похмура і не та.І все навколо дике й непривітне,Що в дощовій краплині нишкне страх,Уже себе самих останні квітиСлухняно розпинають на вітрах.А дні такі бездонні і бездомніПовз наші вікна линуть вдалину,І кішкою набридливою втомаСвоїм нявчанням хилить нас до сну.І ти такий далекий і печальний,Хоч я й покірно-тиха, як колись.Побіля ніг твоє сумне мовчання,Немов калюжі крові розлились.Хай божевільний вечір диригуєСимфонією тиші і журби,Та свічка щось уперто нам віщуєІ радить мені більше не любить.А ти приходь… та тільки не востаннє,Руками посвіти собі в імлі.Приходь в ту ніч, коли мене не стане,Коли й тебе не буде на землі.Транквіліон співчутливо зиркнув на Бумблякевича.
– Вам би слід було жити в ті часи, коли це писалося. Ви ж бо відчуваєте якусь ностальґію, я це бачу. Я добре ті часи пам’ятаю, але виріс із них вже настільки, що на мене вони діють лише як теплий спомин. Принаймні мене та поезія не розчулює. Вона надто чуттєва. А до того ж, знаючи, що писала ті вірші Мальва, то, слухаючи їх, уявляю перед собою молоду жінку, котра граційно скидає сукню і гола-голіська заходить у ставок…
– Щоб я тріс, коли це з вами й справді не лучилося! Ви бачили її!