Мальва Ланда
Шрифт:
Пан Зеньо спритно цвиркнув слиною, і на обох мештах Бумблякевича закрасувалося два білих пінистих острівці. Але витирати чужу слину до своїх власних штанів не мав бажання, тому витер мешти клаптем газети. Пан Зеньо кивнув, надувся, мов индик, випнув уперед живота і вдарив до дверей залізним калачем. За дверима почулося човгання, дзеленчання ланцюжка, а потім чийсь хрипкий голос викашляв: «Хто?»
– Пан Зеньо, власною персоною.
Двері прочинилися в сутінь, десь збоку сіріла суха постать, але оскільки пан Зеньо пройшов попри неї без жодного пошанівку, то й Бумблякевич не звернув уваги, що то за чоловік. Із коридору вийшли вони до покою, заставленого книжковими полицями. Той самий голос за спиною сказав:
– Прошу сідати. Пан маґістр підрізають троянди.
В тиші, що запанувала в покої, лунало якесь тихе хлюпотіння, плюскіт і гомін води, котра мовби текла попід самою підлогою.
– Що це? – спитав Бумблякевич.
– Полтва. Під нами тече Полтва.
Бумблякевич підійшов до полиць і ковзнув очима по книгах: «Стратегія і тактика партизанської боротьби в умовах совєтської системи», «Підручник підпільника», «Довідник з вибухових речовин», «Змайструй сам», «Життя в бункері», «Історія УПА», «Книга народного умільця», «Проблема зброї в запіллі». Автором усіх цих книг значився д-р Мирон Джавала. Бумблякевич розгорнув одну-другу і з подивом побачив, що видані вони не десь за кордоном, а таки тут: Львів, видавництво «Машінґвер».
– Фантастика! – не втримався. – То ви й видавництво своє маєте?
– Аякже! Колись давно вивезли на сміттярку старі друкарські верстати і шрифти. От ми їх почистили, відладнали – працюють як годинники. Маємо тут свою папірню, видаємо газети і часописи. Одне слово – усе як у людей… Ага, ось і пан маґістр! Моє шанування, мої ґратуляції!
До покою швидким і рішучим кроком увійшов високий чоловік середнього віку. Бумблякевич впився в нього очима і не міг зрозуміти, навіщо пан Зеньо здурив, наче б маґістрові за сімдесят, коли на вигляд він тягне ледве на сороківку.
– Пане Зеню, радий вас бачити, – сказав Джавала. – Давненько ви до нас не залітали.
– Не хочу пана маґістра від державних справ відривати. Але нині забрів у наші краї пан… е-е-е… Бум… Бум…
– Бумблякевич, до вашої ласки.
– Еге… І, як виявилося з подальшої розмови, пан Бумблякевич історик і то з патріотичними переконаннями.
– Істориків нам бракує, – кивнув Джавала.
– От я й кажу, – вів далі пан Зеньо, – чого б панові Бумблякевичу та й не взятися до написання історії нашої сміттярки.
– Прекрасна ідея, – потвердив Джавала. – Я давно підшукую людину, котра б зуміла оспівати наш край. І то не тільки в історичному розрізі, але й створити щось на зразок енцикльопедії. Себто описати його ґеоґрафію, світ фльори і фауни, етноґрафію і фольклор, а також світ мистецтва. Бо у нас є й літератори, і малярі. Робота ця копітка і, звичайно, потребує фінансової підтримки. А її вам може забезпечити княгиня Даґмара фон Шруботяг з тих самих Шруботягів, що родичалися зі старими Габсбурґами.
– О, її світлість буде незмірно втішена, – потер руки пан Зеньо. – Я навіть думаю, що княгиня виділить для пана Бумблякевича один зі своїх розкішних покоїв.
– Без сумніву. В палаці княгині розташована Національна бібліотека і багатющий архів.
У Бумблякевича радісно затьохкало серце. При згадці про бібліотеку здалося, що він помер і потрапив саме в рай.
– У мене нема слів, – нарешті видушив із себе. – Це, можна сказати, моя мрія – запорпатися в книги і ні про що більше не думати.
– О, власне, – засміявся Джавала, – тут вас ніхто не буде відволікати. Окремі розділи цієї енцикльопедії можна писати вже, просто в бібліотеці, адже польові дослідження зібрано давно, і вони тільки чекають, щоби хтось їх опрацював. Скажімо, тваринний та рослинний світ уже описаний Мальвою Ландою. Колекція її гербарію дістала спеціяльну премію.
– Пане Джавала, – не втримався Бумблякевич, – якщо по правді, то саме таємнича особа Мальви Ланди й завела мене на сміттярку. Спочатку я роздобув першу збірку її поезій, згодом – другу, і так захопився її творчістю, що вирішив будь-що відшукати авторку.
– Вам добряче поталанило. Адже другої збірки не має навіть сама Мальва.
– Що мене у цій історії, м’яко кажучи, дивує, то це те, що пані Мальва…
– Панна Мальва, – поправив Джавала.
– …що панна Мальва, незважаючи на свій поважний вік, ще така діяльна… Адже, коли не помиляюсь, то їй легко за сімдесят, так?
– Маєте рацію. Ми з нею ровесники.
– Ро… ровесники! Але, пане Джавала, на вигляд вам не більше, ніж мені!
Пан Зеньо й магістр весело розсміялися.
– Пане Бумблякевич, сміттярка – це феномен, який ще достатньо не вивчений і не досліджений… Але одне вам можу сказати з певністю: всі біольоґічні процеси тут страшенно відрізняються від таких самих процесів поза нею. Отже, процес старіння у нас дуже загальмований і людина, котра має сто двадцять літ, виглядає лише на шістдесятилітню.
– А що – є й такі?
– Уявіть собі! Сама пані княгиня якраз і має повних сто двадцять літ. Молодість її минула ще за бабці Австрії. І вона була хресною мамою нашого славного архікнязя Вільґельма фон Габсбурґа.
– Василя Вишиваного!
– Власне. Саме вона його українізувала настільки, що він кинувся у вир політичної боротьби за здобуття українського трону. Ба, навіть, як нам відомо, видав цілу книжечку українських віршів. На жаль, по війні НКВД його вислідив у Відні й вивіз до Сибіру. Там, бідолаха, й помер. Але ми робили все можливе, щоби вирятувати його. Кілька разів виряджали експедиції, однак – усе намарне.
– Цікаво, а панна Мальва мешкає не тільки тут, але й у Львові?
– Ні. Там тепер живе якась здивачіла жебрачка. Колишня Мальвина колежанка. А сама панна Мальва виглядає на зовсім молоду особу. Ніхто б їй більше тридцяти й не дав. Струнка, висока, з буйним волоссям і очима, як сливи – така кому хочеш голову закрутить. Шкода, що ви не завітали до мене хоча б на півгодини раніше, я б радо вас зазнайомив. Панна Мальва любить розумних людей. Вона щойно відійшла.