Мальви
Шрифт:
Греки впорядкували собор і проголосили відпуст у день Успіння святої Марії, а Мангуш спорожнів.
Та ненадовго. У затишну долину між горами, де дзюрчить холодний потічок, приплентав кульгавий парубок Стратон – відпущений невільник із Карасубазару. Забрали його в ясир з України, коли ще був хлопцем. Йому пощастило. Через кульгавість не взяли Стратона ні в яничари, ні на галери, купив його на базарі багатий баринський бей до коней. Грошей заплатив за невільника мало, а взяв собі робітника із золотими руками. Мабуть, він таки вродився конюхом – погладшали, побуйнішали бейські аргамаки з добрих рук Стратона. Крім цього, він знав столярську справу – від батька навчився, а від матері – ворожки – пізнавати цілющі зела.
Напевно,
Про повернення в Україну навіть не мріяв Стратон. Пропав кінь, то й узду кинь… його домівку на очах зруйнували, старих батька і матір убили – до кого вертатися? Дехто утікав, пробираючись через Сивашські болота, та Стратон навіть не пробував. До ходу був нездалий, то й не важив тією волею, що має. А тут не пропаде – усе вміє робити.
Пройшов степи, ніде не знайшов місцини, де б міг заховатися від злого ока. Манили степовика до себе гори. До спорожнілого Мангушу прибрів випадково. З грецьких поселень залишилися лише купи каміння, зарослі бур’янами, та сліди городів, – зупинився Стратон, не можучи второпати, чому люди покинули таку благодатну долину. Глянув оком майстра на білу скелю, що виднілася над річкою Бодраком, і подумав, що греки – нерозумні люди. За цей камінь, тільки зумій його різати, багачем станеш. Та що кому…
Знав Стратон татарський земельний закон за шаріатом [101] : хто оживляє мертву землю, той бере її у власність. Якщо ти викопав криницю на пустирі, то володієш землею на сорок кроків і всі чотири сторони світу, дерево посадив – на п’ять кроків, а знайшов протічну воду – то аж на п’ятсот.
Потічок Стратон назвав по-татарськи Узенчиком [102] , обгородив ділянку землі камінням, зробив залізний шпунт і почав різати бодрацький камінь. На дерев’яних полозах тягав його до Бахчисарая і продавав вірменам; добротний будівельний матеріал помітили татари. Небавом до Стратона в Мангуші навідався один бахчисарайський мулла умовитися, щоб Стратон доставляв йому камінь для мечеті. Отоді посипалися гроші до кишені: купив собі коня, вибудував хату, і почали сюди стікатися з різних кінців Криму ґяури.
101
Шаріат – мусульманське право.
102
Узенчик – у перекладі з татарської – річка.
Не забарився провідати Стратона власник земель, що біля Бахчисарая, нефортунний яшлавський бей. Серед усіх кримських – найбідніший. Ширіни захопили родючі землі біля Кафи і митницю кафського базару. Ширінський бей диктував волю ханові, і перед ним розступалися вартові, коли в’їжджав у ханський двір. Мансури володіли прибутним Перекопом, Барини – невольничим Карасубазаром, а Яшлави, притулившись біля ханського порога, ниділи на незаселених горбах, що не давали прибутків.
Дізнавшись про дорогий бодрацький камінь, що його відкрив ґяур Стратон, він добився в хана ярлика [103] , який дозволяв вільним християнам поселятися в Мангуші, а щоб невірні не стали надто свавільними, наказав довколишнім татарам перейти до нового села.
103
Ярлик – ханська грамота.
Новий Мангуш виріс за кілька років. Швидко з’явився в селі татарський кет-худа; баскаки [104] здирали харадж і джіз’є [105] від господарств і від виробітку каменю – покотилися круглі алтини до скарбниці Яшлавів, а в Бахчисараї виростали нові будинки й мечеті з бодрацького вапняку.
104
Баскак – татарський збирач податків (у перекладі: той, що давить за горло).
105
Джіз’є– земельний податок з немусульманського населення і подушне.
Дехто йшов до Стратона вчитися каменярської справи, інші розробляли кожен свій кар’єр. Татари не ходили до каменоломень – вони воліли торгувати городиною на бахчисарайському базарі, може, тому ніколи не було неприязні і сутичок між християнами й мусульманами. Татарів у Мангуші було небагато. Розселилися вони вперемішку з ґяурами і по-сусідськи зжилися, наче ніколи й не було ворожнечі між цими народами. Тільки дивне диво: християни, яким здавалося спочатку, що ніхто їх у цій видолині не знайде, відчули себе раптом комірниками в чужій хаті і почали пристосовуватися до господарів. Умерла пісня, що гомоніла в селі вечорами, – адже мусульмани не виходять із хат після заходу сонця; почала стихати українська мова на вулиці – розмовляти нею стало незручно перед татарами; татарки вороже дивилися на дівчат і молодиць, що ходили з відкритими обличчями, тож, ідучи до Бахчисарая на базар, українки закутувалися в чадри, щоб не дратувати правовірних.
Боліла душа в Стратона, дивлячись, як поглинає татарва православні душі – непомітно, крадькома, без крику, і задумав церкву побудувати; може, вона не дасть людям забути своє. І якраз, дуже до речі, з’явився в Мангуші колишній запорізький дяк – буде кому правити богослужіння. Порадилися старші громадою, почали будувати гуртом. Кет-худа не перечив, та коли вже зводили баню, він прискакав на коні і закричав:
– Мінарет!
Опустилися в людей руки. Де ж то видано, щоб у поганському храмі возводити хвалу християнському Богові? Занехаяли роботу. А потім підійшла молода поросль, якій уже було байдуже, якому богові молитися. Татари побудували на розпочатій церкві мінарет, і нині з нього мулла закликає ґяурів навертатися у магометанську віру.
Замучило Стратона сумління: його ж руки доклалися до небожого діла. Перестав торгувати каменем із бахчисарайськими імамами, і заробітки помізерніли. А серце стискалося від болю. Щораз більше й більше людей ходять по п’ятницях до мечеті, а до Успенської церкви вибираються по неділях лише старі. Щораз менше й менше чути рідну мову на вулицях, сам Стратон розмовляє татарською, хіба ото колись на престольні свята розговіється в гостях за піснею. Це одне, що залишилося. Татари за пісню не сердяться, мало того – самі перейняли козацькі думи.
Старів Стратон, і туга за рідним словом, за людиною, яка б розмовляла з ним матірньою живою мовою і йому самому не дала її забути, щораз то більше в’ялила душу.
Річ-річно приходили до Мангушу люди, відпущені, а інколи і втікачі, та все якісь зламані, ущерблені, злякані. Відрікалися од своєї віри, щоб не платити подушне і харадж. Мусульманський податок – ушр – був набагато меншим. Хотілося іноді Стратонові кинути чужину, перебрести Сиваш, але тоді згадував лядську неволю, що гірша за татарську. Нема куди подітися козакові…