Мальва Ланда
Шрифт:
12
Йому снилося, що він ще дитина, а вродлива дівчина з довгим волоссям, котра взяла його за руку й повела лугом, – Мальва Ланда.
Вони бігли… І вслід їм летіли крилаті коні, золоті риби і вогняні пелюстки… Земля була гаряча і обпікала ступні. Але далеко попереду світилася річка, і її яскраве проміння сліпило очі, обплутувало й тягло до себе…
Прокинувшись, дуже шкодував, що вони так і не добігли до тієї річки й не вистудили ніг…
Така моя печаль,Така моя скорбота —Гасити біль в очахІ затуляти рота.Дивитися у даль,Майбутнє прославляти,Ховаючи13
…Але то вже за руку вела його не Мальва, а грубасне, розімліле від ситости Літо, виводило за межі сну, до сухої скоцюрбленої вулички на Замарстинові, вікна якої, зашклені часом і пусткою, відбивають кожен подих перехожого… Вело його сонливим полуднем, гарячою яєшнею бруківки, повз сірі зморщені будинки, що взялися тугою зеленню, рятуючись від спеки, занурились у себе, мов равлики, і прикипіли до місця, під яким, може, скарби лежать, а може, тіла задушених школярок, яких заманив сюди Мілько Щурик – леґендарний задушувач панянок, слава і пиха маленької вулиці, яка за сотні літ не породила жодної путньої людини, іно того нещасного Мілька, що навіть не мав ніг, а совгався на плиткому візочкові, підпираючись загрубілими й чорними, як шуфлі, руками, зате знаходив цілий лантух примовок, щоб збаламутити дівчину, обіцяючи показати щось незвичайне – янгола в бутлі, що саме заліз красти малиновий сироп і, бідака, втопився; стопу Богородиці в саду під вишнею; перо птаха Алоеля, що заплутався у розвішеній на шнурах білизні; книгу Білої Магії, що аж кипіла штудерними приписами на всі випадки життя, а особливо на те, як причарувати серце Жерара Філіпа – і ще багато-багато різноманітної всячини, від якої аж голова Мількова пухла, а серця школярок спалахували, а очки мерехтіли цікавістю і нетерпінням, і летіли вони, як нетлі на полум’я, тільки що полум’ям тим був не витязь на білому коні, а безногий Мілько.
Вуличка була випріла й мертва. Літо піднялося в небо, лишивши Бумблякевича на самоті. Кого мав спитатися про Мальву? Зліва і справа мружили вікна до сонця самі приватні будівлі, отже, сподіватися, що в якійсь із їхніх пивниць могла мешкати поетеса, було б смішно. Але пройшовши ще сотню-другу кроків, побачив триповерховий будинок у саду. Нарівні із землею виднілися вікна, заволочені чимось темним. У віршах Мальви згадувався сад, що виднівся у вікнах, але не було там мови про гілки, а тільки про стовбури…
«…Живу в підніжжі яблунь і горіха…»
Але ж так і є – ось старезний крислатий горіх, а ось яблуні… Бумблякевич тривожно роззирнувся, але ніде не побачив живої душі. А проте не міг позбутися відчуття, що хтось за ним стежив, притому дуже уважно. Що ж, цей будинок цілком пасував до Мальвиного, люди, які тут живуть, могли її пам’ятати…
Зайшов на подвір’я і почув крізь свої кроки, крізь скрегіт жорстви ще чийсь приглушений шепіт, мов колихання вітру, але вітру не було. Натиснув дзвінок і чекав терпляче з хвилину. Ніде нікого. Обійшов будинок із боків, але іншого входу не знайшов. Знову повернувся на вулицю. Очі, що стежили за ним, знаходилися в будинку навпроти. У розчиненому вікні стирчала вся в папільотках голова рудої жінки пенсійного віку. Густо напацьканими, товстими, як гусениці, вустами проплямкала:
– Прошу пана, когось шукаєте? Певне Мартинюків? Але вони поїхали на море. Але чого я подумала за Мартинюків? Та пан, запевно, шукає не Мартинюків, а Цегельських. Правда? Певне-сьте, прийшли на шлюбне оголошення. Бо панна Цегельська фурт ся хоче віддати, а нема за кого, то й дала то оголошення. Тільки мушу вас засмутити, бо вона зовсім не «тридцятилітня дівчина приємної зовнішности й спокійної вдачі», а сорокалітня мавпа з таким язиком, як у старої Мандючки, котра живе в сутерині. Ліпше відразу, прошу вас ґречно, фулюйте звідси і не куди, як на сусідню вулицю, бо там під числом шестим жиє така марципанна, таке янголятко, такий слічньоток, таке пуп’янко, така Божа роса, що будете мі ще на цвинтар квіти носили, гди я помру, за то, жи вас так висватала, бо нині, самі знаєте, панну з доброї родини знайти так само нелегко, як добрий друшляк… Але гов! Пан без букета? Йдете ся сватати, а не вбрали-сьте темного гарнітура і білої сорочки під краваткою? А мешти такой ненапуцовані! Нє-е, нині вам ліпше під число шесте не вибиратися, бо там жиють такі господарі, що перше на мешти дивляться, а потім лише на писок…
– Е-е… – почав був Бумблякевич.
