Мальва Ланда
Шрифт:
– Що це воно може бути? – спитав.
– Е, та це русалки.
– Русалки! – не міг повірити Бумблякевич і навіть зупинився і втупився в те місце, з якого щойно висунулася ручка.
Русалки в нього завше викликали спеціальний інтерес, бо, навіюючи собі образи жінок, яких хотів мати, нерідко викликав русалок, котрі віддавалися йому в танці, в леті, в плюсканні, в хлюпотінні, він катулявся з ними луками, лісами і горами, пірнав із ними в найтемніші глибини рік і озер, заповзав у комиші, ластився в дуплах і гніздах,
– А що тут незвичного? – отямив його пан Зеньо. – Русалки живуть тепер всюди, навіть у каналізації, відколи забруднено ріки, вони вже до всього призвичаїлися. А це особливі – сміттярські русалки. Вони купаються в смітті. І коли хтось необережно заблукає, то можуть і залоскотати, затягти у глибини сміття й змусити там слугувати собі.
Бумблякевич часто уявляв, як русалки затягують його в озеро, але щоб у сміття – ні, це мало його спокушало.
Вони петляли вузенькими вуличками лябіринту, Бумблякевич спочатку навіть пробував запам’ятати дорогу, але незабаром покинув це пусте заняття і далі вже бездумно тюпав за своїм проводирем. Раптом пан Зеньо гупнув себе п’ястуком по циліндрі й вигукнув:
– Але з мене фраєр! Та же я забув у вас запитати про ваші політичні переконання. До кого ви належите?
– А ні до кого. Сам собі. Я не є політик. Мене цікавлять книжки. Мені аби свобода друку була. А їсти я можу й жаб із кульбабовим листям.
– Знаєте що… Оце про жаб запам’ятайте собі. Це панові Джавалі мусило би сподобатися. А все решта – забудьте. Може, ви й не політик, але політична заанґажованість має бути. Мушу вам сказати, що на нашій сміттярці мешкають не тільки щирі українці, є тут різні люди. Сміттярка займає настільки велику територію, що в неї чимало теренів узагалі ще незвіданих. Хтозна-які монстри можуть там ще чаїтися.
– А ви ж казали, що знаєте сміттярку, як свої штири пальці, – шпигонув Бумблякевич.
– Га-га-га! То був жарт. Знаю я лише малу частину. Ту, що зайняли ми. Все решта – це терра інкоґніта. А через те навіть тут – у глухому запіллі – мусимо стежити за чистотою кадрів. Щоб колись явитися перед миром – наче тоті апостоли, а не якісь там обдертуси. Пан Джавала цілих п’ятдесят з гаком літ не складає зброї, організовує партизанські акції, чинить усе, аби ворог постійно перебував у напрузі. Тиждень тому, наприклад, його боївка підірвала колію на відтинку Львів – Красне. Не чули?
Бумблякевич напружив пам’ять, але якось нічого подібного не міг пригадати.
– Певно, – навіть не здивувався пан Зеньо, – де б у вас про таке написали! Та же то є диверсія! А як тютюнову фабрику у Винниках взяли – чули?
– І цього не чув. Але цигарки подорожчали.
– Но, видите! Того й подорожчали, що наші весь тютюн вивезли.
– І що ви зробили з тим тютюном?
– Продали в Голляндії.
Бумблякевич зашпортався і ледве не дав сторчака.
– В якій Голляндії?
– В тій самій. Переправили підводним човном.
– Човном! – видихнув повітря Бумблякевич.
– Підводним. У нас тут якраз Полтва протікає, от ми того човна Полтвою і відправили.
– А хіба це можливо?
– Чому не можливо? Полтва куди впадає – в Буг? А Буг куди? – У Віслу. А Вісла куди? – В Балтійське море! Ну, а там уже чух-чух – і Голляндія. Продали тютюн, доляри поклали в банк під відсотки для майбутнього консуляту.
Бумблякевичу від самого початку зустрічі з паном Зеньом не давала спокою одна річ.
– Пробачте, що я вас про це запитаю…
– Ніц собі не жалуйте.
– Ваше житло справді міститься там, де я оце вас здибав? Як на людину, котра відає кадрами, воно не надто…
– Не надто підходяще, еге? І маєте рацію. Це тільки офіс.
– Офіс?
– Авжеж, офіс. Мало хто може забрести на нашу сміттярку. Може який шпигун, чи аґент КҐБ. Перед такою непроханою особою пан Зеньо постане винятково в образі волоцюги. А мешкаю я в затишному кубельці зі своєю любою жіночкою, котра плекає ставочок із карасями. Чи ви одружені, пане Бумблякевич?
– Ні, а що?
– Вженіться. Обов’язково мусите ся вженити, аби спізнати життя ще й з тамтого боку. Йо-ой, як то файно мати жінку! Такво прийдете змучений з роботи додому, а вона вам подасть пантофлі, халат, посадить за стіл і накриє вечеряти. І заки ви вечеряєте своїми улюбленими кльоцками з молоком, вона вам зачне вповідати всі новини за останній день. І буде вповідати, і вповідати, і вповідати, і вповідати… – В цьому місці пан Зеньо раптово урвав свою ідилічну оповідь і як гаркне: – А бодай вже її шляк наглий трафив з тими її оповідками!
Бумблякевич здригнувся і витріщився здивовано на старого:
– Що з вами?
– Йой, та ніц! То я просто свою жінку згадав.
По цих словах пан Зеньо різко зупинився, і Бумблякевич побачив масивні двері з темного горіха, що вели просто у велетенську гору сміття.
– Це двері? – не міг повірити.
– Ясно, що не мотоцикл.
– Але ж… Як це можливо? Двері в смітті? Куди вони ведуть?
– Ви дещо помиляєтесь. Це двері не в смітті, а в лябіринті, й ведуть вони просто до вищого світу.
– Вищий світ сміттярки?
– Саме так, – відказав гонорово пан Зеньо і, прискіпливо ковзнувши по статурі Бумблякевича, додав: – Защепніть сорочку, підсмикніть штани і витріть чоло, бо з вас піт уже дзюрком тече. Мешти знову запилюжилися.
– Щойно їх чистив, – стенув плечима Бумблякевич і, плюнувши по черзі на кожен мешт, витер їх до штанів.
Пан Зеньо похитав головою:
– Тілько бруд розпацькали. Плюньте ще.
Бумблякевич плямкнув сухо і зітхнув:
– Слини вже нема… Така спека…