– Ага, то ви не до Мартинюків і не до Цегельських, іно до тих файталапів-східняків, шо ту ся вселили, як Лопушанського вивезли. Знаю-знаю… Ніц мі не треба казати, то не є ваша родина, бо я галіціяку зразу бачу. Скажу вам потаємки, жи ми ту на вулиці самі свої і ніяких східняків не мусимо терпіти. Бо то, видите, як Різдво, як Паска, то ми ся вифрантимо на ґлянц, а воно ті ходе як в пйонтки, так в свйонтки, ані куті, ані паски не їсть, бо йому не вільно. Ми звикли по-людськи: «Прошу пана, добродію», – а воно до мене: Гафія Степанівна! Та я тобі така Гафія Степанівна, як ти мені генерал де Ґоль!.. Аж ту хлюсь – незалежна Україна! Воно зара до мене: «Прошу, пані Гущакова, чи не могли б ви мені підповісти перепис паски, бо нам вже вільно?» Як ся вам тото подобає? То треба було аж незалежність проголосити, жиби воно до мене «пані» сказало? Ну, дяка й за те… Але мене лиш їдно цікавит – якби Союз не розпався, то воно, бідака, так паски й не спробувало би?
– Перепрошую, але… – знову спробував Бумблякевич.
– А-а, вже вгадала! Ви не до тих і не до тих, а ви з елєктровні і прийшли лічильники справдити, нє? Бо скажу вам як стій, то вони мають їден лічильник на всю хату і жеруться за него, як дурні за ґальошу. Цілком можливо, жи хтось із них махлює. Штрик лише в тому, хто? Але при моїй чутливій допомозі пан розв’яже тото завдання, як шнурівку на черевику… Ну, тепер слухаю пана.
– Якщо ви не будете перебивати хоча би півхвилини, то я спробую вам пояснити, кого шукаю…
– Або я вас перебила? Та най мені кертиця вазонки порицькає, як я вас перебила!
– Ну, добре… Бачите, я є історик… Мене цікавлять люди, які мешкали тут перед війною…
– А-а! То вам вельми пофортунило. Ви натрапили на справжній скарб. Я є тим скарбом. Маю голову в папільотках, але знаю напам’ять усі родини, які ту мешкали в перетині кільометра. Чи ви чули коли про пані Жуковську? Ну – така в шляфроку, як хінська пава! Пані Жуковська не знала і половини тих, що я знала, а прецінь мешкала тут ше за бабці Австрії.
– О, то мені й справді пофортунило. Але розкажіть мені про той будинок навпроти… Ви казали, що хтось там живе в сутерині.
– А-а, Мандюкова? Стара згрибіла бабенція.
– Вона сама живе?
– Як палець сама. Але нашо вона вам здалась!
– Чи в тій пивниці вона мешкала й перед війною? – спитав обережно Бумблякевич.
– Аякже! Тут ся народила. Тільки то вже пропаще створіння. З’їхала з даху безнадійно. Цілісінький день по сміттярках тілько швеньдь та швеньдь, іншої забави не має. Я вже їй кажу, пані Мандюкова, дайтесі на стриманє, нашо вам стілько того дрантя? А вона іно головою хить-хить і бурмоче щось під ніс. Зате розвела котів – Матко моя Замарстинівська! – всеньку вулицю стероризувала! Так з котами і жиє, і спить, і їсть, і по смітниках мандрує. Нема на те рятунку. Сама лиш надія, що колись дасть дозаду і буде фертик. Ми вже навіть пробували її в притулок спровадити, але де – не далася.
– А ким вона була раніше?
– А ніким. Так ніде не робила ані їдного дня. Як була молода, то фуркала, як горобчик, за нею ту мало не в кареті приїжджали. За перших руських дістала якийсь папір, жи вона безнадійно хора і робити не може. Так з тим папірком і до нині. Ніби інвалід. А який вона інвалід? Здоровіша за мене. Як годна по деревах лазити, то який з неї інвалід?
– По деревах?
– Аякже! На ніч за котами своїми лазить, збирає за пазуху. А то, було, й на даху її бачили. Сяде на комині і щось там белькоче, а вони до неї – мурр! мурр! О-го-го! Маємо ту такі концерти, що часом і самому хочеться вити… А як на те пішло, звірюся вам, що маю підозру, жи то не просто собі стара вар’ятка, а таки чистої води чарівниця.